Земельний пай у прикордонній смузі: на радість чи на біду?

Шість фермерів у далекі дев’я­ності минулого сто­ліття й гадки не мали, що земельний пай, який їм наділили під час розпаювання зем­лі на фермерському полі, може принести стільки страждань та клопотів. А щиро раділи цьому, бо могли працювати на себе та займа­тися улюбленою справою – виро­щувати хліб. Навіть змирилися й з тим, що для того, щоб потрапити на поле, потрібно було мати спеці­альний пропуск від прикордонної служби, за яким прикордонники щоранку впускали їх туди. Жителі прикордонних сіл уже звикли до того, що живуть на околиці великої країни… Поруч – кордон. Люди в формі прикордонника – для них не дивина, та й деякі там навіть служать. Місцями від внутрішньої межі прикордонної смуги до кордо­ну кілька десятків кілометрів. Як і до незручностей, бо без документів – не можуть ні виїхати, ні приїхати додому, ні піти в ліс за ягодами чи грибами, чи навіть обробити город чи пай. Фермери десятиліттями орали, сіяли та збирали врожаї, не раз допомагали продуктами прикордонникам. Ніщо здається й не передвіщувало біди. Як би не їхня земля, яка три роки тому чо­мусь зацікавила Держприкордон­службу, яку вирішили забрати в селян-власників.

У 2019 році Вій­ськова прокурат­ура Львівського гарнізону розпо­чала судовий про­цес щодо вилу­чення земельних ді­лянок із за­конного володіння фер­мерів. Про­те вказані земельні ділянки пере­дані у власність селя­нам під час розпаювання земель фермер­сь­кого господарства «Дем­чук Я. В.», яке, в свою чергу, утво­рилося на зем­лях сільськогосподар­ського ко­оперативу «Хлібороб».

Пояснив ситуацію Микола Пшев­лоцький, який у 1990-2005 роках був керівником Сокальського райо­ну (голова районної ради і виконко­му, представник Президента Украї­ни, голова РДА), і мимоволі, став третьою особою на стороні відпові­дача: «Фермери, а їх було шесте­ро, набули земельні ділянки у ко­ристування, а згодом у власність шляхом роздержавлення (паюван­ня) земель фермерського госпо­дарства «Демчука Я. В.». Указані землі відповідно до даних земель­ного кадастру належали і належать до категорії земель сільськоспо­дарського призначення.

Поперед­ні­ми користувачами (з часу вхо­д­ження даної території до складу УРСР (1951 рік) були сільськогосподар­ські підприємства, – останні з них – колгоспи імені Карла Маркса та «Солокія», ко­оператив «Хлібороб». Тож для то­го, щоб позбавити чле­нів фер­мер­ського господарства «Демчук Я. В.» права власності на земельні паї, очевидно, необхідно було б позбавити права користу­вання цією землею попередніх ко­рис­тувачів. Прикордонна служба чи її структурні підрозділи ніколи не були користувачами оспорюва­них земельних ділянок і не надали жодних документів, які б це засвід­чували.

Актом інвентаризації земель обо­рони від 1933 року було пе­редба­чено закріплення за струк­ту­­рами Держприкордон­служби (її поперед­ника) лише вузької смуги землі вздовж лінії Державного кордону та колишньої лінії інже­нерних спо­руд, на які землі членів колишнього фермерського гос­подарства «Дем­чука Я. В.» зовсім не накладають­ся. Однак матеріали вказаного акту інвентаризації так і залишилися нереалізованими, а відомості про колишні інженерні спо­руди відсутні в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Позивачі не надали жодних документів з цього приводу, як і правовстанов­люючих документів на користу­вання земельними ділянками».

Судова справа триває не один рік, відбулося кільканадцять засі­дань. Окрім того, з ініціативи пред­ставника Військової прокуратури, справа зараз слухається у кількох судах. Власники земельних паїв поневолі стали заручниками ситуа­ції, оскільки через обмеження з бо­ку прикордонної служби повноцін­не використання ними цих земель є неможливим, й ті зароста­ють чагарниками та бур’янами. Фер­мери обурені тим, що в них відби­рають земельні ділянки, які вже багато років належать їм на основі державних актів на право влас­ності. Судова тяганина триває, і у випадку ухвалення рішення суда­ми України на користь прикор­донників, створиться прецедент, від якого постраждають не тільки жителі колишньої Корчівської сіль­ської ради, а нині Белзької ОТГ. Адже власниками земельних паїв та інших земель сільськогосподар­ського призначення в прикордонній смузі є тисячі громадян, а в тій її частині, яка із сталінсько-беріїв­ських часів відгороджена від лінії Державного кордону колючими дротами – з метою посилення «за­лізної завіси» та відчуження укра­їнців від світу – лише в межах колишнього Сокальського району більше тисячі.

