Я, Гладкий Йосиф Лук’янович, народився 15.03.1922 року в селі Мошкові Сокальського повіту Львівського воєводства. Освіта – середня спеціальна. В 1941 році вступив до молодіжної організації ОУН. З кінця 1943 року у складі загону самооборони брав активну участь у захисті навколишніх сіл від нападів польських вояк Армії Крайової, які жорстоко ставилися до українського населення, грабували його, вбивали жінок та дітей, палили села. Восени 1944 року я був схоплений польською службою безпеки в селі Варяж і переданий органам НКВД, які помістили мене в Замарстинівську тюрму у Львові. Після шестимісячного перебування в ній, не маючи відповідних доказів щодо моїх дій проти радянської влади, мене і ще трьох арештантів переправили в Сокальську тюрму. В 1945 році на Великдень, мене і ще одного арештанта з села Опільська по імені Василь (прізвища не пригадую) радянський конвой переправляє через річку Буг по пішохідному мосту на територію Польщі. На польському боці прикордонної служби тоді не було, і ми розійшлися. Василь пішов у своє село, а я добрався до села Конотопи до своєї родини. Там я зв’язався з кущем СБ, який очолював мій брат Ярослав (на псевдо «Гармаш»). В кінці травня 1945 року мене було направлено на Холмщину в Тактичний відділок «Данилів» куреня «Вовки», який очолював курінний на псевдо «Ягода». Я потрапив в підвідділ СБ, який очолював командир на псевдо «Дуда», заступником якого був «Гонта», а секретарем – Петро Шупяк («Березинський»), що був родом з сусіднього села Лішкова. Медсестрою працювала дівчина на псевдо «Зіна», а ройові мали псевда: «Діброва», «Вишня, «Чорнота», «Мороз».
В селі Гільче під час бою курінний «Ягода» загинув, там же його і поховали. Після смерті «Ягоди» його заступив командир на псевдо «Прірва».
Курінний «Ягода» був вмілим, розумним і сміливим командиром, по всій Холмщині лунала слава про його героїчні дії, і співалась пісня:
По Холмщині понад тихим Бугом,
Де чайка об воду черкає крилом,
Там пісня лунає про Ягодудруга,
Там слава про нього літає орлом.
До бою правого, до бою вставаймо,
Бо пімсти жадають повстанські серця,
Про Ягоду пісню в бою заспіваймо,
Про Ягоду – батька, героя, борця!
Моя участь у бойових діях з 1945 по 1947 рр. була наступною. В жовтні 1945 брав участь в акції на польську поліцію в місті Тишовці, під час якої був поранений в руку. Тоді ми здобули у ворога медикаменти та харчі. У квітні 1946 року ми провели успішну засідку своїм підвідділом на польське військо на шосе Грубешів – Варешин, де було спалено 19 ворожих автомашин та знищено одну танкетку (з допомогою протитанкової рушниці ПТР), було здобуто багато зброї.
На початку травня 1946 року була проведена акція на містечко Варяж, де розміщувався великий гарнізон поляків. В акції брав участь курінь повстанців і боївки з навколишніх сіл. Під наш приціл потрапив ворожий гарнізон, котрий розміщувався у великому будинку жида – доктора Гангеля і в прилеглих до нього будинках. В цьому бою ми використали німецьку трофейну ракету ФАУ1. Після успішного проведення цієї операції, на другий день польські відділи провели масову облаву в Шмітківському лісі, що за 10 кілометрів від міста Варяж, напавши на криївку роя «Діброви». Внаслідок цього загинули всі бійці роя, за винятком бійця на псевдо «Андрюша», який одержав контузію. Наш рій ройового «Мороза» в той час знаходився також у цьому лісі, в криївці, але на самій окраїні, і, мабуть, через це уцілів. В рою «Діброви» були бійці, які перейшли на сторону УПА з Червоної Армії, і всі були в радянській уніформі. Їхній сміливості і відвазі в боях не було рівних. Загибель роя «Діброви» був для нас великою і тяжкою втратою. Полеглих бійців поховали в селі Варяж. Після такої трагедії підвідділ СБ командира «Дуди» більше не переховувався в криївках, а після кожної акції відходив за повітове місто Губешів і в польські села.
