«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Доля переслідувала його ціле життя, та не покрила іржею золота його душі, не обернула його любові до людства в ненависть, ані його віри – в розпуку»
І. Франко
У переломні та критичні періоди свого буття, в час хаосу і вседозволеності на верхах та розгубленості і безпорадності на низах, націям, яких Бог не прирік на смерть, посилає пророків. Пророком, посланим для України, був Тарас Шевченко, який знав, що Господь Великий праведно карав Україну за її гріхи. Як останній пророк Іван Предтеча, автор «Кобзаря» був «голосом вопіющого в пустині», в пустині мертвих душ.
На згарищах Національної революції Хмельницького й Мазепиної поразки Тарас Шевченко перший прорік «Кайдани порвіте!» і на духовному фундаменті його творчості постали фортечні мури українського націоналізму. Їх піонеромбудівничим став М. Міхновський, що на виклик московського шовіністичного глуму і хатнього хохляцтва гордо і впевнено заявив на межі ХХ ст. «Візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою» і змалював актуальний ще й до сьогодні український суспільний ідеал – «Одна єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».
П
оки існуватиме Українська Нація – існуватиме український націоналізм, український націоналістичний рух, який вважає і повік вважатиме своїм найвищим Ідеологом Тараса Шевченка. На Шевченковій літературній спадщині видатні українські патріоти, націоналістичні теоретики розбудовували і розбудовують головні принципи ідеології українського націоналізму. Дарма, що царські сатрапи, а в часи СРСР і комунобольшевицькі ідеологи силкувалися знецінити Шевченка, навіть забороняючи святкувати його дати – Шевченкової величі ніхто затьмарити не може. Для усіх чесних українців він є найбільший поет, Апостол Правди, а для українцівнаціоналістів – Духовний Батько. А Шевченків «Кобзар» – наше національне Євангеліє. З нього черпають наснагу і українські націоналісти, і ті, що націоналістами себе поки що соромляться називати, і ті, що до манівців наближалися, але Слово Шевченкове вивело їх на правильний шлях. Тому Шевченко лишається незмінною і актуальною опорою української ідентичності, підсилюючи сильні сторони української вдачі.
Вогнем – розпеченим залізом свого слова прийшов він гоїти рани анемічної сучасності. Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє. Вказав охлялим землякам шлях великих націй. Як метеор перелетів він над нашою блакитною Елладою, не залишивши після себе наступника, бо генії їх просто не мають. Бо був фанатиком в добу безвір’я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріалізму.
Він пригадав нам забуту правду про те, що не розніжений ліричний гуманізм та гнилий лібералізм є мірилом наших чеснот, а сила духа, вища за дочасне щастя і «благоденствіє». Що не безсилим квилінням, а лише вогнем кривавим, пламенним мечем повинна бути нарізана, на людських душах, наша Правда. Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б, не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше «згниле серце», яке не спроможне гідно виступити проти зла. Вірив у чудо спасіння нації, голосив оспалим землячкам: «Не лякайтесь дива!» Бо знав, що лише в тій країні стаються дива, де є віра. Вчив, що ходити на верховинах по краю провалля, навіть ризикуючи впасти вниз, більше щастя, ніж «у тьмі, у смраді, у неволі» сидіти на дні, хоч і з цілою головою. Що єдиною вартісною річчю на світі є творча думка, підсилена вірою, яка формує життя. Що нема, ні неможливого, ні можливого, лише бажання, в яке віриться гарячою, безсумнівною вірою.
Коли таке прозріння, така віра спалахне в наших душах, тоді тільки вложить Господь до наших рук караючого меча своєї справедливості. Тільки тоді, в обороні нації, на захист пригноблених знову стануть Галайди та Хмельницькі. Тільки їхніми руками Господь «кара неправих, правим помагає».
Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!
До чого кличе його великий Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?
Шевченко прямо вказує, хто є найголовнішим ворогом України – передовсім російський імперіалізм, нашпигований несусвітньою брехнею, зажерливістю, дикою азіатщиною в найбрутальнішому виявленні. Оцю диявольську силу Півночі він ненавидів всім серцем своїм, всією душею своєю. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй в душу; хто топче ногами її гідність людську; хто трупами народів встелював свій шлях історичний. Ця ненависть полум’ям бухає з кожного рядка, написаного ним.
