«Я – бандерівець!!! Сьогодні – зараз, як ніколи, гордий, що маю право називатись цим славним ім’ям… За п’ятдесят, з лишком, років прожитого, мене не раз називали бандерівцем, і за переконання, і просто за те, що галичанин, а я, посміхнувшись у вуса, відповідав – так, звичайно. Не міг же кожному пересічному пояснювати, що моя прабаба по мамі – Анна, мала дівоче прізвище Бандера, а її син – мій дід Ілля Янковський – грекокатолицький священик – був репресований і загинув у Сибіру, що мої прадід і прабаба по татові також були вивезені в Сибір, як батьки ворога совєтської влади…».
Нині на Майдані Гідності цим гордим іменем «бандерівець» називають себе тисячі справжніх патріотів України, всі, хто воював за нашу землю зі зброєю в руках, бо, так, як Степан Бандера, любимо Україну і готові за неї віддати все навіть життя». Ці рядки належать учаснику Революції Гідності, лікарю Василю Андрусіву (на фото внизу), який проживає у Дрогобичі, а народився в селі Ульвівок Сокальського району у вчительській сім’ї. Його батько – Василь Іванович – на той час працював директором Вільхівської семирічної школи, є родом з гірського села Побук в Карпатах. Його дід і баба по матері були вивезені в Сибір, як батьки ворога радянської влади. Їхній син Андрій Шукатка, був окружним (обласним) провідником ОУНУПА, керував визвольним рухом у Дрогобицькій області, а пізніше повів загін галицьких повстанців на Луганщину і Донеччину, щоб допомогти Донбасу прогнати «совєтів» і загинув на Сході. І сьогодні в Сумах висить білборд з портретом Андрія Андрійовича Шукатка. Нині Василь продовжує національні ідеї своїх славних родичів. Він разом зі сотнями лікарів, медсестер, фельдшерів, медиківволонтерів поїхав на Майдан, на допомогу пораненим і травмованим мирним мітингувальникам. Ніхто з них не покинув Майдан в той час, коли навколо свистіли кулі, палаючий вогонь підбирався впритул. Люди гинули, стікали кров’ю, але вистояли.
Нещодавно вийшла у світ його книга «Я – бандерівець», де він описує події, які відбулися 18 лютого 2014 року на Майдані під час Ревоюції Гідності. «Я довго роздумував чи варто записати свої спогади про ті події, що відбулися на Майдані протягом доби, свідком і учасником яких став… І, нарешті, вирішив – напишу, як не для загалу, то хоч для власних дітей і внуків, щоб знали і пам’ятали, якою ціною здобувалась наша свобода».
Василь пішов добровольцем в зону АТО, лікує у Станиці Луганській ранених бійців, які захищають кордони нашої Батьківщини від російських агресорів. І нині там небезпечно для життя, гинуть бійці та мирні жителі, чути щодень стрілянину… Адже війна продовжується, наші діти і внуки вкотре здають іспит на патріотизм і мужність, відстоюючи територіальну цілісність Української держави, про яку мріялa і віддала своє життя родина Василя.
…Від тих страшних подій, які були 18 лютого 2014 року у Києві, нас відділяють чотири роки… Але й досі не знайдено і не покарано злочинців, на чиїх руках сотні смертей і тисячі покалічених громадян України. Однак Майдан змінив усіх нас. Змінилася Україна і змінився український народ. Пам’ять про загиблих Героїв Небесної Сотні назавжди залишиться у серцях українців.
20 лютого в Україні вшановали пам’ять загиблих Героїв Небесної Сотні. Низько схиляємо голови перед місцями загибелі мирних демонстрантів, могилами Героїв Небесної Сотні, символічними пам’ятниками, встановленими в їхню честь і гідність.
Ми не маємо права забувати тих, хто заради нашого щастя пожертвував своїм життям. Вічна слава й вічна пам’ять Героям Небесної Сотні!
Катерина ПЕТРИГА, вчитель-пенсіонер. c. Свитазів.
