Нинішньому поколінню важко усвідомити, яку біду та голод, страх перед невідомістю, жахливі випробування пережили сотні українських родин, яких радянська влада насильно вивозила за «гріхи» батьків чи дітей, бо ті були в УПА чи допомагали українським повстанцям. Серед кількох сімей із села Стенятин на сибірській землі опинилася і наша родина Кавузів. Сьогодні в живих залишилось мало очевидців цих сумних подій. Вже і мені вісімдесят три минуло. Хочу поділитись своїми спогадами про пережите, аби ніхто не сумував за минулим… І не намагався його реанімувати…
За «гріх» сина розплачувалася вся родина
Мої батьки – Семен Степанович та Анастасія Корніївна проживали у Стенятині. Це була звичайна селянська родина. Тато був патріотом, дуже любив свою землю і закладав це почуття й нам, дітям. Нас у сім’ї було четверо. За Польщі мали декілька моргів поля та худобу. Працювали на землі. В 1939 році, коли прийшли «перші совєти», кордон став по річці Західний Буг. Невдовзі почалася Друга світова війна, яка кардинально змінила уклад життя прикордонних сіл Сокальщини. В селі німці довго не були. Вони застрелили першого та третього секретарів райкому партії та секретаря комсомольської організації, встановили свою владу і пішли далі. Тоді жодна хата не згоріла, хочa були під солом’яною стріхою. У липні 1944ого в село прийшла червона армія, яка жорстоко встановлювала свої «порядки». Зробили заставу, обгородили колючим дротом сільську раду та будівлю комендатури. Стали забирати місцевих хлопців в армію. Забрали й мого найстаршого брата Степана, 1926 р. н., який навчався в Сокальській гімназії. Рекрутів довезли лише до Бродів, де вони під час бою з гітлерівцями розбіглися хто куди. Брат втік на Волинь, де вступив в УПА. Енкаведисти почали його шукати, як дезертира, а потім як українського повстанця. Батька не раз викликали в комендатуру, допитували де він. Але тато казав, що син пішов в червону армію, і відтоді його більше не бачив.
У 1946 році Степана спіймали і засудили до десяти років заслання, яке він відбував у Воркуті. За тих часів за «гріх» синаповстанця мала розплатитися вся родина. Батько це розумів, і очікував. Він відвіз нас, дітей, до маминих родичів у с. Перетоки, де на Покрови був празник. Тож ні у кого це не викликало підозри. Батьки довго прощалися з нами, наче передчували, що наступна зустріч буде майже через десять літ. 16 жовтня зранку в хату вдерлися ястребки і вивели маму з татом на подвір’я та посадили в кузов вантажівки. В цей день зі Стенятина вивезли ще п’ятеро сімей. На чужині їм випало чергове випробування голодом та холодом.
А ми переховувалися, то у Перетоках, то в Стенятині. Через тиждень і нас спіймали. Мені тоді було дванадцять років. Привезли на заставу в Стенятин та кинули в камеру. Там ми побачили нашого вчителя Володимира Семеновича Томчука зі Сокаля, якого заарештували під час уроку. Його батьків тоді ж вивезли як і наших. Як пізніше з’ясувалося їх виселили через те, що мали гарну кам’яницю, яку сподобав собі якийсь начальник з НКВС. За годину нас посадили у вантажівку. У селі дізналися про це, сусід кинув нам у кузов шматок м’яса, замотаний у внутрішнє сало (колись так робили, щоб зберігалося довше). Тато відчував біду й заздалегідь зарізав порося, щоб не пропало. Це врятувало від голодної смерті. Нас привезли в Радехів у переповнену буцегарню. Це була остання зачистка «ворогів народу» кегебістами. Вони хапали старих і дітей. Ув’язнені спали на підлозі, навіть у коридорі. Наступного дня всіх повантажили у вагони. Наша «подорож» тривала аж місяць. Це було справжнє пекло: не мали що їсти, пухли з голоду, страшно мерзли, до того ж не впускали у туалет, лише на стоянках, які були дуже рідко, тож справляли нужду у віконця. На станції відбирали по декілька чоловік, які бігли по окріп. Було за щастя випити щось теплого. На останній станції тримали добу, певно вирішували куди спровадити далі. Потім перечепили вагони і повезли в протилежний бік. Ми тішились, думали, що вертаємось додому. Проте наша радість була передчасною, бо привезли нас на Урал – в м. Кізел Пермської області, де були вугільні копальні. На одну з них і прибув наш вагон. Від шахти відвезли на підводах у спецпоселення. Ніхто тоді й гадки не мав, що чекає попереду.
