Богдан Нечай – краєзнавець і дослідник Сокальщини, патріот з чіткими україноцентричними цінностями

(16 жовтня 1943 р. – 17 листопада 2019 р.)

Богдан Нечай – краєзнавець і дослідник Сокальщини, громадсь­кий діяч, активіст Народного Руху України, редактор гро­мадсько-політичної газети «Сокальщина», автор історико-краєзнавчого на­рису «За­вишень», збірки «Церква над тихим Бу­гом», патріот рідного краю. Особливо цін­ним спадком для усіх свідомих українців є його книга «Сокальщина. Книга пам’яті України 1914-1990». Богдан Ми­колайович залишив по собі пам’ять у спогадах одно­сельчан, рухів­ців, усіх, хто мав нагоду з ним працюва­ти чи був просто знайомий, як людина, сповнена любові до життя, до людей і до України.

Народився 16 жовтня 1943 року в селі Завишень на Сокальщині (Львівська обл.) у селянській родині Миколи Нечая і Марії Стрілець. Мав брата Василя.

Рід Нечаїв завжди сповідував національні українські цінності. Брат матері – Іван Стрілець, учень Сокальської гімназії, курсант старшин­ської партизанської школи УПА – «Олені», який загинув у бою з радянськими партизанами в Карпатах в 1944 році. Дідо Богдана – Тимофій, завдяки значній підтримці та повазі мешканців громади, перед Другою світовою війною, був обраний війтом села Завишень. Саме він мав значний вплив на формування світогляду Богдана.

У червні 1946 року сім’я зазнала насильницької депортації – її переселили у село Клебанівка Збаразького (Новосельського) району Тернопільської області.

Весною 1956 року сім’я повернулася в с. Завишень до рідних зга­рищ. Батьки почали будувати хату. Як згадував Богдан Миколайович у мемуарах «На зламі ХХ століття»: «У 1956 році я здавав екзамени за 7 клас у Забузькій середній школі, де і 10 клас закінчив у 1960 році. Яскравих вражень про навчання у радянській середній школі в мене не залишилося. Як і кожен учень, навчаючись у радянській середній школі, від першокласника пройшов всі періоди, які регламен­тувалися радянськими суспільними обов’язками молодої людини.

Радянська молода людина, незалежно від віку і статі, зразу попадала у майже напіввійськові формування: жовтенята, піонери, комсомольці. У тих організаціях стиралася індивідуальність: проявити себе вона могла лише в рамках, встановлених організацією. Якщо молода людина піднімалася не по тих щаблях радянської драбини освіти, то перед нею закривалася дорога до вищої освіти і шлях до успіху їй був перекритий. Без комсомольського квитка у випускників шкіл існувала невелика надія поступити до вищого навчального закладу. Якщо випускнику школи не комсомольцю, вдавалося вступити до вищого навчального закладу, то комсомольська організація ВУЗу зразу розпочинала розслідування: чому цей студент не в комсомолі?

Після закінчення Забузької середньої школи я поступив на вечірнє відділення Червоноградської філії Нововолинського гірничо-будівель­ного технікуму: вдень працював на будівництві шахтарського міста Червонограда, а ввечері відвідував заняття в технікумі. Професія будівельника мені не подобалася: в школі більше цікавився історією й географією. Через рік я забрав документи з гірничо-будівельного технікуму і в 1962 році поступив на географічний факультет Львівського університету. Студентів Львівського університету у 1964-1965-х роках почали арештовувати і виключати з університету під різними привода­ми: «за націоналістичну діяльність», «за антирадянську агітацію», «за зв’язки з арештованими студентами». Саме «за зв’язки з ареш­тованими студентами» отримав догану і змушений був піти у виму­шену академвідпустку, щоб уникнути виключення з університету.

Я ніколи не прогинався і не йшов на компроміси, ні за Радянської влади, ані з українською доморощеною владою. Завжди відстоював свою думку, хоч це шкідливо відбивалося на моєму соціальному статусі та й на матеріальному становищі сім’ї.

