Ось уже шостий рік триває російська агресія на східних кордонах України. Найстрашніше, що про війну забуваємо тут, на мирній землі. Щоразу рідше у новинах чуємо про ситуацію в АТО, про втрати, про військових, іноді складається враження, що там немає війни. Однак, про мир ще рано говорити, бо чи не щодня серед українських військових є поранені та загиблі, щоночі військові чують постріли та вибухи. Ця війна забрала життя вже майже трьом тисячам українських військових і добровольців. Але смертей могло б бути набагато більше, якби не «ангели у білих халатах» – військові медики: вони врятували на передовій тисячі життів наших українських воїнів. Наша розповідь – про одного із них, військового медика, нашого земляка Юліана Макачку.
Молодий лікар-анестезіолог Сокальської лікарні з першого дня війни «рвався» на Схід, але обставини склались так, що змушений був закінчити інтернатуру, бо в іншому випадку втратив би спеціальність. І як тільки закінчив навчання, відразу ж підписав контракт. І в липні 2016 року, залишивши дружину, батьків тут, на мирній території, поїхав на Схід. Жодні вмовляння рідних йому не стали завадою: «Вирішив, що у час війни потрібен своїй країні там, на передовій. Розумів, що держава у небезпеці, треба допомогти і я повинен докласти до цього зусиль. Одні мають обов’язок захищати землю, а ми, медики, – обов’язок рятувати людей, тож, не роздумуючи, поїхав нести медичну службу в АТО», – розповів Юліан.
– Пішов служити в 26 років, проходив медичну службу на базі 66 мобільного військового госпіталю біля міста Покровськ Донецької області, був там два з половиною роки, якраз у розпал війни. Цей госпіталь мав свої групи посилення в інших містах – Авдіївці, Кураховому. У цьому ж госпіталі також проходили службу сокальські лікарі Сергій Касян, він був начмедом цього госпіталю, Юрій Кліщ, Євген Марфюк, – він служив разом зі мною, був начальником відділення. Найтяжче на початку служби – адже робота у воєнних умовах зовсім інша, ніж в районній лікарні. В мирному житті поранених з бойовою травмою практично не зустрічав, а там щодня такі травми, і рятувати людину треба швидко, бо інколи і хвилини відіграють важливу роль. Від рішення лікаря залежить багато, я це усвідомлював, але не боявся. Ми не лише рятували військових, добровольців, а і працювали з цивільним населенням евакуйовували дітей з важкими захворюваннями у м. Дніпро, – розповідає лікар
Запитую, які випадки найбільше запам’ятались? Відповідає, що їх було багато різних але старався не запам’ятовувати, адже це морально важко пережити. А ще дуже скучав за рідними, за домом, найтяжче було пережити розлуку. Розповідає, що у Авдіївці місцеве населення по-різному ставилось до наших військових та медиків, одні підтримували, інші – ні. Мирне населення живе звичним життям, вони уже адаптувались до життя в умовах війни. Вдень працюють магазини, аптеки, школи, садочки, повсюди висять вазони, ростуть квіти, лише розбиті будинки нагадують про те, що тут іде війна. А тільки приходить ніч – починається справжня війна, чути постріли, вибухи. У 2017 році, коли було загострення, обстріляли навіть лікарню.
У 2019-ому Юліан закінчив службу за контрактом, бо вже поменшало роботи на передовій. А ще – на нього чекали тут, в Сокалі, за ним зберігалось місце праці – у лікарні, і лікаря-анестезіолога бракувало, адже щоденно проводять операції, а лікарів у відділенні небагато. Нині працює в реанімаційному відділенні, проводить операції, надає післяопераційну допомогу хворим, дуже любить свою роботу, колеги кажуть, що він нею живе.
«У цього молодого лікаря золоті руки і велике серце, – так про Юліана Макачку сказала пацієнтка, яка тільки вийшла з післяопераційного наркозу. – Вірю, що за такими лікарями – майбутнє української медицини»
Ольга ДЕНИСЮК.
Фото з архіву Юліана Макачки.
