Тома Богдан зі Скадовська: Мене рятує плетіння сіток

ЇЇ РЯТУЄ ПЛЕТІННЯ МАСКУВАЛЬНИХ СІТОК

Уже не вперше під час благодійних концертів на підтримку ЗСУ сокальчани мали змогу почути во­кальний виступ Томи Богдан з м. Скадовськ, що на Херсонщині, яка знайшла в Сокалі прихисток від війни. Нещодавно мені випала нагода поспілкува­тись з нею в Народному домі, де п. Тома плете сіт­ки з сокальськими волонтерками. Там застала її за роботою. «Якщо я не можу воювати, то хоч в такий спосіб допоможу Збройним силам України наблизи­ти нашу перемогу, щоб якнайшвидше звільнили українські землі від окупантів», – сказала п. Тома.

В мирному житті вона була вчи­телькою початкових класів, навча­ла діток у місцевій українській школі. Маючи педагогічний стаж 33 роки, вийшла на пенсію за вис­лугою, потім працювала завідува­чем закладу культури, організову­вала державні українські свята та культурне дозвілля для молоді гро­мади. Крім того, є берегинею ко­зацької громадської організації «Херсонський Кіш Українського козацтва», і як активістка брала участь у національно-просвітниць­ких заходах району та області, ор­ганізовувала для дітей поїздки, екскурсії, розваги, конкурси. Як козачка, готувала куліші для дітей та людей похилого віку на свята та козацькі фестивалі, на яких зай­мала призові місця за смачно при­готовану страву.

Повномасштабне вторгнення ро­сії в Україну зруйнувало її рівномір­не спокійне мирне життя. Вродлива жінка, якій з вигляду і не дасиш її років, розповідає свою історію, і одразу розчулюється до сліз: у Скадовську залишилася старенька мама, яка родом з Івано-Франків­щини. Вона ще дівчиною (у 1956 році) поїхала на Херсонщину зби­рати бавовну, там і залишилася, вийшла заміж. Та нелегка їй випа­ла доля: рано овдовіла (чоловік розбився на мотоциклі), відтоді сама виховувала шестеро дітей. Коли загинув батько, Томі виповни­лося три роки. Проукраїнська ро­дина відзначала різні державні та релігійні свята. Нелегким було жит­тя й у Томи: майже 20 років як роз­лучена з чоловіком. Сама вихова-ла та надала освіту чудовим дітям – сину Володимира та доньці Вікто­рії. Нині вже радіє гарним чотирьом онукам.

…Війна увірвалася в життя п. Томи раптово: серед ночі зателе­фонувала донька й просила зібра­ти речі, щоб виїжджати. Однак, попри її благання, їхати відмови­лася, бо не могла залишити маму, яка на той час проживала у неї. Ненька народилася в 1936 році, мамине дитинство випало на Другу світову війну та важкі післявоєнні роки… Їй не вірилося, що росія розпочала повномасштабний нас­туп на Україну, говорила, що треба запасатися свічками, сірниками, сіллю, крупами, поки ще щось мож­на купити в крамницях.

Херсонщину рашисти окуповали у перші дні повномасштабного вторгнення. Літаки, вертольоти, ра­кети літали низько над будинками, що іноді можна було розгледіти пілотів. В день і в ночі все гуділо, бахкало, що аж здригалася земля. Це жахіття продовжується там, на жаль, і до цього часу…