У 1965 році, під час вимушеної академвідпустки в університеті, кілька місяців працював на виноградниках в Одеській області й на спорудженні будинків переселенців у Красноперекопському районі Кримської області.

Коли в 1965 році поновив навчання на третьому курсі географічного факультету Львівського університету, то в університеті вже панував спокій: всіх, кого радянські органи хотіли арештувати – арештували, всіх, кого хотіли звільнити з університету – звільнили.

У 1968 році, після закінчення Львівського університету, почав працювати вчителем географії Гораймівської середньої школи Маневицького району Волинської області. Тут познайомився з вчи­телькою фізкультури Іриною Бадирою, уродженкою села Новий Двір Турійського району Волинської області. Незабаром ми одружилися.

Після року праці вчителем географії в Гораймівській СШ, мене на початку 1969 року, нового навчального року, несподівано викликали в районний відділ освіти і запропонували посаду директора новозбу­дованої Троянівської школи. Однак, є одна умова – треба «поступити в партію». Я не погодився.

На момент одруження працював вчителем Комарівської школи, а дружина Ірина – вчителькою фізкультури Красновільської школи Маневицького району: умов для спільного проживання сім’ї не існувало. 19 червня 1971 року у нас народився син Олег, тому ми вирішили повернутися на Львівщину, де наші батьки купили у моєму рідному селі Завишень на Сокальщині ще придатну для проживання дерев’яну хату. Згодом народилася дочка Марія. Влаштувався працювати вчителем географії Белзької середньої школи.

За участь в акції протесту проти закриття церкви у селі Завишень у
1972 році я був звільнений з посади вчителя географії Белзької середньої школи. У 1972-1976 роках – працював вчителем Боянецької школи.

Мене звільняли з роботи, але я ніколи за радянської і нашої рідної української влади не ходив на поклін до можновладців. За допомогою друга, односельчанина, директора Сокальського магазин-складу Сте­пана Хлєбко, влаштувався на посаду інженера по тарі в Сокальську райспоживспілку.

Він рекомендував мене на роботу голові райспоживспілки Володими­ру Іваськевичу. Але компетентні органи про мене не забули: завкадра­ми рай­споживспілки передала інформацію у райвідділ КГБ про працевлаштування мене на роботі в Сокальській РСС. З того часу аж до другої половини 1986 років сексоти КДБ не залишили мене без свого нагляду. В 1976-1980-х роках я неодноразово і безуспішно робив спроби звільнитися з роботи в Сокальській райспоживспілці, намагався повернутися на педагогічну працю, але все було марно, бо мені було заборонено працювати в школах району.

У 1986 році перейшов на роботу інструктором у Товариство «Кролів­ник». В 1987-ому керівники товариства обгородили виділену Сокальсь­кою районною радою 20 га сінокосу на заплаві Західного Бугу в урочищі Валівка. Протягом 1988-1989 років на виділеній Сокальською районною радою площі в Сокалі на вулиці Тартаківській, було побудо­вано адміністративний корпус, кормоцех, гараж та склад комбікормів. Навколо складу прибудовано приміщення для розведення ондатр та нутрій. Всюди, куди б не закинула його доля, працював з повною віддачею сил.

Єдиною громадською районною організацією, зареєстрованою в Сокаль­ському виборчому округу №124, наприкінці 1989 р. була Со­кальська районна організація Товариства україн­ської мови ім. Т. Шев­ченка (ТУМ). Висунення кандидатів в депутати до Вер­ховної Ради УРСР і місцевих рад Сокаль­щини відбулося на Сокальській районній конфе­ренції ТУМУ ім. Т. Шевченка. У кожному на­селеному пункті Со­кальщини появлялися від­важні особис­тості, які створю­вали ініціативні комітети і групи для розбудови демократичних громадсько-політичних органі­зацій. Вони творили історію Сокальщини, ставали лідера­ми тих організа­цій. Зокрема, Богдан Нечай за­снував і очо­лив осередок На­родного Руху України у селі За­вишень.

