«Їх – юних сміливців, лиш жменька була – із серцем зі сталі і духом з граніту»
Враз із глухим стукотом грудок землі, які сипалися 19го березня 1918 року на труни крутянських героїв, виростала «друга – побіч Тарасової – свята могила над Дніпром», родилася велика легенда, легенда вільної нації про «300 героївлицарів абсурду». Ця легенда створила всенаціональний культ героїв, зробила український народ тим, ким він був завжди і про що забули його провідники в буремні часи 1917 року: народом вояків, народом лицарів.
Треба було, отже, святої крови 300 героїв під Крутами, щоб розпочалася справжня визвольна революція українського народу, щоб Київ скинув на вуличну бруківку московського орла – символ неволі. Без Крутів навіть такий акт, як Акт 22 січня – IV Універсал Української Центральної Ради, що проголошував незалежність Української Народної Республіки, був би документом без підпису. Бо такі акти мало «виголосити» – такі акти треба чинити.
Кривавий підпис під цим формальним зобов’язанням з дня 22 січня поставили діти, первоцвіт нації – юнаки і студенти крутянські, припечатавши той підпис важкою печаттю скипілої на поколотих грудях – мученицької, молодої крові, першої крові, пролитої у цій московськоукраїнській війні.
Студентський курінь прибув на станцію Крути вночі з 27 на 28 січня з метою втримати Бахмач, проте на той час він був уже занятий більшовиками. Приблизне співвідношення сил було невтішне для українців. З боку УНР було близько 400600 вояків, з них 40 досвідчених гайдамаків, 20 старшин, студентська сотня чисельністю 115300 осіб та сотня Першої Української військової школи чисельністю до 250 юнаків. По той бік було близько 57 тисячний загін Муравйова, що складався з матросів, колишніх царських старшин та різнорідного більшовицького елементу.
Настав день 29го січня 1918 року. Вогкий і похмурий, він уже з ранку був неспокійний. Рухи ворога показували, що має відбутися вирішальний бій – перший бій у московсько-українській війні. Вночі московсько-большевицькі банди підійшли до лінії українських окопів, в яких засіли юнаки і студенти. Український відділ розташувався в такий спосіб, що праворуч від залізничних рейок залягли юнаки Юнацької Військової Школи, ліворуч – студентська сотня. Близько двадцять вояків залишилося на станції для її охорони.
Від 9ої години ранку ворог почав обстрілювати українські становища з рушниць, а згодом з гармат. Обстріл був досить інтенсивний, але й невдалий. Під кулеметним вогнем юнаків атака червоноармійців захлинулася, але значна чисельна перевага дозволяла більшовикам не послаблювати натиск. «Сірі і чорні лави ворогів посувалися все ближче і ближче, – свідчив один із юнаків. – На білім лоні поля, вкритого снігом, падали чорні постаті матросів. Лави лягали, схоплювались, бігли, падали, знову бігли і все ближче і ближче…».
З настанням вечірньої темряви сотник А. Гончаренко наказав захисникам станції Крути відступати. Сталого зв’язку між двома ділянками оборони не існувало: залізничний насип був настільки високим, що на правому крилі не знали, що відбувається на лівому. Тож на багатьох відрізках імпровізованої лінії оборони відступ був безладним і хаотичним.
Під час відступу чота зі складу студентської сотні заблукала в темряві. Січовики вийшли до залізничної станції саме в той час, коли її вже зайняли московські червоногвардійці. Через це група студентів і гімназистів потрапила до полону. Наступного дня, після нелюдських катувань, їх було розстріляно. Перед стратою учень 2ої Української гімназії, 19річний уродженець Галичини, а точніше Старосамбірського району із Львівщини Григорій Піпський виголосив гасло, яке сьогодні об’єднує всю Україну: «Слава Україні! Героям слава!» і заспівав гімн «Ще не вмерла Україна…», який підхопили й інші полонені. Результати розкопок, здійснених невдовзі на місці розстрілу, засвідчили, що загалом було страчено 28 полонених.
Все ж завдання було виконане, тобто полковника Муравйова з його військом було зупинено, а їх наступ на Київ затриманий на два дні. Втрати чисельного ворога були немалі, але й наші були значними. Загинуло близько 250 юнаків, з них 10 старшин.
В перших днях після бою під Крутами та пізніше – під час наступу большевицьких банд Муравйова на Київ мало хто знав про цю першу велику жертву крові, яку склали на жертовнику волі України її найкращі сини. Через кілька днів після крутянського бою впав Київ і вся Україна сплила кров’ю. Серед московськобольшевицького терору замордували тисячі київської молоді. Тільки в Маріїнському парку садисти Леніна розстріляли біля двохсот гімназійних учнів за те, що їхні прізвища знайдено у списках Вільного Козацтва. Загалом у столиці України загинуло тоді 5 тисяч людей.