Та не тільки чужу деспотію ненавидів Шевченко.
Не менший гнів він скеровував і на земляків – зрадників України: «рабів з кокардою на лобі», «лакеїв в золотій оздобі», «свинопасів» і «фарисеїв». Посланіє «І мертвим, і живим, і ненародженим…» – це ідеологічний тестамент поета, це життєва програма для усіх майбутніх поколінь. У творі Шевченко апелює до освічених українських людей, картаючи запроданство ворожим силам – одне з найголовніших лих народу, що карається в тенетах неволі, ударяє по тих, хто знецінює історичні традиції. Таких земляків, напевно, не любив! Їм не прощав спільної зради матері; ненавидів їх перевертнів, «дядьків отечества чужого», які совість продавали «за шмат гнилої ковбаси»; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як «варшавське сміття»; що їх чоботами місив завойовник як «грязь Москви». Цих рабів, слуг чужинця бачив він по достатком на Україні. Ненавидів плюгаву людську породу «донощиків і фарисеїв»; отих рідних «людоморів», які заплювали всю нашу славу історичну. Паскудою був йому кожен з них. Любити цю «рідну» погань він не міг.
Україну, яку ненавидів Шевченко, була Україна розбійників, перевертнів, похилених рабів. Україна, яку він любив була Україна півлюдей, півбогів, героїв, які могли протистояти львищам, людоїдам, новітнім Неронам, які мали силу розкувати закутих людей. З вогнем у серці, які б не боялися й пекла, бо «вогонь запеклих не пече».
Тих, що кували кайдани, проклинав! Тих, що їх несли покірно, жалів. А тих, що їх рвали, любив!
«Сім’ю, вольну, нову», нову суспільність, в якій би панувала справедливість Божа, зможуть вибороти, лише люди, вільні духом.
Якими є ці люди? Це ті, каже Шевченко, що, пізнають правду Христа: «Пізнайте Істину, і Істина визволить вас!». Це ті, які зі своїх жил вицідять гнилу сукрувату кров невільників, а наллють натомість живої, чистої, святої, козацької крові. Лише вони розірвуть кайдани.
Нині Україна є одне велике попелище. Та на тому попелищі тліє «іскра вогню великого». Хто ж той вогонь роздмухає?
Не ті «сліпі, ниції душею», не «слабодухи, душеубогі», не невільники продажні! Ані Неронові лакеї, не фарисеї! Цю іскру роздмухають у вогонь великий ті, кого благословить Господь. Ті з «твердими руками», з «орлиним оком», з «чистим серцем», з «чистою, святою, козацькою кров’ю», не кров’ю раба, люди «залізної сили». Нащадки тих, яких Шевченко оспівував у своїх творах, і які ще, слава Богу, залишились в Україні серед натовпу здеморалізованих та злібералізованих рабів матерії. Тільки люди такої духовної сили зможуть створити з племені рабів вільну націю, де буде своя правда, своя сила і своя воля, а не сваволя й сила займанця, ні його брехня.
Сьогоднішнім лакеямлібералам при владі і їх прихвосням страшно глянути в очі Шевченковій Україні – Україні козацькій, героїчній Україні, Україні без жалю та милосердя до ворога, тому й вони переконують, що нашим ідеалом повинна бути не Україна Заповіту, а Україна Швейків, попихачів і блюдолизів. Тому й доводять, що взірцем українця має бути не «людина визвольного руху», бо ця людина збанкрутувала й вийшла з моди, а людинараб…
Але це намарно, – бо Шевченкова Україна мертвих, живих і ненароджених повстає з летаргічного сну, яким її приспали і вели «современними вогнями», спочатку комуністи, а тепер ліберали, і бореться за своє майбутнє в сім’ї новій, вольній.
Тож коли до вас приходять «новітні українці – демократиєвропейці» і закидають вам «нетолерантність» і «ненависництво», пригадайте, що ті, які Шевченка знали, свідчать про те, що він вражав не одного «хижим проявом своєї загарливої ненависти» до всього, що гнобило й душило його Україну!