Холод, голод і… воші
Тут ми застали сумну картину – руїни і згарище на місці бараку, куди планували нас поселити. Як з’ясувалося, напередодні сюди привезли тернопільчан та військовополонених, тож вільних бараків не було. Нас розмістили біля лазні в бараку, де сушили речі. Тож зимували в теплі. Жили разом і діти, і дорослі. Спали на металевих ліжках, хто що мав, клав на них. Наступного дня прийшов військовослужбовець і переписав усіх на список. Кожного скерували на роботу: старший брат Володимир працював на лісовому складі, а середущий Іван був їздовим і возив конем на шахту головного механіка. Мені ж було лише 12, тож нікуди не взяли. Дорослих майже всіх скерували працювати на шахту. У сусідніх бараках жили полонені – хлопці з СС «Галичина», які працювали по 12 годин на копальні. А в той час хліб видавали на карточки, вони не могли їх отримати, бо весь день були на роботі. Оскільки я сидів у бараці без діла, віддавали мені карточки, на які мав брати хліб. За це давали i мені окраєць. Я радів такому заробітку. Шахтарі дали мені шахтарські чоботи 46 розміру. Вставав рано і йшов в крамницю, стояв у черзі. Одного разу взимку, коли повертався з крамниці, хтось мене вдарив по голові, та викинув у намет снігу, а там снігу на мій зріст. Злодій забрав хліб і втік. Я ж поки очуняв та вибрався з снігового полону, дуже замерз. Коли прийшов додому, в чоботях був лід. Ввечері у мене піднялась температура. Старший брат Володимир привів полоненого лікарянімця, який оглянув мене і сказав, що запалення легенів і потрібно негайно в лікарню. Брат Іван поклав мене на бричку і повіз в лікарню м. Кізел. У приймальному покої, щоб покласти в лікарню, спершу поголили голову налисо, бо воші лазили по мені, як «коні». Це нікого не дивувало, бо всі розуміли звідки я. Там таких було дуже багато. Палати були переповнені, пацієнти лежали й на коридорі. Там же складали й трупи. Щоб вийти з палати, доводилось через них переступати. Годували баландою, але це було краще, ніж нічого. Одна з санітарок мене пошкодувала й приносила їсти. Поволі-поволі пішов на поправку і одужав.
Але попереду чекало інше випробування. 1 березня 1948 року відмінили карточки та ввели гроші. Їх видавали лише тим, хто працював. Я ж не трудився, тож голодав. У бараку, хто що мав, то давав мені, але і вони не мали що їсти. Я танув, мов та свічка. Не мав вже сили пити воду. Хтось порадив додати солі у воду, щоб підкріпити організм. Коли випив, то спершу роздуло, а потім весь набряк. Поряд з нами жили німці, яких сюди виселила радянська влада ще в тридцятих роках. Дізнавшись про мене, одна німкеня принесла сухарі, потім – ще вузлик і ще. Ці сухарики з чорного хліба врятували мені життя… Прийшла весна, зазеленіли листочки, які можна було їсти. До того дізнався, що неподалік живуть виселені у 1932 році куркулі, які вже були тут старожилами. Вони взяли мене пасти корову. Тепер мав молоко. І це врятувало. Навесні пішов до школи в четвертий клас. Викладали у ній лише російською. За два роки майже все забув, тож наздоганяв прогаяне. У вільний від навчання час займався спортом: взимку їздив на лижах, а влітку – на велосипеді. Моє захоплення спортом не минуло повз увагу вчителів, вони стали виставляти мене на змагання, де мав хороші результати.
Вчитель Володимир Томчук, який весь час був з нами, написав у село, щоб дізнатися, куди виселили наших батьків. Звідси відписали, що вони є на поселенні в Кемерівській області в м. Прокопєвську. Серед нас було чотири сім’ї, чиїх батьків вивезли в Кемерово… Ми так і трималися купи. Нам дозволили листуватися. Ніхто нас до них не відпускав, їх також. Лише коли 3 березня 1953 р. помер Сталін, батькам дозволили побачитися з нами. З ними приїхали і батьки вчителя Тoмчука. Невдовзі зі села написали, що нашу хату хочуть продати. Батьки забили на сполах і їм
дозволили їхати на Україну.
