Доля дарує кожному з нас Учителя. Це та людина, яку часто називаємо своєю другою матір’ю, бо вона назавжди стане частиною нашого життя. Цей учитель, щиро закохавши нас у свій предмет, стане нам другом і порадником, прикладом у будь-якій ситуації. Буде завжди поруч: у радості й біді, у ваганнях і прийнятті важливих рішень. Такою для своїх учнів є вчителька української мови та літератури Сокальської ЗШ І-ІІІ ст. №5, чарівна жінка, поетка, декламаторка, членкиня благодійного фонду «Майбутнє України. Сокальщина» та літературно-мистецького об’єднання «Колос» Любов УМАНСЬКА. Її педагогічну діяльність відзначено Грамотами відділу освіти Сокальської РДА, департаменту освіти і науки Львівської ОДА, а також подякою МОН України. Її учні – призери та переможці різноманітних творчих конкурсів та олімпіад з української мови і літератури.
– Пані Любове, розкажіть, будь ласка, про свій шлях до професії вчителя?
– Я впевнена, що народилася вчителькою: скільки себе пам’ятаю, стільки вчуся, а потім ділюся своїми знаннями. Мені здається, що «живу» в школі з раннього дитинства, бо моя мама – вчителька… Найбільшим бажанням було здобути освіту у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Мрія здійснилася й відкрила мені шлях до бажаної роботи.
– Чим приваблює професія?
– Учитель – це більше, ніж професія. На мою думку, це вміння володіти словом, спілкуватися, це здатність вибачати і перепрошувати, опановувати себе за будь-яких обставин, бути амбітною і поступливою водночас, це мистецтво емпатії. А ще – можливість обговорювати книжки.
Я вчителька – і це дарує мені молодість, енергійність, активність, безупинний пошук ідей. Професія вимагає від мене постійного розвитку, щоденного вдосконалення, щоб завжди бути у вирі подій, аби учні вважали мене сучасною та цікавою, а це постійна важка робота над собою. Моя професія – це мій тренажер для тіла й душі. Відчуваю себе частинкою потужного механізму, який працює для розквіту України. Прагну бути корисною людям і Батьківщині, відчуваючи при тому радість «сродної праці», про яку говорив Сковорода.
– Яку роль у Вашій долі відіграв конкурс «Учитель року»?
– Надзвичайно важливі етапи в моєму житті. Конкурсанткою була двічі: перший раз – конкурс педагогічної майстерності «Надія», де я молодий учитель, без досвіду й категорії, лише з наполегливістю, стараннями, невтомною працею й бажанням гідно представити свою школу, бути прикладом для учнів…
Здобуття першої премії подарувало мені впевненість у своїх силах. Невдовзі я знову учасниця конкурсу «Учитель року», знову перемога, але тепер більша відповідальність, адже представлятиму Сокальський район на обласному етапі. Наскільки важкий і виснажливий, настільки цікавий та корисний для мене період. Надто амбітних очікувань, зізнаюся, не плекала, бо все ще була молодим учителем, з мінімальним досвідом роботи й лише з другою кваліфікаційною категорією. Диплом Лауреата другої премії, сильна втома, надлишок адреналіну в крові, неабиякий досвід, радість від спілкування з колегами з усіх куточків Львівщини, нові ідеї та можливість попрацювати кілька років в обласній творчій групі педагогів, почитати лекції на курсах підвищення кваліфікації для колег-філологів, поділитися з ними своїми напрацюваннями, а також дружба, народжена в умовах конкуренції, – це те неоціненне, що привезла зі Львова. Було важко, але я щаслива, що тоді там була.
– Що є найскладнішим у професії педагога?
– Для мене найскладнішим є «помістити» все, що хочу сказати своїм вихованцям, у відведені мені 45 хвилин.
– Чи був момент, коли хотіли кинути роботу? Чи відчували вигорання?
– Зізнаюся чесно: був, але він промайнув, як і личить моменту, залишивши мені цінні уроки й висновки.
Вигорання? Відчуваю часами невимовну втому, але це не вигорання, бо мені дуже пощастило щодня робити те, що люблю й умію, а доля дарує щороку нових, але найкращих учнів, які згодом закінчують школу, але в моєму житті залишаються.
– Чого потребують вчителі сьогодні? Яких ресурсів не вистачає? З якими труднощами стикаються?
– Нам, людям, властиво хотіти більше, аби полегшити собі життя, урізноманітнити свою роботу – і це добре, бо прагнемо результативності. Проте бажання дуже часто не збігаються з нашими можливостями, із ситуацією в державі… Це реальність. Говоритиму лише про себе… У труднощах завжди шукаю нові можливості, нові рішення, новий досвід, тому й не знаюся з перешкодами, якщо вихід із складної ситуації, звісно, залежить від мене. Прикро лише за те, що наші діти вимушено «розкидані» по світу й не мають можливості повноцінно вчитися серед однокласників у рідній школі. Тому єдине, чого зараз не вистачає, – якнайшвидша Перемога!
– Ваші учні складають ЗНО на високі бали. Розкажіть про свої методи викладання. Як залучаєте їх до навчання?