Коли говоритимуть вам, що не «повстанською романтикою» визволиться Україна, а «реальною політикою», не «фантазіями», а «працею», то пригадайте, що Шевченко був романтиком до глибини душі. І хто плює на романтику нашої визвольної боротьби, романтику тих, які вірять у свій далекий ідеал і борються за нього, плює на Шевченка…
Коли приходять фарисеї до вас і торочать облудно: «об’єднання, об’єднання, об’єднання», то відповідайте їм, що Шевченко радив об’єднуватися лише людям спільного духа. Пригадайте, що ніколи не кликав об’єднуватися з кочубеями, ні з шашелями, які гризуть і тлять тіло нації! Ні з лакеями чуженецькими, ні зі спекулянтами і шахраями!
Ідеологія Шевченка буде втілена в життя. Але для цього потрібно працювати щодня і щохвилини. Ідеологія Шевченкового націоналізму має об’єднати усіх нас.
Сьогодні Шевченко знову постав перед нами не тільки як геніальний поет, а й як національний символ і водночас жива людина з плоті і крові, наш сучасник і сподвижник у боротьбі за Гідність і Свободу. Тому, що Шевченко – це Україна. Ми усвідомили це на Майдані, раптом відчувши плече свого духовного батька і його непереможну життєдайну силу, особливо гостро необхідну у найскрутніші моменти революційного протистояння з чужими «царями неситими» та їхніми лакеямиперевертнями.
Бо саме це він перший вийшов на Майдан – іще тоді, коли там нікого не було. Коли й самого Майдану – не було. Він, власне, й створив наш Майдан – революційний, буремний, перманентний. Територію свободи, форпост гідності, простір самоусвідомлення, самовизначення, самотворення. Він першим став на цьому Майдані, випроставшись на повен зріст, із гордо піднятою головою й огнем в очах. Він став першим українцем і першим європейцем.
Нескорений палаючий вогонь його душі стримує, таку ненависну йому, московську орду на сході України. Він поруч з нашими воїнами, він в їхньому серці, з бунтівним його словом на устах вони дають відсіч диявольській силі Півночі. Наші воїни, одухотворені Шевченковими імперативами, будуть карати зло! Вони очистять Україну від чужих катів і «рідної» нечисти. Лише вільні духом люди, зможуть створити вільний світ!
Хочу показати Шевченка не плачкою над «недолею сірого люду», а тим, що прийшов своїм вогненним словом громовим випалити в «дядьків отечества чужого» дух рабів та стрясти сумлінням нації, вказати їй шлях духовного переродження. Таким, що прийшов кликати нас не до малого, а до великого своєю великою книгою, своїм «Кобзарем».
Представити його таким, яким він хотів бути для сучасників за життя, і повинен стати для нинішнього і майбутнього покоління після смерті.
Вивчаймо його Заповіт! Заповіт того, хто карався, мучився, але не каявся! Заповіт старої героїчної, страшної ворогам України! Хай слово його лунає кличним дзвоном, щоб почули оглухлі, щоб випростовувалися похилені й горбаті! Щоб, як зерно великих чинів, глибоко запала, в наші очищені Майданом та війною душі, його віра безмежна! Його ненависть палаюча! Його гаряча любов!
Він прожив 47 років. З них 24 – кріпаком, 10 – під муштрою і шпіцрутенами, а залишок життя – під пильним наглядом. За те, що був українцем, за пророцтва «Холодного Яру», за кривавий дух «Гайдамаків», за свій власний бунтарський Дух, за те, що духовному рабству протиставляв Свободу, а рабам так в обличчя і казав: раби, подножки, грязь Москви! За ті сокири, що закликав уже гострить. Кожного українця Кобзар закликає до боротьби, бо тільки в боротьбі здобувається та омріяна та така потрібна нам Свобода. Вона і тільки вона може забезпечити нам добробут та благополуччя… Читаймо «Кобзар» нашого духовного Батька, а, вшановуючи його пам’ять у ці березневі дні, повторімо побожно слова Пантелеймона Куліша: «Наш єси, поете, а ми народ твій і духом твоїм дихатимемо вовіки і віки»
І для нас Заповіт Шевченка – це Холодний Яр і Сокира! Слава Нації! Смерть ворогам!
Тарас СТАРОДУБ, політолог-міжнародник.