З його ініціативи, 19 серпня 1989 року односельчани відно­вили і посвятили символічну могилу, насипану в 1930-х ро­ках в честь полег­лих стрільців Української Галицької Армії – жителів с. За­вишень. Та­кож ор­ганізовував рухівців до участі у «живому ланцюзі», в урочис­тостях до 500-річчя українського козацтва в Берестечку, до поїздок на схід України з колядками і вертепами, до прийому молоді зі Ста­робільщини, Вугледара та ін.

У 1990 р. був обраний головою Жвирківської селищної ради. На цій посаді він зустрів відновлення незалежності України, для якого докладав чимало своїх зусиль та кроків.

Богдан Нечай дбав про рідне село Завишень та селище міського типу Жвирку, які належали до адміністративного управління селищної ради. Під його керівництвом було заасфальтовано та відремонтовано головні вулиці с. Завишень. В 1991 році – замінено аварійну електро­лінію, на всіх вулицях села проведено освітлення. У 1993 р., за межами села Завишень відкрито новозбудований цвинтар площею 3 га.

Протягом півтора року Б. Нечай з секретарем Жвирківської селищної ради Олегом Солодяком (з травня 1990 р. по січень 1992 р.) відрахо­вували щомі­сяця зі своєї зарплати 150 крб. (100 +50 крб.) на допомогу багатодітним сім’ям. Частина цих коштів була також використана на будівництво нового цвинтаря у с. Завишні.

У 1994–1998 рр. працював на посаді заввідділу з гуманітарних питань Сокальської райдержадміністрації. Займав чітку громадянську позицію у відстоюванні демократичних цінностей, розкривав гострі екологічні, соціально-економічні проблеми краю та активізував громаду для їх вирішення. Організо­вував рух за національне і духовне відрод­ження в краї, що починався з від­новлення стрілецьких могил, підняття національних прапорів, встанов­лення пам’ятників Тарасу Шевченку, повернення із забуття імен героїв національно-визвольної боротьби.

Із серпня 1996 року і далі впродовж чотирнадцяти років видає щомісячну громадсько-політичну газету «Сокальщина», засновану в липні 1996 р. районною організацією Народного Руху України. Всьо­го з 1996 по 2010 рік вийшло з друку 96 номерів.

За активну громадську та політичну діяльність, 6 вересня 2006 р. Богдан Нечай був нагороджений вищою нагрудною відзнакою Народного Руху України «За заслуги перед народом» ІІ ступеня.

Одночасно із роботою над газетою, Богдан Нечай збирав матеріали для видавництва масштабної книги-пам’яті «Сокальщина. Книга пам’яті України 1914-1990», що мала бути присвятою для українських борців за Незалежність – уродженців Сокальщини, які загинули в 1918–1919 роках, в боротьбі за ЗУНР, вояків дивізії «Галичина», стрільців УПА-ОУН, українців, арештованих та виселених на спец­поселення в Сибір, членів сімей партизанських загонів, загиблих солдатів Червоної армії.

Паралельна робота над книгою та газетою була надзвичайно важкою. Як згадує Б. Нечай, йому «… доводилось працювати по 16-18 годин на добу, а на сон припадало всього 3-4 години. Неодноразово засинав з коректурою в руках. Мені здавалося, що взявся не за свою роботу, що мені це не під силу. Але наступав ранок і я приступав до роботи. Мене підтримували члени демократичних організацій Союзу українок, Руху, Спілки політв’язнів, члени редакції «Книги пам’яті». Протягом цих 14 років над газетою також жертовно працювали громадські редактори, колишні вчителі – Ганна Парацій та Марія Кожушко.