Оце здавалося, все, що сучасний Нестор міг би записати до свого літопису.
Та в дійсності це було далеко, далеко не все! Бо народ, творячи з якоїсь події легенду, – а Крути, без сумніву, є й будуть однією з найвеличніших легенд нашої нації, – знає, що він робить.
Народна мудрість і національний геній – ця найвища земна справедливість – творячи свої легенди і міфи, тобто підносячи дану історичну подію до височин надісторичних, ніколи – щодо вибору тієї події – не помиляються. Не помилилися вони й у випадку Крут.
Яка найбільша заслуга хлопців під Крутами? Це не їх молодість, навіть не те, що вони загинули в бою, а те, що вони стерли залишки рабства з нашої свідомості. Вони підхопили естафету національновизвольних змагань, яка вже 200 років до них була перервана. Стріли під Крутами були продовженням тієї боротьби, яку в 1709 році почав під Полтавою лицарський гетьман Іван Мазепа. Обірвана нитка традиції потребувала відсвіження. І треба було аж програного бою під Крутами, щоб українська нація в своїй новітній історії могла ствердити своє право на перемогу, на державне життя. Тому Крути – це не «трагічна помилка», не «безумний чин» чи якась «трагедія». Крути – це перемога.
В ім’я найсвятішої любови до Батьківщини, коли не було кому стати на захист кордонів молодої держави, пішла у бій горстка гордих юнаків, щоби своїм чином струснути совістю нації, совістю всіх майбутніх поколінь, доки не звершиться ідеал, якому вони віддали своє молоде життя. І вони, як їх предкидружинники Київської Русі, славні козаки, сучасні Січові стрільці, нащадки – члени УВО, ОУН, вояки УПА, розуміли, що обов’язок перед Україною – це щось вище від буденних людських потреб, щось важливіше, ніж ситість шлунка чи теплий затишок дому, диплом і навіть власне життя. Недостатньо вишколені (навіть не всі вміли стріляти), без належного обмундирування і зброї (студентам видавали штани, діряві шинелі, яким найменше бракувало поли, незручні валянки та іржаву зброю) хлопці сміливо йшли на бій з ворогом, бо сильнішою за зброю і вишкіл, за всі матеріальні цінності є ідея.
Червоною ниткою у всій нашій історії проходить урок, який найточніше сформулював Микола Міхновський – «Хто має силу, той має право». Винниченко з іншими соціалістами в УНР проміняли цю силу на «новомодний» пацифізм, і таким чином втратили право українців на свою державу… Це урок історії для нашої нації. Бо дехто каже, що історія вчить, але я думаю більше того – історія карає. Сучасна московськоукраїнська війна – тому наочне підтвердження.
Ми маємо зробити історичні висновки. Можливо, якби наша політична еліта та й взагалі український народ на початку 1990их років та й у подальших роках нашого державного будівництва частіше зверталися до публіцистичної творчості Героя України Степана Бандери та його сподвижників у боротьбі за Україну, а з нас цього ніхто не робив, ми би не мали сьогодні московської агресії, ми б не мали жертв на Грушевського під час Революції Гідності в 2014 році, ми б не мали поруч із крутянською могилою новітнього жертовного П’ємонту слави Героїв Небесної сотні, ми б не мали все нових, і нових могил наших героїв – жертв московської агресії. Наша толерантність, наше небажання поважати і любити своє, наша рабська психологія і поступливість перед кожним чужинцем, який заходив до нашої хати, наша продажність та зрадництво на виборах призвели до війни. Це не москалота прийшла до нас війною, а протягом своєї 25літньої безпорадності та байдужості ми самі створили умови, які гостинно для них відкрили наші кордони для збройної агресії. Тому історія нас вчила, але напевно навчити нас не змогла, – тому і почала карати.
Але повернуся до С. Бандери, якщо вже почав говорити про нього, то звичайно ж неможливо оминути питання, чого чекати у майбутньому? Відповідь може не сподобатись тим, хто сподівається на мирне й затишне майбутнє. Тривалого миру навряд чи можна очікувати, адже «…боротьба не припиниться аж до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсоветській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною агресією».
Отже, вивчаймо історію, робімо належні висновки та борімося за свою Українську державу в ім’я тих відважних лицарівсинів, що згинули під Крутами в обороні нашої сьогоднішньої з вами України.
І сьогодні, крізь століття у нашу буденність вривається свіже повітря з чернігівського поля бою та вітер, що приносить брязкіт зброї; враз з гострим і незабутнім уже назавжди запахом української молодої крові – найдорогоціннішої офіри, яку принесла Нація своїй Землі перед обличчям вічного Бога.
І клич крізь століття лунає: «Герої Крут!.. О, нам Вас не забути, дзвенить Ваш клич – невтомно далі йти!»
Тарас СТАРОДУБ.