В кінці травня 1946 року загони УПА здійснили атаку на повітове місто Грубешів. Надранок, коли вже світало, відступаючи з Грубешова, розвідка донесла, що в наш бік наближається військова колона на автомашинах. Перетявши поспіхом придорожню смугу лісопосадки, ми вийшли на чистий терен, де за метрів п’ятсот виднівся Метелинський ліс. Неподалік від лісу поляки розпочали бойові дії. Повстанці залягли на краю лісу. Бій тривав цілий день під постійні кулеметні черги як з одного, так і з другого боку. І сьогодні бачу картину цього запеклого бою, в якому ми вистояли. Через шість днів рій ройового «Мороза» прибув на місце цього бою. Там ми познаходили тіла загиблих повстанців, серед яких був і мій брат на псевдо «Гармаш». Перевезти тіла на цвинтар і поховати їх похристиянськи було вже неможливо. Тіла розклалися. Ми поховали їх на окраїні того ж лісу, віддавши честь і шану, помолившись за них.
В червні 1947 року командир «Дуда» провів сміливу операцію на село Хоробрів, створивши видимість нападу на ворожий гарнізон, який там перебував. Польський гарнізон в паніці кликав допомогу з містечка Варяж. Ми вчинили засідку в яругах над дорогою, неподалік Варяжа за селом Ошів. Добре спланована акція принесла бажані результати: ми закидали гранатами три машини з польськими вояками і знищили їх автоматним вогнем.
В серпні 1947 року під час проведення засідки на польське військо між селами Долгобичем і Варешином був смертельно поранений славної пам’яті командир підвідділу СБ «Дуда». Ми поховали його в рідному селі Сиховичах. Від цієї тяжкої втрати командирагероя ми довго не могли отямитись. Після нього підвідділ очолив заступник командира на псевдо «Гонта». З того часу наші бойові дії практично припинилися.
В середині листопада 1947 року в лісі між селами Хоробрів та Угринів був проведений збір куреня «Вовки» (щоправда, вже не в повному складі), на якому було прийняте рішення командування про розформування куреня. На зборі виступив мужчина в цивільному одязі, пояснив ситуацію про становище в діяльності УПА на даному терені, де вже стало неможливим забезпечення харчами, одягом, розвідкою. На наступний день ми довідалися, що то був головнокомандувач УПА.
Перед повстанцями був поставлений вибір: перебиратися за кордон до Німеччини, повернутися на Україну або залишитися на території Польщі з відповідними документами та грішми. Ми з групою вояків на псевда «Новий», «Володя» (інших трьох псевд не пригадую), вирішили перейти кордон до України. Місцевий провідник провів нас до кордону, що біля села Старгорода, показав, де краще перейти річку Буг, і повернувся назад. Ми, замаскувавшись в хащах, два дні спостерігали за обходом прикордонників на території України. Визначили час і їх кількість. Ми знали про натягнутий дріт сигналізації, зорану смугу та пліт з гілля дерев. Обережно перейшли сигналізацію, зорану смугу (задом, залишаючи зворотні сліди) та пліт. Опинившись на протилежному боці, бігом почали віддалятись від кордону. Під час короткої зупинки прийняли рішення: розійтись двійками наліво, направо і прямо. Я з другом на псевдо «Новий» пішов через Волинь під місто Кам’янкуБузьку в село Руда над Бугом. «Новий» пішов до Кристинополя (нині Червоноград) в село Новий Двір. При допомозі переселенців зі села Варяж я направився на Рогатинщину в село Явче Бучаківського району, а згодом поїхав у Львів у пошуках роботи.
Мене упізнала і видала односельчанка Катерина Оришко. 8 квітня 1950 року мене, заарештованого органами КГБ, посадили в тюрму на Лонцького у Львові, звинувативши за ст.ст. 541а, 544, 548, 5411. Навіть не маючи відповідних доказів за вищезгаданими статтями, «особим совєщанієм» 9 квітня 1951 року я був засуджений на 10 років за ст. 5ЗЗл, як особливо небезпечний елемент і засланий в Казахстан. Звільнений за амністією 9.04.1955 р.
Цей мій спомин написаний на схилі моїх літ, тому він неповний, бо багато подій, фактів і імен вже стерлися з моєї пам’яті. Мій спомин – розповідь очевидця, воїна УПА про героїчну повстанську боротьбу друзівпобратимів, про муки і страждання нашого народу, в обороні якого і воювала армія УПА.
Я не здався і нікого не зрадив, щасливий тим, що моя участь у боротьбі з окупантами увіллялася в загальну боротьбу українського народу, і тим, що дожив до світлих серпневих днів 1991 року, коли над Україною замайорів, синьожовтий стяг і Україна стала Незалежною Державою, за свободу якої віддали своє життя кращі сини Вітчизни.
Жив з надією і дочекався того дня і тієї хвилини, коли здійснилася історична справедливість і УПА визнана воюючою стороною у Другій світовій війні.
Слава Україні! Героям слава!
Йосиф ГЛАДКИЙ (псевдо «Рекорд»), колишній воїн УПА. м. Ходорів.