З Києва у Стенятин – на велосипеді
І вони поїхали додому. Мене з братами не відпустили. На той час я ходив в дев’ятий клас. Потім перевівся у вечірню школу, бо пішов працювати на шахту. Потрібно було на щось жити. Згодом вступив в технікум фізичної культури в Пермі, де навчався заочно. Часто брав участь у різноманітних змаганнях. У 1957 р. Хрущов організував міжнародний фестиваль молоді в Москві. І мене, як кращого велосипедиста області, включили в збірну команди області. Привезли в Москву, поселили в готелі в Лужниках. Наступного дня взяли участь в урочистому відкритті стадіону. А ввечері сказали, що велозмагання не відбудуться, бо для їх проведення не вистачає місця. Мені дозволили лишитися як глядачу, однак мав звільнити місце в готелі. Попереду було декілька днів, тож вирішив з’їздити на Україну в рідне село побачитися з батьками. Попросив про це тренера. Той відпустив, але наказав повернутися за декілька днів, щоб разом їхати додому. Мені взяли квиток на потяг до Києва, бо на Львів його потрібно було попередньо замовити. Велосипед у мене був розбірний, тож взяв зі собою. Приїхав до Києва, пішов до каси купити квиток до Львова, а там довжелезна черга. Вранці вона була ще більша. Вирішив не чекати, бо хтозна чи взяв би квиток. До того ж склав велосипед і поїхав на Умань, згодом – на Вінницю, звідти – на Тернопіль. Тоді й вказівників не було по дорогах. Запитував як їхати у перехожих. Їхав цілий день. Вночі заночував у стіжку сіна, а спозаранку знову в дорогу на Львів, Жовкву, а звідти – на Сокаль. Додому приїхав в неділю підвечір. Вся спина від сумкичохла була аж чорна. Зайшов на подвір’я, хата відкрита, у ній – нікого. З’ясувалося, що батьки пішли до клубу дивитися кіно. Поїхав туди, а вони якраз виходять. Скільки радості було, досі, коли згадую, навертаються сльози. Тільки разом повернулися додому, вже телефонують: чи я приїхав, і кажуть, що через тиждень у мене змагання. Тож маю бути в Свердловську. Я мусив їхати одразу назад. Мама приготувала тормозок, міцно обняла та поблагословила в дорогу…
Чужино, чужино, не заміниш мені…
Батько відвіз мене фірою на потяг до Львова. Провідниця, побачивши багаж за плечима, запитала: «Це що бандура?». Я ще не встиг відповісти, як вона визначила мене в останнє купе. У Львові пересів на поїзд на Москву. Так повернувся назад. Після змагань, влаштувався на роботу на шахту, зустрів дівчину з якою познайомився на змаганнях. Її після закінчення гірничого технікуму скерували на нашу копальню. Одружилися, народили і виростили дочку і сина. Нам виділили квартиру, а невдовзі мене обрали головою спорткомітету, який очолював два роки. Тоді вже стало легше жити, однак весь час мріяв повернутися на Україну. Снилися батьківська хата, рідні поля.
Якось довідався, що в Червонограді розпочали будувати шахти. Записався добровольцем на роботу і приїхав у рідний край. Давали роботу, але не хотіли прописувати. На той час прописка багато що значила. Я не міг ризикувати, бо в мене була сім’я, маленькі діти. Куди їх везти? Вирішив повернутися назад. Невдовзі випала нагода переселитися на Україну. Поселився у Сокалі. Пішов працювати на завод хімічного волокна, невдовзі отримав квартиру. Згодом довелося перейти на роботу на шахту «Великомостівська» №1, де працював аж до пенсії. На Сокальщині видав заміж доньку, дочекав двох онуків. Вона працювала начальником цеху на заводі «Зміна». Здавалось, що нарешті життя, після стількох поневірянь та горя, усміхнулoся до нас, однак біди переслідували мою родину. Важка недуга забрала у молодому віці доньку. Її не стало в 1996ому, а за п’ять місяців померла й дружина, не переживши горя. У 2005 році на чужині раптово помер син, він працював гірничим інженером у Мурманській області. Лише через рік мені вдалося перевезти його прах на Україну і поховати біля матері в Сокалі. Так залишився один на цьому світі. Проте ніколи не залишав занять спортом, це було моє хобі й розрада. Навіть став учасником легкоатлетичного марафону по кордону до Дня незалежності України у 1994 році.
Але самотність гнітила душу. Важко доживати віку самому, тож коли зустрів жінку з подібною долею, вирішив, що доля дала мені другий шанс бути щасливим. Я – вдівець, вона – поховала чоловіка. Чому б не об’єднати самотні серця? Одружилися і живемо в Стенятині. Так доля повернула мене на мою малу батьківщину. Тут відчуваю себе щасливим, тут знайшов себе та отримав спокій на душі… Недарма кажуть, що в кожного в нашому загадковому світі своя доля. Або, як кажуть, кожен несе свій хрест. Хтось ламається від перших труднощів, що стають на шляху, а хтось, незважаючи на всі тяготи, йде вперед.
Адже Бог посилає нам ті випробування, які можемо витримати. Колись радянська влада спеціально «виривала» родини з їхніх насиджених місць, щоб не знали де їхнє коріння, щоб не пам’ятали ні звичаїв, ні традицій, ні мови… Такими легше маніпулювати. Однак вища сила всім керує. Кров та сльози невинних людей, знівечені долі родинпатріотів не минули безкарно. Так і сталося. Більшовицька диктатура впала, Україна стала незалежною. Ми безбоязно можемо називати себе українцями, говорити українською, співати Славень і носити вишиванки. Цінуймо це, бо за це заплачено великою ціною – життям та смертю мільйонів українців.
Ярослав КАВУЗА, житель с. Стенятин.
На фото: Ярослав Кавуза (справа) з друзями на шахті, 1956 рік.