Фермер Ярослав Демчук розпо­вів: «У 1988 році шестеро нас ство­рило кооператив «Хлібороб». Нам виділили землю в межах прикор­донної смуги. «Хлібороб» функціо­нував лише три роки. У 1992-ому йо­го реорганізували у шість фер­мерських господарства, а 2010-ому на цій площі нам наділили земель­ні паї по 2.12 га, які могли лише да­ти там, де наша земля. Вісім ро­ків ми успішно співпрацювали з прикордонниками: щороку орали, сіяли, підживляли та збирали врожаї. Однак, у 2019 р. Державна прикордонна служба України вирішила цю землю у нас забрати. Намагається в судовому порядку скасувати рішення Сокальської РДА про наділ нам земельних паїв. Уже три роки тривають суди… і стільки ж ми не можемо дістатися до своєї землі і, обробляти її та сіяти. Хто нам компенсує збитки?! Як і дорогу до Сокаля, а це 50 км, та судові витрати?!»

– Та це ще півбіди, – бідкається фермер. – Бо ж в кінцевому резу­льтаті, якщо у нас заберуть землю, ми можемо залишитися позбав­леними права на земельну частку (пай). І втратимо її. А це єдиний засіб до існування моєї родини. Адже згідно з законом, не передба­чено надання нам паю в іншому місці зі земель інших сіль­сько­господарських підприємств.

– За 43 роки праці на цій землі, починав ще у колгоспі, ніхто ніколи не мав жодних претензій до мене, – продовжує селянин. – Я чесно трудився. Чому її хочуть забрати? Мені її, як і іншим членам колиш­нього фермерського господарства, дали на законній підставі, що за­свідчують представлені нами доку­менти. Ми не віримо, що хтось щось нам компенсує, чи виділять пай в іншому місці. Вони нас прос­то позбавляють землі. А як нам вижити?! Ми все життя працюємо на ній й годуємось нею. Вони нас хочуть кинути напризволяще. Вони отримують зарплату. А ми ж то мусимо якось жити. В селі роботи нема. Крім того, вони під­ривають довіру до прикордонної служби з якою у нас завжди були дружні зв’язки, ми їм довіряли, адже вони наші захисники…

Щороку громадяни – члени фер­мерського господарства «Демчук Я. В.» звертались до Львівського прикордонного загону з клопотан­ням про погодження списку (пере­ліку) громадян, які мають право доступу до земельних ділянок для їх обробітку і отримували відповідні офіційні перепустки. Цьогоріч їм таких «перепусток» не дали, навіть не пояснивши чому. Тож діс­татися до своїх полів не можуть, бачать їх хіба що через дроти… Адже звернення до суду не є під­ставою для позбавлення законних прав громадян щодо користування своєю землею.

За словами адвоката Юрія Пшев­лоцького, позивачі неправо­мірно тлумачать поняття «прикор­донної смуги». Прикордонна смуга – це не земельна ділянка, а тери­торія з певним режимом, яка на момент подання позову охоплюва­ла всю територію сільської ради, яка виходить до державного кор­дону, – на той час Корчівська сіль­ська рада, а зараз (відповідно до розпорядження голови ЛОДА від 20.06.2018 року №605/0/5-18) зав­ширшки 10 км від Державного кор­дону (на території якої правами на землю (власності, користування чи інших підставах) володіє велика кількість фізичних і юридичних осіб).

Таке посилання на правову нор­му стосовно того, що прикордонна смуга не може бути меншою від смуги землі між інженерними спо­рудженнями (де юре не існуючими) та лінією Державного кордону, як на підставу для віднесення цієї те­риторії до земель оборони, вигля­дає абсурдним. Законом України від 29.10.2019 року №232-ІХ («Про внесення змін до деяких законо­давчих актів України щодо забезпе­чення інженерно-технічного облаш­тування та утримання державного кордону») чітко визначено пара­метри земельної ділянки, необхід­ної для облаштування та обслу­говування державного кордону. Це смуга землі завширшки 30-50 мет­рів уздовж лінії державного кордо­ну. Землі членів колишнього фер­мерського господарства «Демчука Я. В.» не накладаються на цю сму­гу (ще не відведену і не закріплену) і вони не є перешкодою у виконанні вказаного закону.

