ЇЇ РЯТУЄ ПЛЕТІННЯ МАСКУВАЛЬНИХ СІТОК
Уже не вперше під час благодійних концертів на підтримку ЗСУ сокальчани мали змогу почути вокальний виступ Томи Богдан з м. Скадовськ, що на Херсонщині, яка знайшла в Сокалі прихисток від війни. Нещодавно мені випала нагода поспілкуватись з нею в Народному домі, де п. Тома плете сітки з сокальськими волонтерками. Там застала її за роботою. «Якщо я не можу воювати, то хоч в такий спосіб допоможу Збройним силам України наблизити нашу перемогу, щоб якнайшвидше звільнили українські землі від окупантів», – сказала п. Тома.
В мирному житті вона була вчителькою початкових класів, навчала діток у місцевій українській школі. Маючи педагогічний стаж 33 роки, вийшла на пенсію за вислугою, потім працювала завідувачем закладу культури, організовувала державні українські свята та культурне дозвілля для молоді громади. Крім того, є берегинею козацької громадської організації «Херсонський Кіш Українського козацтва», і як активістка брала участь у національно-просвітницьких заходах району та області, організовувала для дітей поїздки, екскурсії, розваги, конкурси. Як козачка, готувала куліші для дітей та людей похилого віку на свята та козацькі фестивалі, на яких займала призові місця за смачно приготовану страву.
Повномасштабне вторгнення росії в Україну зруйнувало її рівномірне спокійне мирне життя. Вродлива жінка, якій з вигляду і не дасиш її років, розповідає свою історію, і одразу розчулюється до сліз: у Скадовську залишилася старенька мама, яка родом з Івано-Франківщини. Вона ще дівчиною (у 1956 році) поїхала на Херсонщину збирати бавовну, там і залишилася, вийшла заміж. Та нелегка їй випала доля: рано овдовіла (чоловік розбився на мотоциклі), відтоді сама виховувала шестеро дітей. Коли загинув батько, Томі виповнилося три роки. Проукраїнська родина відзначала різні державні та релігійні свята. Нелегким було життя й у Томи: майже 20 років як розлучена з чоловіком. Сама вихова-ла та надала освіту чудовим дітям – сину Володимира та доньці Вікторії. Нині вже радіє гарним чотирьом онукам.
…Війна увірвалася в життя п. Томи раптово: серед ночі зателефонувала донька й просила зібрати речі, щоб виїжджати. Однак, попри її благання, їхати відмовилася, бо не могла залишити маму, яка на той час проживала у неї. Ненька народилася в 1936 році, мамине дитинство випало на Другу світову війну та важкі післявоєнні роки… Їй не вірилося, що росія розпочала повномасштабний наступ на Україну, говорила, що треба запасатися свічками, сірниками, сіллю, крупами, поки ще щось можна купити в крамницях.
Херсонщину рашисти окуповали у перші дні повномасштабного вторгнення. Літаки, вертольоти, ракети літали низько над будинками, що іноді можна було розгледіти пілотів. В день і в ночі все гуділо, бахкало, що аж здригалася земля. Це жахіття продовжується там, на жаль, і до цього часу…
Тома відразу розпочала волонтерську діяльність, старалася допомагати всім чим могла. «До мене привозили овочі, продукти, я їх розважувала і роздавала малозабезпеченим, багатодітним родинам, ділилася закрутками, цукром та іншим. Рашисти раз на місяць завозили так звану гуманітарну допомогу (всі продукти, до речі, були українські). Вони грабували склади, магазини, згодом робили жест «доброї волі»: під дулами автоматів роздавали ці продукти. Я розганяла людей, забороняла брати гуманітарку. Це не «сподобалося» окупованій владі і тим, хто її брав. Хтось «доніс» на мене як волонтерку, повідомив адресу, прізвище, де живу. На щастя, коли озброєні фсбешники приїхали за мною, мене не було вдома. Сусіди розповіли: дуже хотіли розібратися з активісткою та противницею «русского міра». І пообіцяли з’явитися через тиждень. Сусіди радили терміново виїхати. Зробити це відразу не вдавалося. Евакуація була дуже складною через великі черги на виїзді. Лише через два тижні випала нагода виїхати. З сумом і болем залишала рідних та домівку з двома сумками в руках. Це все, що змогла швидко зібрати в поспіху. Не знала, що чекає попереду, як і чи ще пощастить обійняти рідну неньку. Але іншого виходу не було. Виїзд обійшовся у 10 тисяч гривень. Довелося пройти через 24 блокпости рашистів, 25-й був українським. Сльозам, емоціям не можна було дати раду. Цей день запам’ятаю на все життя. Сльози лилися від радості. Я обняла і підняла українського військового. Він мене заспокоював: «Ви вже вдома, на Україні, заспокойтеся». А я не могла керувати своїми емоціями. Сльози радості котилися самі… Я дякувала воїну, цілувала прапор», – згадує Тома.
– У Запоріжжі нас зустріли волонтери та розмістили у дитячому садочку, – продовжує вона. – На ранок вирушила в Черкаси до доньки. Всю дорогу плакала. Бо я їхала до рідних. Мені пощастило потрапити на свято Першого дзвоника онучки Женічки…
– За дві неділі в Черкасах не змогла знайти житло, бо ціни були надто високі. Але зателефонувала знайома з Червонограда, теж біженка з окупованого Скадовська, – продовжує моя співрозмовниця. – І запропонувала їхати до неї. Пообіцяла знайти квартиру й для мене. Але не так сталося як гадалось. За збігом обставин, очікувана квартира не звільнилася. Та випадково доля привела мене у ваше місто. Винайняла однокімнатну квартиру. Дізналася згодом, що в Народному домі небайдужі жителі плетуть маскувальні сітки для військових. Сама прийшла у Народний дім, пристала до місцевих волонтерок, які плели сітки. Дякую долі, що потрапила у чудове жіноче товариство, яке мене прийняло з розумінням. Разом ми уже більше року. Сокаль мені став рідним. Приємно, що тут живуть добрі та щирі люди, які співчувають чужій біді.
