Життя наше – суцільні суперечності. Уявіть, скажімо, «мисливця-невдаху», що з порожніми руками голодний злий і брудний повертається додому в очікування добрячого прочухана від дружини. Плентається, похиливши голову… Аж раптом – надибує цілу галявину опеньків. Радість неймовірна; проте коханій всеодно не вгодив, адже цілий вечір і півночі вона з донькою чистила-варила-консервувала силу-силенну грибів. Це взимку, вони перетворюються на неабиякі смаколики, а зараз, коли очі злипаються і терпнуть руки…
Кумедних трафунків і не дуже, впевнений, у кожного траплялося чимало. Хочу розповісти про такий, що мав місце одного похмурого вечора. Похмурого, бо на душі зовсім «не соловейки співали» плюс до того ще й головний біль… Одне слово, джентльменський набір кепського настрою. Залишалось сподівання на затишне купе, негаласливих попутників, тоді, може хоч якось зумію відволіктись від своїх клопотів.
Аякже! Розмріявся… Змирився з усім вже через п’ять хвилин шляху. Примхлива доля здійснила черговий реверанс, вибравши мені у попутники двійко дітей-школярів та їхню маму. Хлопчик і дівчинка років по одинадцять-дванадцять, ніби вулкан неприборканої енергії… Варто додати ще виняткову допитливість, адже, мешкаючи в селі, їм, очевидно, не часто й потяга доводилося бачити. Не те що їхати з комфортом у ньому. За лічені хвилини підлітки перетворились для мене (враховуючи настрій) на лютих ворогів. Мати лише пасивно спостерігала за діями своїх чад, які ледь не на головах ходили і тільки несміливо повторювала: «Петрику, Марійко! Годі! Вгомоніться!»
«Ні, – подумав, – Тут потрібні рішучі дії. Слід пересилити себе і якось дати раду цим маленьким «розбійникам».
Для початку знайомлюсь з дітьми. Неквапливо розповідаю про себе, чим займаюсь. Підлітки з цікавістю розглядають мене; невже це можливо – такий собі непоказний дядечко в картузі – літератор. Перемінились вони, бачу, вже й вогник в очах загорівся. Продовжую контрнаступ далі, пропонуючи їм пригадати повчальний або кумедний випадок з їхнього життя. Ой-яке це нелегке завдання. Проте бачу – принишкли, зосередилися. Може й пригадали, але як розповісти, потрібних слів катастрофічно бракує.
Першою відважилася Марійка. Її розповідь спочатку нагадувала суцільні паузи та вигуки «ну-у», «ось так», однак спільними зусиллями текст дещо відредагували:
– «Одного спекотного дня я вийшла погуляти, а за мною й котик мій Циган. Тільки ступили за ворота, бачимо: на нас мчить лютий ворог нашого котика – пес Кудлай. Та й господар його не кращий, відомий ватажок малолітніх збиточників Василько.
Гукає мені: – Забери бігом кота, бо зараз собака ним пообідає!
Я не стала випробовувати долю і хутко стала відчиняти хвіртку, аж чую: Кудлай уже гарчить за спиною. Все, пропав Циган. Від розпачу я навіть очі затулила руками. А кіт не розгубився – сміливо кинувся на пса, кігтями і зубами вп’явся собаці в шию. Чудовий прийомчик, що й казати. За якусь мить Кудлай уже сам втікав від Цигана. Василько почав непокоїтись:
– Угомони свого скаженого кота. Він ще очі песикові повидирає.
Ось такий випадок. Можливо, я би забула про нього, але наступного дня Василько сам нагадав про нього. Не знаю, яким чином подіяв на нього «інцидент», але хлопець прийшов на наше подвір’я з добрими намірами. Казав, що поводився негарно й запевнив, що більше подібне не повториться. Я стояла й не вірила своїм вухам, не може ж людина за один день так змінитися. Виявляється, може. З того дня Василька ніби підминили – став чемнішим, та й, кажуть, вчитися став значно краще. А все завдяки моєму відчайдушному котикові Циганові».
Оживився й Петрик. Йому вельми сподобалося, як вдало молодша сестричка впоралася з роллю оповідачки.
«Не можна нікому капостити, – багатозначно розпочав він, – бо такі «витівки» неодмінно бумерангом повертаються до тебе. Якось ми з класом вибралися у похід до лісу. Це було минулої весни. Діти є діти, а на природі – свобода, все дозволено. Можна футбол пограти пластиковою пляшкою, кладку розхитати… Ось ми йдемо лісом, а дівчата питають, так несміливо: «А змії тут є?..» Хтось з хлопців несамовито вигукнув, зашарудівши гіляками: «Гадюка!» Що тут почалося. Дівчата в паніці пищать, бояться й кроку ступити. Чимало часу знадобилося їм, щоб заспокоїтися. Однак однокласниці наші у «боргу» не залишилися. Вони першими побачили великого сусідського пса, що бігав неподалік і у момент, коли хлопці втратили пильність, закричали: «Вовк, вовк». Страх переміг розум, адже де він міг узятися неподалік хутора, проте стали утікати і зупинились лише, почувши сміх…»
Мій кепський настрій розвіявся разом з головним болем – от що значить цілюща сила повчального слова, та ще почутого з вуст милих дітей. Кілометри біжать за кілометрами, незабаром й пунк призначення. Проте підліткам неабияк сподобалась запропонована гра. Петрик ще розповідав, для наглядності розмахуючи руками, а Марійка крутилася на сидінні, очікуючи своєї черги. І таки дочекалася:
«Звичайно, страуси – мирні і дружелюбні створіння, а нападають вони виключно на хвальків та нечемнотників. Як це сталося минулого року в сусідньому селі, де живуть мої дідусь з бабусею, а їхні сусіди розводять страусів. Уявіть, буквально в кількох метрах від нас спокійнісінько собі ходять екзотичні птахи, їх, певно, з сімнадцять. Ми з подружкою дивимось на них і розмірковуємо, як їх доглядають, бо такі громадні птахи можуть боляче дзьобнути чи копнути… Тоді сусідський хлопчик Володя, наш ровесник, зухвало заявив, що немає чого того страуса боятися. Відтак він взяв прутика і почав дражнити найближчого. Двометровий птах ніяк не реагував на це, тоді хлопець, осмілівши почав його «провокувати» пальцем, смикнув за крило і хотів вже було втекти, та не встиг… Забув, що в страуса довга шия. Птах дзьобнув хлопця в руку, що той аж несамовито закричав, пішла з пальця кров. Близько тижня боліла його рана, але сам винен. Та й бажання хвалитись без потреби з тих пір минуло. Провчив Володю страус»…
Ось така несподівана поїздка. У мене раптом виявилось одночасно кілька приводів для радості. По-перше – благополучно приїхав додому, по-друге – десь у вечірньому волинському лісі «загубився» мій поганий настрій, по-третє – подружився з такими милими дітлахами Петриком і Марійкою, але найголовніше – знайшлося інше застосування безвекторній юнацькій енергії.
Варто лише трішки захотіти, хіба не так?..
Олег ЛЕСЬКІВ.
