У 2016-ому мені випала нагода разом із дітьми відвідати місця, пов’язані із Бродівською битвою у 1944 р. Той день видався досить спекотним. Така ж погода стояла і 68 років тому. Наша перша зупинка була на станції Ожидів. Місцеві жителі запевнили, що приміщення станції збереглось ще з часів війни. Саме сюди прибула стрілецька дивізія «Галичина» із Німеччини. Розвантаженням керував командир дивізії генерал Фрайтаг. Аж раптом налетіли радянські літаки, які стали поливати наш поїзд кулеметним вогнем. Нашого «героїчного» командира як вітром здуло. Він ще не раз нас зрадить. У нас, зенітників, такого вибору не було. Безпосередньо із платформи вагону ми відкрили вогонь по ворогу і невдовзі один з літаків стрімко почав падати оповитий димом. Після розвантаження нам надали декілька днів відпочинку і ми могли відсвяткувати свято Петра і Павла, що особливо сподобалось моїм землякамсокальчанам. Проте відпочинок тривав не довго, бо прийшов наказ готувати другий рубіж оборони, який, на жаль, швидко став першим після дезертирства деморалізованих солдатів Вермахту.
…Далі наш шлях лежав до села Ясенів, а саме на гору Жбир, де встановлено пам’ятник Українській дивізії «Галичина». Біля підніжжя гори – інформаційний стенд з історії дивізії… До дивізії зголосилось 84000 добровольців, медичний та антропометричний (зріст не нижче 170 см!) огляд пройшли 54000, але німці дозволили сформувати дивізію тільки із 13000 чоловік. До вершини гори веде доволі стрімка стежка. З приємністю для себе зауважую, що майже 100метрову трасу долаю без особливих зусиль. Є ще порох в порохівницях! На вершині гори зустріли сільського голову Богдана Гпущака та місцевих жителів, які наводять порядок навколо пам’ятника, готуючись до приїзду гостей на вихідні. Кладемо до символічної колони з емблемою дивізії букет яскравих польових квітів. Поруч на землі збережено уламок старого пам’ятника, який російський десант намагався знищити у 1990 році. Вороги воювали з дивізією і через десятиліття! Намарне, пам’ятник було відновлено. Тепер вже назавжди.
Наступна наша зупинка в Олеському замку. Сьогодні – це туристична Мекка Галичини з усіма типовими атрибутами: ресторани, сувеніри, ряджені козаки та шляхтичі, поїздки на поні… У липні 1944 р. замок був твердинею, яку обороняли найдовше. Екскурсовод захоплено розповідає про історію замку. Туристи особливо цікавляться знаменитою батальною картиною «Битва під Віднем», задля якої навіть підняли стелю. А мені пригадалось, що саме у цій кімнаті була операційна, де вирішувались питання життя і смерті для багатьох моїх побратимів. Спускаємось до підвалів замку. У липні 1944го вони були переповнені загиблими та пораненими. Скривавлені тіла, конаючі вояки, у деяких ампутовано руки чи ноги… Від спогадів стало млосно і вже не сила була перебувати у цих льохах. Виходимо на вали замку. Яка краса відкривається тут! Яка чудова наша українська земля! Покидаємо замок дорогою вимощеною старовинною цеглою. Пригадалось, як по ній червоноармійський танк намагався впритул підійти до замку, щоб прямою наводкою бити по галицькій твердині, але в ті часи сталінському панцернику не по зубах були багатометрові мури Олеського замку, Подумалось, що було б непогано встановити бодай скромну меморіальну дошку на згадку про події 68річної давності, в пам’ять про наших загиблих тут хлопців.
…І знову дорога. З південного боку видно невисоку гірську гряду покриту лісом. У дні боїв – це було вожделенне місце для багатьох із нас. У лісі був прихисток від куль, вибухів, осколків. Саме туди треба було добігти, дійти, доповзти, при цьому тягнучи на собі важкі кулемети, фаустпатрони, зенітки, важкі гармати. Багатьом не вдалось сягнути того бажаного узлісся… Їдемо у напрямку села Підгірці. По дорозі зупиняємось біля спільної могили дивізійників і вояків УПА. Пригадалось, як ділились зброєю і патронами з «хлопцями з лісу». Багато дивізійників поповнили лави УПА після Бродівської битви. У Підгірцях вражає своєю красою місцевий замокпалац. Хоча до повної реставрації ще далеко, розумієш чому так любив Підгорецький замок світлої пам’яті Борис Возницький. Справжній витвір архітектурного мистецтва, чудовий пам’ятник таланту наших людей! В часи Бродівської битви у цьому селі також йшли важкі бої. Величний костел неподалік замку ще й досі зберігає сліди від куль.
Аж ось і Золочів. По дорозі заїжджаєм на Струтинський спиртозавод, де мені довелось працювати після війни. На заводі малолюдно. Спиртова лінія зупинена. Інші потужності використовуються для виробництва мінеральної води. Нові часи – нові потреби, нові проблеми… Наприкінці поїздки ідемо в район нашого прориву з Бродівського котла біля сіл Почали, Княже, Червоне. Тут загинуло чи не найбільше моїх побратимів. Біля траси Львів-Тернопіль військовий цвинтар-меморіал дивізійників та їх німецьких союзників у тій битві. Сотні, а може й тисячі скромних військових хрестів. На кожному з них маленький тризуб (для українців) чи хрестик (для німців), синьо-жовта стрічка та інформація про вояка.
Історики провели доволі скрупульозну архівну роботу. Біля цвинтарної каплиці молимось за душі убієнних у тій жахливій битві. Вчитуюсь в написи… Ось хрест над одним із ідеологів дивізії, колишнім ад’ютантом генерала Тарнавського Дмитром Паліївим. На деяких хрестах скромний напис «Невідомий вояк дивізії «Галичина». Аж ось щемлива «зустріч» через 68 років… Іван Зварич обслуговував важку артилерію, яку охороняла наша зенітка. Він пробився додому у с. Княже, але був розстріляний більшовиками на рідному подвір’ї на очах дружини і дітей.
Переповнені емоціями і спогадами повертаємось додому. До дорозі співаємо пісень. Мені пригадалась одна, написана
власноруч для дивізійного параду у Мюнхені:
Ллється пісня буревісна по Мюнхену ген кругом.
Гейгей, ллється пісня, добровольці йдуть шляхом.
А як глянеш, серце в’яне у дівчини за вікном.
Гейгей, ллється пісня, добровольці йдуть шляхом.
УкраїноБатьківщино, ворогів поборемо.
Гейгей, ллється пісня, добровольці йдуть шляхом.
Вічна слава героям, що полягли в боях за рідний край! Слава Україні!
Мирослав БАБСЬКИЙ, учасник Бродівської битви, старшина легкої артилерії, член Ради ветеранів війни та праці Сокальського району.