Як про товариську, доброзичливу людину відкликаються про Тому й нові подруги. «Тома дуже ініціативна, відповідальна, старається чим може допомагати іншим. Вона була волонтеркою у Скадовську, і тут продовжує допомагати українським військовим. Вона поки що єдина з внутрішньо переселених осіб, яка приходить плести маскувальні сітки. Ще допомагає в Червонограді таким самим волонтеркам ліпити пельмені та вареники для ЗСУ. Всю осінь, зиму та весну робила окопні свічки для військових. Збирала папір, та порожні банки поадресно в Сокалі та в Червонограді. Виписувала грілки для тіла, знаходила в’язальниць в Червонограді та Сокалі, які плели «маніжки», «хомути», шкарпетки та розсилала військовим у зимовий період, а також продукти харчування на підтримку землякам-захисникам. Часто бере участь у благодійних концертах на підтримку ЗСУ», – розповідають Людмила Куць і Світлана Івашин.
Пані Тома зізналася, що у перші місяці, коли приїхала на Сокальщину, не могла спокійно спати. Сирени, мимоволі, породжували спогади про пережите на Херсонщині (вибухи, палаюче небо, стовпи диму), спокою не давали переживання за всіх, хто залишився там (родина, друзі, знайомі). Та весь час перед очима з’являвся у спогадах ворожий вертоліт, що скидав снаряди…
Рівновагу й спокій у душі знайшла лише у церкві. Туди потрапила випадково: разом із земляками, з якими поїхала у Львів на екскурсію в Музей народної архітектури та побуту «Шевченківський гай», тут її увагу привернула старовинна церква. «Пішла до неї, стала біля дверей. Почали мліти ноги, земля йшла з-під них. Мимоволі з очей полилися сльози. Черниця звернула на це увагу і сказала: «Церква Вас приймає і кличе», й впустила мене в середину, де відчула, наче якась сила огорнула мене своєю благодаттю… Сльози лилися самі, серцебиття та дихання поступово заспокоїлися. Звідти вийшла з легкістю та спокоєм у душі та серці. Після того стала спати спокійно», – ділиться переселенка.
Тома Богдан сумує за рідними, друзями, хвилюється за маму. За словами старшого брата Івана: мама дуже сумує і переживає чи мене дочекається …
Переживає переселенка й за знайомих, чия доля після підриву Каховської ГЕС ще невідома. Сам Скадовськ від цього не постраждав, зате навколишні села – затопило. Від відео та голосових повідомлень, які надсилали знайомі, там коїлося страшне: у відчаї літні люди прив’язували себе до дерев, до меблів, щоб їх не змила вода. Вона поглинула і забрала на своєму шляху все… Багато людей пропало безвісти, сотні потонули, бо вода за декілька хвилин накрила цілі села… Кількість жертв невідома… Переконана, що ця екологічна катастрофа приведе до багатьох змін в екосистемі Придніпров’я…
Тома після останніх подій та обстрілів вже й не знає чи матиме куди повернутись, бо Херсонщина знаходиться дуже довго під окупацією. Окупанти розмістили скрізь свої родини, заселилися в порожні будинки і квартири. Грабують, беруть все, що бачать: побутову техніку, одяг, меблі… Та найгірше, що вони не припиняють обстріли. Гинуть люди, руйнуються будівлі, стають руїнами міста та села…
– Від сумних думок, – каже волонтерка, – рятує плетіння маскувальних сіток.
Це кропітка ручна робота, яка потребує зосередження та терпіння. Проте переселенка не нарікає, а щодень приходить і працює по декілька годин аби виготовити замовлення військових чи волонтерів. Від початку повномасштабного вторгнення сокальські плетунки передали на фронт понад 1000 маскувальних сіток різних розмірів. Тканину на сітки вони закуповують за свої гроші. Іноді їм допомагають благодійники.
Ми не зупинимося, поки ЗСУ не вижене орків з української землі, – стверджує Тома разом з дівчатами.
– Віримо, що ця сітка може комусь врятувати життя, – додає Тетяна Романюк. – Нам приємно отримувати фото та відео від українських військових, які дякують за сітки. Це заохочує до роботи, не дозволяє сидіти без діла, коли на сході та півдні країни тривають запеклі бої.
Тома переконана, що світ зміниться після цієї війни. Як і кожен з нас. І каже: «Ми не будемо такими, якими були. Переживаючи жах війни, ми переосмислили цінність життя. Кожен із нас вносить свою частку в перемогу і наближає цей день як може».
«Цінуйте кожну мить свого життя, робіть можливе і не можливе, – закликає вона. – Бо не знаєте коли і де воно закінчиться. Головне залишити після себе пам’ятний відбиток…»
Ці слова є життєвим кредом Томи Богдан, яку не зламали війна та життєві обставини… Попри все вона залишається оптимісткою, і як тільки може, підтримує українських захисників та всіх, хто цього потребує… І свято вірить, що перемога України не за горами. Все, що намагаються зруйнувати окупанти, ми обов’язково відбудуємо.
Любов ПУЗИЧ.