Тома відразу розпочала волон­терську діяльність, старалася до­помагати всім чим могла. «До мене привозили овочі, продукти, я їх роз­важувала і роздавала малозабезпеченим, багатодітним родинам, ділилася закрутками, цукром та ін­шим. Рашисти раз на місяць заво­зили так звану гуманітарну допо­могу (всі продукти, до речі, були українські). Вони грабували склади, магазини, згодом робили жест «доброї волі»: під дулами автома­тів роздавали ці продукти. Я роз­ганяла людей, забороняла брати гуманітарку. Це не «сподобалося» окупованій владі і тим, хто її брав. Хтось «доніс» на мене як волон­терку, повідомив адресу, прізвище, де живу. На щастя, коли озброєні фсбешники приїхали за мною, ме­не не було вдома. Сусіди розповіли: дуже хотіли розібратися з активісткою та противницею «русского міра». І пообіцяли з’яви­тися через тиждень. Сусіди радили терміново виїхати. Зробити це від­разу не вдавалося. Евакуація була дуже складною через великі черги на виїзді. Лише через два тижні випала нагода виїхати. З сумом і болем залишала рідних та домівку з двома сумками в руках. Це все, що змогла швидко зібрати в поспі­ху. Не знала, що чекає попереду, як і чи ще пощастить обійняти рідну неньку. Але іншого виходу не було. Виїзд обійшовся у 10 тисяч гри­вень. Довелося пройти через 24 блокпости рашистів, 25-й був укра­їнським. Сльозам, емоціям не мож­на було дати раду. Цей день запа­м’ятаю на все життя. Сльози лилися від радості. Я обняла і підня­ла українського військового. Він мене заспокоював: «Ви вже вдома, на Україні, заспокойтеся». А я не могла керувати своїми емоціями. Сльози радості котилися самі… Я дякувала воїну, цілувала прапор», – згадує Тома.

– У Запоріжжі нас зустріли волон­тери та розмістили у дитячому са­дочку, – продовжує вона. – На ра­нок вирушила в Черкаси до доньки. Всю дорогу плакала. Бо я їхала до рідних. Мені пощастило потрапити на свято Першого дзвоника онучки Женічки…

– За дві неділі в Черкасах не змогла знайти житло, бо ціни були надто високі. Але зателефонувала знайома з Червонограда, теж бі­женка з окупованого Скадовська, – продовжує моя співрозмовниця. – І запропонувала їхати до неї. Пообіцяла знайти квартиру й для мене. Але не так сталося як гада­лось. За збігом обставин, очікувана квартира не звільнилася. Та випад­ково доля привела мене у ваше місто. Винайняла однокімнатну квартиру. Дізналася згодом, що в Народному домі небайдужі жителі плетуть маскувальні сітки для вій­ськових. Сама прийшла у Народ­ний дім, пристала до місцевих во­лонтерок, які плели сітки. Дякую долі, що потрапила у чудове жіноче товариство, яке мене прийняло з розумінням. Разом ми уже більше року. Сокаль мені став рідним. Приємно, що тут живуть добрі та щирі люди, які співчувають чужій біді.

Як про товариську, доброзичливу людину відкликаються про Тому й нові подруги. «Тома дуже ініціатив­на, відповідальна, старається чим може допомагати іншим. Вона була волонтеркою у Скадовську, і тут продовжує допомагати українським військовим. Вона поки що єдина з внутрішньо переселених осіб, яка приходить плести маскувальні сіт­ки. Ще допомагає в Червонограді таким самим волонтеркам ліпити пельмені та вареники для ЗСУ. Всю осінь, зиму та весну робила окопні свічки для військових. Збирала папір, та порожні банки поадресно в Сокалі та в Червонограді. Випи­сува­ла грілки для тіла, знаходила в’язальниць в Червонограді та Сокалі, які плели «маніжки», «хо­мути», шкарпетки та розсилала військовим у зимовий період, а також продукти харчування на підтримку землякам-захисникам. Часто бере участь у благодійних концертах на підтримку ЗСУ», – розповідають Людмила Куць і Світ­лана Івашин.