– Урок сприймаю як маленьке відкриття, іноді – пригоду, мандрівку в минуле чи в майбутнє, поєднуючи її з сьогоденням. Вивчення рідної мови та літератури тісно переплітаю з історією, географією, математикою, мистецтвом у різноманітних його виявах. Не люблю правил і не прошу дітей їх вчити. Головна ціль – розуміти, тому кожен термін чи визначення – це новий цікавий малюнок, схема, таблиця чи алгоритм; іноді на основі правил створюємо казки, розповіді, ігри для кращого запам’ятовування. «Дизайн» поурочних конспектів – це особиста справа учнів, тобто можна класну чи домашню роботу підсилити ілюстраціями до вивчених творів, портретами письменників, вклеєними фігурними кишеньками чи конвертиками, де «ховається» важлива інформація.
Створюємо спільно лепбуки, проєкти, разом декламуємо, часто дискутуємо, іноді серйозно сперечаємося. Моя ціль – навчити учнів думати, аналізувати, робити висновки, грамотно спілкуватися рідною мовою, висловлювати свою думку, захищати її, підкріплюючи аргументами. П’ятикласники для мене – це вже майбутні учасники ЗНО – я їх про це попереджаю ще в перший день навчання, тому готуємося до головного іспиту багато років, виконуючи типові для ЗНО завдання відповідно до теми. Читання заохочую подарунком: протягом року обираю найкращого читача й дарую цікаву книжку. Це моя маленька премія «Скарб у твоїх руках».
– Чи навчається вчитель чомусь від своїх учнів?
– За все, чого досягла в професійній діяльності, дякую своїм учням! Власне, я – вчителька, бо вони в мене є! Вони мої вітрила, щоб рухатися вперед, мій вітер і шторм, щоб не зупинятися ні на мить, боротися й перемагати, мій орієнтир, аби зростати. Постійно намагаюся встигати за своїми учнями, за їхніми потребами, за їхнім світоглядом.
– Як справляються з дистанційною освітою вчителі в часи пандемії та воєнного часу? Чи може учень отримати якісну освіту за таких умов?
– Вважаю, що якісну освіту можна здобути за будь-яких обставин, головне – бажання та наполегливість. Справа не у формі навчання, а в тому, наскільки учні вмотивовані, щоб використовувати віддалене навчання правильно й бачити його сильні сторони, бо вони є, повірте. Зараз існує багато платформ, засобів спілкування, інструментів відеозв’язку, тому особливих труднощів, думаю, вже не існує.
– У нашій країні мовне питання завжди було болісним. Знаю, що маєте з цього приводу непохитну позицію. Поділіться своїми судженнями.
– Ігнорування важливості мовного питання дуже дорого обходиться. На мою думку, народ існуватиме й держава буде розквітати лише тоді, коли на перше місце поставимо знання й розвиток власної мови, культури, традицій, бо це основа будь-якої самодостатньої нації. Щоб популяризувати українське серед учнів, щороку проводжу в школі дискусію «Як тобі живеться, моя Мово, в ріднім домі?», де обговорюємо роль мови, ведемо гострі суперечки щодо російськомовного контенту, слухаємо сучасну українську музику, роздуми відомих людей, декламуємо, знайомимося з творчістю маловідомих українськомовних виконавців. Гасло дискусії – Мова має значення! Дуже цінною для мене є спільна з учнями робота в кабінеті-музеї народознавства «Скарбничка».
– Яким є Ваше кредо, улюблений вислів?
– Моє серце б’ється в унісон із Григорієм Многогрішним, головним героєм роману «Тигролови» Івана Багряного, тому що «сміливі завжди мають щастя»!
– А яке хобі?
– Кожну вільну хвилину (без перебільшення) – читаю! Дуже люблю книжки, тому збираю власну домашню бібліотеку. Декламую – цим хобі особливо пишаюся, бо свого часу у місті Дніпрі здобула перемогу в Міжнародному поетичному конкурсі «Зірка полину» в номінації «Кращий декламатор». Пишу вірші та есе.
– Чи поетична творчість допомагає у шкільній роботі?
– Дуже допомагає, адже створюючи поезію, щоразу вчуся бачити й відчувати більше, ніж уміла раніше. Особистий досвід дозволяє глибше аналізувати твори класиків і сучасних авторів. Цими навиками ділюся з учнями. Зараз працюю над авторським методичним посібником мілітарної лірики поетів Сокальщини.
– Розкажіть про свою творчість.
– Це мій особливий світ, де «лікую душу словом і пером…», «на аркуш сиплю серце без вагань…», «складаю свої думи у слова…». Сьогодні моя творчість – це мій поетичний фронт, моя війна за Незалежність. Загалом мій доробок містить тексти різної тематики, хоча переважає філософська лірика.
Веду телеграм-канал «Чай із м’ятою» (chay_iz_myatoyu.t.me), де розміщую давні та нові вірші, декламую. Мої роботи надруковано в кількох літературних виданнях. Цього року мала честь долучитися до створення альманаху «Соколиний край». Скоро побачить світ моя дебютна поетична збірка.
– Дякую за розмову.
Інтерв’ю взяла Любов ПУЗИЧ.