Сьогодні люди в гонитві за матеріальним десь розгубили моральні цінності: чесність, порядність, справедливість, доброту, любов до ближнього… Ще більше прикро, коли зіштовхуєшся з цим у житті. Ще прикріше, коли так себе поводять наші рідні та близькі. Іноді несправедливість гірше кинжалу крає наші серце. Нам боляче, що нині нас не пускають на поріг хати, в якій народилася наша мама, куди дітьми приїжджали до бабусі. Деколи ми просто не хочемо усвідомлювати, що твої близькі родичі можуть бути такими підступними, злими, готовими на все лише заради того, щоб стати спадкоємцями чужих статків. Розповімо все по порядку. Понад півроку тому відійшла у вічність наша тітка Надія (нехай з Богом спочиває). Останні шістнадцять років вона перебувала в еміграції в Італії. Всі ці роки ми були поруч з нею, ділили незгоди, успіхи, радості та біди. Тітці Надії було 62 роки, коли у неї трагічно загинув єдиний син Володимир. Ця біда підірвала її здоров’я, перекреслила всі плани, звела нанівець всі жертви і страждання, яких вона зазнала на чужині, заробляючи гроші для щасливого майбутнього свого сина.
Жінка захворіла на невиліковну хворобу і втратила ногу. Ми в цей час також були на заробітках в Італії. Коли з тіткою сталася біда, разом з нашими земляками чергували біля неї в лікарні, допомагали чим могли. Після лікарні сеньйор Астіліо Парац, в якого вонa працювала багато років, дозволив їй залишитись в його домі, оскільки він був людиною похилого віку і також потребував догляду. У вільний від роботи час ми допомагали їй вести господарство, разом з нашими друзямиземляками їздили прибирати будинок, робили хатню роботу, яку вона не могла виконувати за станом здоров’я.
Таким чином наша родичка могла перебувати в Італії, отримувати відмінне медичне обслуговування і пенсію по інвалідності. Сеньйор Астіліо помер і Надія була змушена повернутись додому. На Україні вона проживала сама, доглядала за нею наша двоюрідна сестра Надія. Вона робила все, щоб покращити фізичні і моральні страждання тітки. Робила це безкорисно, так як і ми всі в Італії. Тітка Надія багато років працювала на заробітках, економила кожну копійку, аби син мав все необхідне. Та його не стало… Потім працювала, щоб забезпечити себе на старість, зробити свою квартиру комфортною для проживання, бо бачила, що здоров’я її підводить. Тож мала заощадження. Та їй не судилося цим скористатись… Важка недуга забирала її життєві сили, Вона згасала, мов свічка. Невдовзі до нас прийшла сумна звістка про смерть тітки. Сум і біль огорнув кожного з нас. Нам її бракуватиме…
Яким було наше здивування, коли дізналися, що всі її заощадження і квартиру забрали люди, які абсолютно ніколи не опікувалися нею. Мало того, коли вони довідалися, що Надія стала інвалідом, боялись її повернення на Україну, бо тій, на той час, потрібні були догляд та опіка, шукали в який будинок пристарілих її помістити. Та раптом в останній тиждень перед смертю вони забрали тітку Надію до своєї хати. Думаємо, що зробили це не з християнського милосердя, а щоб скласти дивний заповіт. Дивний, бо пані Надія, перебуваючи при здоровому глузді, чомусь його не підписала своєю рукою, хоча до того усі банківські документи підписувала власноруч. Закрались підозри: чи вона взагалі знала про нього?! В такому випадку чи може він мати якусь юридичну силу? Дивує те, чому в своєму заповіті тітка не згадала рідну сестру Ксенію та інших племінників, які дійсно її підтримували і піклувалися про неї. І це було б справедливо. Вважаємо, що племінниця Мирослава хитрістю разом з мамою привласнили чуже добро. Не хочемо йти до суду, бо ж хіба добре судитися з близькими родичами. Але впевнені, що на чужому горі ще ніхто щастя не побудував. Над всіма нами є Господь, який віддасть кожному по його ділах. А за обман та все зло, яке вони вчинили і чинять, їх ще постигне справедлива кара. Нехай не тішаться… У житті за все потрібно платити…
Іванна ЩЕДУХІНА, Галина КУЗНЕЦОВА,•жительки м. Червоноград.
Від редакції. З етичних міркувань не називаємо прізвища людей, бо вони мешкають в одному з сіл району.