Ю. Пшевлоцький також зазна­чив, що нещодавно прийнятим За­коном України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів Укра­їни щодо вдосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин», передбачено передачу всіх земель за межами населеного пункту в комунальну власність територіальних громад. Тому виконання позовної вимоги щодо повернення оспорюваних зе­мель у державну власність є не­можливим.

Посилання представника Вій­ськової прокуратури на те, що гро­мадянам-відповідачам будуть компенсовані грошові кошти або надані земельні ділянки в іншому місці є абсурдним, оскільки україн­ське законодавство жодним чином не передбачає ніякої грошової ком­пенсації за нереалізоване право у роздержавленні (паюванні) земель сільськогосподарського призначен­ня. По друге, вказані громадяни можуть це право реалізувати лише зі складу земель фермерського господарства «Демчука Я. В.», вони – фермери, а не колгоспники.

Посилання позивачів на нібито незнання про факт землекористу­вання є неправдивим з наступних підстав: по-перше, розпорядження голови Сокальської РДА на надан­ня дозволу на складання земель­ної документації щодо паювання земель фермерського господар­ства (№609 від 10.12. 2004 р.) та наступне розпорядження про за­твердження (№63 від 19 лютого 2009 р.) вказаних матеріалів є пуб­лічними і доступними для ознайом­лення, очевидно, що вони переві­рялись на той час на предмет законності органами прокуратури. По-друге, ці відомості є відобра­женням в державному земельному кадастрі й знаходяться в публічно­му відкритому доступі; по-третє, кожного року громадяни-члени фермерського господарства «Дем­чук Я. В.» звертались до Львівсько­го прикордонного загону з клопо­танням про погодження списку (переліку) громадян, які мають право доступу до земельних ділянок для їх обробітку і отримували відповідні офіційні перепустки». Не будемо застановлятися на відповідності подібної практики нормам Конституції, – але як мож­на погоджувати списки, видавати «перепустки» і не знати про земле­користування в логіку здорового глузду не вкладається. Рівно ж як і в попередні роки не було таємни­цею ні для кого землекористування вказаними землями сільськогоспо­дарськими підприємствами «Хлібо­роб», «Солокія», ім. Карла Маркса тощо. Чому ж тоді не виникало пи­тання про належність даних зе­мель до земель оборони?!

Микола Пшевлоцький наголосив й на морально-політичному аспек­ті: «Як можна в умовах війни заби­рати в селян, в тих, які годують усе суспільство, зокрема, самих при­кордонників у буквальному розу­мінні (бо неодноразово надавали саме прикордонним підрозділам Сокальщини безпосередню допо­могу), останній шматок землі, який є для них головним джерелом існу­вання, створюючи таким чином не дуже доброзичливу, м’яко кажучи, атмосферу взаємовідносин. У воюючій країні на таке здатен лише ворог. І ще одне, як усе це виглядає в світлі нашої стратегічної мети – європейської і євроатлантичної ін­теграції? Виходячи з викладеного, вважаю, що позов має бути відхи­лений як з юридично-правових підстав, так і з міркувань морально-етичних і ціннісно-цивілізованих».

За коментарем у цій справі звер­нулася й до присутніх на суді пред­ставників Військової прокуратури та Львівського прикордонного заго­ну. Однак досі їх редакція не отри­мала.

На жаль, чергове судове засі­дання по цій справі вкотре пере­несли. Фермери, на жаль, цьогоріч вже не виростять на цих паях вро­жай. Розуміють, що ніхто не відшко­дує завданих державою збитків, як й не поверне їм втраченого часу та здоров’я… А хто зцілить їхні душі після такого розчарування?! Адже першими колись взяли цю землю, щоб розбудовувати україн­ську державу, започаткували фер­мерський рух на цих теренах… Скільки недоспаних ночей, витра­чено сил, важкої праці до мозолів та сьомого поту. А тут на старість ще й можуть залишитись без паю. Це просто нонсенс. Де ж справед­ливість?! Чому держава так обій­шлася з фермерами? Тепер вони живуть в очікуванні: що ж буде далі. І попри все без надії таки сподіва­ються, що ніхто у них не забере цю землю, й справедливість вос­торжествує.

Любов ПУЗИЧ.

Від редакції. «Голос з-над Бугу» готовий надати ко­ментарі представникам Військової про­куратури та Львівського прикор­донного загону.