Приходять і відходять дати пов’язані з іменами українських діячів, ми їх так чи інакше відзначаємо, щоб заспокоїтись і скинути з душі якийсь тягар обов’язку, та буває на цьому все і закінчується. А їхні ідеї, їхні дороговкази, горіння їхніх сердець і часто аж до вершини жертовності заради української нації, чи живуть вони у наших серцях?!
Чи здатні ми сьогодні пізнати і усвідомити цей довгий і кровавий шлях, яким відстала і пригноблена Галичина, йшла до національного відродження, шлях який почався від закликів Маркіяна Шашкевича любити свою мову і завершився таким високим рівнем національної свідомості галичан на початку XX ст., коли ми здатні були уже піднестися до найвищої національної мети – збройної, жертовної боротьби за власну державу.
А все починалося, ніби на перший погляд, здається з невеликої буденної праці, але дуже важливої, основоположної, доленосної для відродження української ідентичності – це піднесення із стану пригніченості, зневажливості української мови, традицій, культури; тобто піднесення пригніченого галичанина до рівня його високої національної гідності.
На той час в Галичині не можна було почути від панівних верств щось схвального про українську мову чи культуру, зрештою так було і на східній Україні від «Русского мира», на жаль там так є і сьогодні. І от в результаті діяльності прогресивної світської і церковної інтелігенції, галицький селянин побачив, що до нього почали звертатися його рідною мовою, починають шанувати його традиції, співати його пісні і він відчув себе, що є таким же народом як і інші і це дало поштовх до піднесення в ньому українського Духа, до високого національного самоусвідомлення. А це в подальшому стало тим наріжним каменем у прагненні до національнодержавного самоутвердження. І так здається ніби з таких маленьких крихіток, як фольклорноетнографічні пошуки серед народу, музичнотворче їх опрацювання, літературна і мистецька праця на тему народного життя відроджували, виявляли на світ корені його самобутньої культури і він, галичанин, став гордитися своєю нацією і боротися за її незалежність.
А все це відбувалося в часи національного відродження другої половини XIX і першої половини XX століття, коли значна верста галицької світської і церковної творчої інтелігенції спрямувала свою культурнорелігійну діяльність в особливе русло – відродження на ґрунті народної культури Галичини, національної свідомості, об’єднавши її з почуттями релігійними.
Ціла когорта тодішніх священиківкомпозиторів – І. Лаврівський, М. Вербицький, П. Бажанський, В. Матюк, С. Воробкевич і ін. в умовах культурного занепаду галицького суспільства, поглинання української культури пануючою тоді культурою, усвідомлюючи те, що українська церква виконуючи тільки свої канонічні приписи, а галичани в переважній більшості ревниві її сповідники, повнокровного дихання нації не дає, вона занепадає, асимілюється, а галичанин на фоні такої суто релігійності з пріоритетами в ній цінностей інших народностей, бачив своє національне єство, як щось другорядне. І ось ці сподвижники національного відродження зуміли знайти шлях до духовного утвердження Галичини, прищепивши в офіційну галицьку релігійну свідомість національну культурну течію, що стало у Галичині рушійною силою українського відродження.
Саме серед цієї когорти у такому напрямку плідно працював отець Віктор Матюк (1852 – 1912 рр.) – композитор, активний громадський і культурний діяч, творча і громадська діяльність якого може послужити прикладом умілого прищеплення народних духовних скарбів у церковну практику і відродження на цьому ґрунті української самобутності.
Творча і громадська діяльність Віктора Матюка досить широка – це музичні обробки народних пісень, організація народних хорів, випуск у світ першого у Галичині об’ємного пісенного збірника «Боян», створення навчальних музичних посібників і інших збірників народних пісень та музичних творів. І все це активно впроваджувалось в життя галицького суспільства. А ще треба згадати, що паралельно з музичною діяльністю втілювали цю ідею цілий ряд українських мистців: К. Устиянович, Ю. Панькевич, О. Курилас, П. Холодний, Ю. Буцманюк і ін. (це ще одна велика тема), увівши в церковні малярські розписи українську тематику, видатних українських церковних і світських постатей і церква наша стала справді укpаїнською. Таким чином в церковне життя Галичан влився потужний струмінь національної ідеї, що витворився у своєрідний феномен – Українську церкву.
Мусимо з гіркотою констатувати, що нинішня церковна і світська творча інтелігенція, уже в часі нашої державної незалежності, тих процесів минулого відродження не збагнула і як наслідок – ми не бачимо у нашій сьогоднішній церковній творчості повернення до тих традицій, закладених вище згаданими творцями, тобто національної тематики – свого рідного, втрачаючи таким чином ті найвищі національні цінності, які церква могла б прищеплювати сьогоднішнім поколінням.
Роздумуючи сьогодні над словами з вірша Маркіянa Шашкевича про любов до своєї мови, сказані 200 років тому, з тягарем в душі констатуєш – ця проблема актуальна і сьогодні, так ніби якась кара лежить над українською мовою. Але ця кара лежить у нас – носіїв цієї чудової мови. Крутиться в кулуарах проект закону про мови і це… в незалежній українській державі з державною українською мовою!!! То хто є ми? Чи не ми – українці є тією карою над рідною мовою, рідними традиціями, культурою? Чи дальше будемо шукати якісь оправдання за свою пасивність, чи ворожість до всього рідного?! Українська мова, культура може виявлятись на світ, жити і розвиватись тільки через своїх живих носіїв у кожному поколінні від минулого до майбутнього. Це фундамент повнокровного національного буття. Наші попередники в тодішніх умовах знайшли шлях до національного відродження. Сьогодні інші умови, інші часи. Та на це дав нам розумну пораду наш великий титан думки Іван Франко – в інші часи – й іншу зброю куй!
Степан ІВАСЕЙКО.
P. S. У Великодній понеділок, у с. Карів, біля могили Віктора Матюка традиційно буде відзначатися день пам’яті композитора.
