«Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті», – ці слова Степана Бандери стали дороговказом для багатьох поколінь українських патріотів. На щастя, минули ті часи, коли родини патріотів та членів їхніх родин цькували за те, що вони мужньо та самовіддано боролися за незалежну Україну та віддали своє життя за неї. А скільки їх було виселено на Сибір? На жаль, все менше і менше залишається свідків, які можуть розповісти про них, про їхній героїчний чин. А вони були у кожному населеному пункті Сокальщини. От хоч би взяти моє рідне село Поторицю, яке було свідомим та патріотичним, тут народилося і виросло багато українських патріотів. Зокрема, крайовий референт ПЗУЗ, підполковник контррозвідки Василь Макар (19081944), сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ВО2 «Буг» (19201945).
Жителі с. Поториця мають гордитися ними і розповідати про них своїм дітям та внукам. Хочу також розповісти про один цікавий факт, який, вважаю, є славним для історії села. Його оповіла мені моя мама – Софія Іванівна Вітт, яка була дочкою Івана Литвина. Вона розповідала, що в її батьківській хаті переховувався Провідник ОУН Степан Бандера, якого визволили з польської тюрми побратими. На його руках були сліди від кайданів. Її батько разом зі Степаном Микитюком мали завдання охороняти його під час перебування на Сокальщині. Мама розповідала, що був він невисокого зросту, лисуватий, добре вихований. Про це, що це був він, ми довідалися значно пізніше, бо все відбувалося у повній конспірації. Вдосвіта Степана Бандеру перевезли у романівський ліс на возі, на якому було повно дров, під ними – сховок. Навіть фірмани – Іван Литвин та Іван Гой, про це не здогадувалися. Там на них уже чекали повстанці. Тількино поважного гостя відправили у романівський ліс, до хати навідалися радянські «визволителі». Хтось уже встиг донести енкаведистам. Ті все перерили, але нічого не знайшли.
Мій дідусь не раз ризикував життям, рятуючи інших. Під час окупації він переховував євреїв. Та хтось доніс про них. І якщо б ті за декілька годин не пішли, то б розстріляли всю родину. Практично, вони лише вийшли з хати, прийшли німці та перенишпорили усю хату. Пізніше євреї за те, що їх переховували, віддячились золотом, завдяки якому сім’я вижила у воєнні та післявоєнні роки. Так добре діло дає добрі плоди.
У мого діда – Івана Литвина, було чотири дочки і син Мирослав (на знімку вгорі), яких він виховав у патріотичному дусі. Дядько Мирослав навчався три роки у духовній семінарії в м. Перемишль. Ректор духовної семінарії, єпископ Йосафат Коциловський готував його на навчання у Римі, але цього не сталося, бо в 1939 році прийшли більшовики. Він не захотів переходити на православ’я, тож пішов працювати вчителем у Сокальське педучилище, підтримував зв’язки з підпіллям ОУНУПА. Невдовзі одружився і переїхав жити в с. Спасів, де в місцевій школі працював вчителем біології та німецької мови. До речі, завдяки знанню німецької мови, йому вдалося врятувати багатьох людей від розстрілу фашистів, бо вмів доступно пояснити німцям, що ці люди не причетні до того, в чому їх звинувачують.
Його дружина, Анастасія Якимівна Дещиця, була з дяківської родини, мала гарний голос, співала у церкві, доки її не закрили, опісля ходила співати на похоронах. Коли ж церкву в селі відновили, то вона з чоловіком співала у церковному хорі. Їхня дочка Ярослава розповіла, що тата весь час переслідували. Щороку на Великдень та інші релігійні свята під хатою стояли офіцери безпеки, які стежили за її татом і мамою. Батька заарештували, однак за браком доказів невдовзі відпустили, проте відтоді він та родина перебували під пильним оком кегебістів, майже до 1984го року. Дільничний був у хаті кожен день, перевіряв, хто до нас приходить, цікавився де діти працюють. Не раз проводились обшуки… Мирослава Литвина часто викликали в КДБ на допити, де знущалися над ним, якось один з них навіть хотів загасити цигарку об його чоло… На родину весь час здійснювали психологічний тиск. Але дядько залишився вірним заповідям Декалогу українського націоналіста. Він не раз повторював слова Степана Бандери, що «породу заячу окупант не переслідує, бо вона служить йому помостом для уярмленої нації».
На схилі літ дядько мені розповідав, що якби Україна стала незалежною двадцять літ тому, то він неодмінно повернувся в духовну семінарію, і став би священиком. Українці – релігійний народ, і потребують добрих духовних наставників. І дуже радів, коли ми з братом стали священиками. Тішився, що дожив до того часу, коли Україна стала незалежною, що побачив як майорить синьожовтий український стяг в кожному селі, зміг заспівати у церковному хорі, відновленої грекокатолицької церкви в Спасові.
Недарма кажуть, що путі Господні – незвідані. Багато українських патріотів, які були вихідцями з наших теренів, життєві обставини – полон, привели у Німеччину, США, Канаду, Францію, де були вимушені проживати. Однак вони завжди марили Україною і хотіли хоч ще раз наостанок побувати на рідній землі. Однак не всім пощастило приїхати на рідні терени. Запам’яталося як брат мого батька, Михайло Шарко, який був в СС «Галичина» і попав в американський полон, приїхав у 1985 році в село Поторицю з Великобританії, щоб відвідати рідні місця. З яким хвилюванням він ходив стежками, ділився спогадами про дитинство та про те що довелося пережити у полоні та на чужині. Мабуть, передчував, що на Україні востаннє, бо в 1986 році відійшов у вічність…
Наостанок хочу сказати, що усі ми в руках Божих. І не впаде з нас жодна волосина, коли ми віримо у Бога. І у мене є живий приклад цього: мій тесть – Дмитро Лазор, який брав участь в операції «Бродівський котел», як боєць дивізії СС «Галичина». Там був поранений у шию: куля пройшла навиліт. Згодом йому вдалося втекти від німців, переховувався від них, а потім від «совєтів». Коли ж Сталін видав указ про помилування, здався з повинною. Його одразу скерували на фронт. Він розповідав, що в кінці війни бої були дуже жорстокими: поля були всіяні трупами. Але Боже провидіння було з ним і він не загинув. Для нього війна закінчилася у Празі 1943го. Та радянська влада таких, як він, не пробачала: невдовзі його відправили на шість років у Сибір. Два з них відсидів у тюрмі, чотири – на поселенні. На його долю випало дуже багато випробувань, але все пережив, бо мав у серці віру в Бога, бо як сказав провідник ОУН Степан Бандера: «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти».
Михайло ВІТТ,
священик УГКЦ Покрови Пресвятої Богородиці с. Перетоки.