Пані Тома зізналася, що у перші місяці, коли приїхала на Сокаль­щину, не могла спокійно спати. Сирени, мимоволі, породжували спогади про пережите на Херсон­щині (вибухи, палаюче небо, стов­пи диму), спокою не давали пере­живання за всіх, хто залишився там (родина, друзі, знайомі). Та весь час перед очима з’являвся у спогадах ворожий вертоліт, що скидав снаряди…

Рівновагу й спокій у душі знай­шла лише у церкві. Туди потрапила випадково: разом із земляками, з якими поїхала у Львів на екскурсію в Му­зей народної архітектури та побуту «Шевченківський гай», тут її увагу привернула старовинна церква. «Пішла до неї, стала біля дверей. Почали мліти ноги, земля йшла з-під них. Мимово­лі з очей полилися сльози. Черни­ця зверну­ла на це увагу і сказала: «Церква Вас приймає і кличе», й впустила мене в середину, де відчула, наче якась сила огорнула мене своєю благодат­тю… Сльози лилися самі, серце­биття та дихання поступово заспо­коїлися. Звідти вийшла з легкістю та спокоєм у душі та серці. Після того стала спати спокійно», – ділиться переселенка.

Тома Богдан сумує за рідними, друзями, хвилюється за маму. За словами старшого брата Івана: ма­ма дуже сумує і переживає чи мене дочекається …

Переживає переселенка й за знайомих, чия доля після підриву Каховської ГЕС ще невідома. Сам Скадовськ від цього не постраж­дав, зате навколишні села – зато­пило. Від відео та голосових пові­домлень, які надсилали знайомі, там коїлося страшне: у відчаї літні люди прив’язували себе до дерев, до меблів, щоб їх не змила вода. Вона поглинула і забрала на сво­єму шляху все… Багато людей про­пало безвісти, сотні потонули, бо вода за декілька хвилин накрила цілі села… Кількість жертв невідо­ма… Переконана, що ця екологіч­на катастрофа приведе до багатьох змін в екосистемі Придніпров’я…

Тома після останніх подій та обстрілів вже й не знає чи матиме куди повернутись, бо Херсонщина знаходиться дуже довго під окупа­цією. Окупанти розмістили скрізь свої родини, заселилися в порожні будинки і квартири. Грабують, бе­руть все, що бачать: побутову тех­ніку, одяг, меблі… Та найгірше, що вони не припиняють обстріли. Ги­нуть люди, руйнуються будівлі, стають руїнами міста та села…

– Від сумних думок, – каже во­лонтерка, – рятує плетіння маску­вальних сіток.

Це кропітка ручна робота, яка потребує зосередження та терпін­ня. Проте переселенка не нарікає, а щодень приходить і працює по декілька годин аби виготовити за­мовлення військових чи волонте­рів. Від початку повномасштабного вторгнення сокальські плетунки передали на фронт понад 1000 маскувальних сіток різних розмірів. Тканину на сітки вони закуповують за свої гроші. Іноді їм допомагають благодійники.

Ми не зупинимося, поки ЗСУ не вижене орків з української землі, – стверджує Тома разом з дівча­тами.

– Віримо, що ця сітка може ко­мусь врятувати життя, – додає Те­тяна Романюк. – Нам приємно отримувати фото та відео від укра­їнських військових, які дякують за сітки. Це заохочує до роботи, не дозволяє сидіти без діла, коли на сході та півдні країни тривають запеклі бої.

Тома переконана, що світ змі­ниться після цієї війни. Як і кожен з нас. І каже: «Ми не будемо таки­ми, якими були. Переживаючи жах війни, ми переосмислили цінність життя. Кожен із нас вносить свою частку в перемогу і наближає цей день як може».

«Цінуйте кожну мить свого життя, робіть можливе і не можливе, – за­кликає вона. – Бо не знаєте коли і де воно закінчиться. Головне залишити після себе пам’ятний відбиток…»

Ці слова є життєвим кредом Томи Богдан, яку не зламали війна та життєві обставини… Попри все вона залишається оптимісткою, і як тільки може, підтримує україн­ських захисників та всіх, хто цього потребує… І свято вірить, що пере­мога України не за горами. Все, що намагаються зруйнувати оку­панти, ми обов’язково відбудуємо.

Любов ПУЗИЧ.