Книга «Сокальщина. Книга пам’яті України 1914-1990 рр.» вийшла друком в 2010 році, і, як зазначав сам Богдан Нечай: «це вінець мого життя». У книзі зібрано дані про 18 тисяч осіб, систематизовано імена полеглих і репресованих учасників національно-визвольних змагань на Сокальщині та невинних жертв окупаційних режимів від 1914 року до відновлення незалежності України у 1991 р. Ці 18 тисяч імен, це перш за все історії людей, українців, імена яких навіки закарбовані золотими літерами в пам’яті та історії не лише нашої грома­ди, а й всієї України.

Богдан Нечай також автор історико-краєзнавчого нарису про рідне село Завишень (2006 р.) та місцеву церкву Різдва Пресвятої Богородиці – «Церква над тихим Бугом» (2002 р.). Останньою працею над якою він працював, був історико-мемуарний нарис «На зламі ХХ століття». На жаль, він так і не встиг його завершити… 17 листопада 2019 р. Богдан Нечай помер.

Його остання книга «На зламі ХХ століття», була видана посмертно у 2020 році його рідними – дружиною Іриною та дочкою Марією, разом із учнями, друзями та колегами: Олегом Солодяком, Надією Мельник і Світланою Мусій, при підтримці інших небайдужих патріотів.

Ідеї Богдана Нечая випереджали час, тому не завжди підтримувались громадою. Він жив скромно, однак ніколи не скаржився на якісь побутові проблеми. Дехто вважав його «диваком», інші ж не розуміли його безко­рисливої жертовності, чи бажання зробити рідне село кращим, комусь ж були не до вподоби його різкі висловлювання щодо реалій тогочасного періоду… Однак своїми справами він показував приклад служіння громаді заради кращого сьогодення і майбутнього, розуміння цього приходить із часом.

«Сокальщина. Книга пам’яті України 1914 – 1990 рр.», історико-крає­знавчий нарис «Завишень», випуск газети «Сокальщина»…. – це результат багаторічної титанічної праці Богдана Миколайовича та його однодумців, адже як він сам любив писав «історія – це пам’ять людського суспільства, його свідомість і совість, засіб самоочищення і виховання прийдешніх поколінь».

До останнього, він мріяв опрацювати багатий архів газетних та інших матеріалів, які збирав для написання праці про свідоме і несвідоме в українському суспільному житті. Але на це вже не вистачило життя.

Усі свої надбання, зібрані впродовж життя, він передав у Сокальську Малу академію наук та в історико-краєзнавчий музей «Сокальщина» для учнівської молоді та активної громадськості, які зможуть використати їх для своєї роботи, навчання та вже нових книг та досліджень. Усі його праці знаходяться в бібліотеках Сокальщини та місцевих шкіл і чекають на своїх читачів.

16 жовтня 2023 року сповнилося 80 років від Дня народження Богдана Нечая. Його спадок історико-краєзнавчих праць, є надзвичайно цінним не лише для Сокальщини, а й всієї України. Відновлення історичної пам’яті про українських борців та репресованих краян, це та праця якою може гордитися уся громада. Лише, пам’ятаючи кожного українця, який віддав своє життя за нашу державу, ми зможемо мати нових героїв та здобувати наші перемоги в майбутньому

І такої пам’яті та поваги сповна гідний Богдан Нечай.

Світлана МУСІЙ, Олег ВЕКЛИН,
жителі с. Завишень.

На фото: Громадські дописувачі газети «Сокальщина».

Зліва направо верхній ряд: Козира Василь, Солодяк Олег, Кожушко Олег, Бойко Василь, Комбель Володимир, Нечай Богдан, Покотюк Анатолій, Покотюк Анатолій (молодший).

Другий ряд: Парацій Ганна, Петришин Анісія, Мусій Світлана, Гавришкевич Мирон, Петрощук Богдан, Сірко Володимир, Кортко Ярослав, Мавко Петро, Петрощук Марія, Хрущ Надія.

Нижній ряд: Полянчук Володимир,Чугаєвський Володимир, Зарічний Богдан, Король Марія.