Hезабаром мине 1030 років, відколи на українській землі стоїть церква. Це зв’язок між людиною і Богом. Вона вчить дотримуватися Божих заповідей, опиратися на них у своєму житті, у вірі черпати сили для подолання всіх негараздів і труднощів. Зізнаюсь, давно вже не переживала такої глибокої втіхи, як на свято П’ятидесятниці, на храмовий празник святої Трійці у моєму рідному селі Шпиколоси. Церква цього дня приваблювала до себе врочистою красою і якоюсь небуденною атмосферою. У храмі майоріло від вишиванок і усміхнених, радісних облич. Адже в цей день до села з’їхались безліч людей з усієї округи, щоб порадуватись за односельчан, бо це було надзвичайне, урочисте Богослужіння, тепер уже в Українській православній церкві Київського патріархату. І в односельчан, і в незнайомих людей, бачила сльози на очах, коли церковний хор заспівав «Царю небесний…». Це були сльози радості. Спасибі вам, люди добрі, за підтримку, іноді розраду, а часом і пораду, бо шлях до нашої Української церкви був непростим і нелегким. Не мені судити односельчан. Нас розсудить час, історія, нащадки, які щиро вірю, житимуть в незалежній Україні й пишатимуться нею. Як і вірю в щасливе майбутнє на нашій землі свого внука, якому шістнадцять років. Йому, і його ровесникам будувати незалежну державу.
Моя позиція: якщо є українська держава, має бути і українська церква. Як Божу милість, переважна більшість українського народу сприйняла вістку про рішучі кроки держави для об’єднання розділеного православ’я і надання автономії православній церкві в Україні. Вірю і впевнена, що всі українські церкви, які беруть свій початок від Володимирового хрещення, незабаром об’єднаються в єдину церкву. Щиро радію з цього.
Проте болить душа, бо поки що в нашому маленькому селі, де всі знають один одного з народження, в одному храмі йде почергове Богослужіння, тобто є дві конфеcії: вистраждана УПЦ Київського патріархату та церква, підпорядкована Московському патріархату. А так хотілося б, щоб ця подія стала святом для всього села.
Сьогодні, вдивляючись у храмі в обличчя людей, боляче було від того, що не побачила багатьох із тих, з якими прожито багато, яких вважаю друзями, товаришами, добрими сусідами і які чомусь, не можу зрозуміти, стали на інший бік.
Тому ця перемога і радість – неповна. Але історією доведено, що всі доленосні зміни проходили нелегко. Надіюсь і вірю, що спокій і злагода буде серед моїх односельчан. Мусимо навчитись прощати, бо ми – християни.
Від усієї громади УПЦКП висловлюю вдячність о. Павлу Черняку, настоятелю храму за його молитви і терпіння, декану Сокальського благочиння, отцю Михайлу Гнатіву, військовому капелану отцю Андрію, священикам з Княжого, Бодячева, Смикова, Перв’ятич, Сокаля, церковному хору с. Фусів, а також новоствореному хору с. Шпиколоси. У пісні співається: «Боже, Україну бережи! Господи помилуй нас!» Помилування ж не тільки вимолюється, а здобувається наполегливою працею, ділами праведними. Попереду в нас багато роботи і нелегка дорога до храму, тож хай нас завжди захищає Божа молитва і свята любов.
Любов БОРИС,•пенсіонер, вчитель історії.
