У цьому питанні, крім означеного, є ще два: що ми розуміємо під суспільством і під землею. Окреслимо коротко їх суть. Її я розумію так.
Українське, як будь-яке інше життєздатне суспільство, – це дієва єдність його провідної верстви і решти добропорядних українців, яка любить Бога і Україну, тобто знає Божий Закон і живе за ним. Зміст свого буття таке суспільство вбачає в тому, щоб жити за таким Законом, а не впадати в жадібність і гординю від свого ума, що людство робило особливо «успішно» і прискорено останні понад три століття, руйнуючи себе і свій дім – Землю.
Земля є основним матеріальним ресурсом суспільства. Від неї воно отримує корисні копалини, воду, нафту, природний газ та інші природні ресурси, а також сільськогосподарську продукцію для населення і промисловості, в першу чергу різні види природного продовольства та сировини для його виробництва. З іншого боку, земля є територією, де проживають українці, на ній розташовані їхні приватні, публічні, соціальні, державні, промислові та інфраструктурі об’єкти.
Тож навіщо земля суспільству? Вона Богом дана йому для використання названих її ресурсів і можливостей ради загального блага всіх українців. Аристотель, наприклад, визначає державу як громаду, організовану заради спільного блага. Отже, заради нього організується і взаємодія суспільства зі землею сільськогосподарського призначення. Питання, таким чином, зводиться до того, що є спільним благом при організації взаємодії суспільства з його землею, в тому числі і при організації обігу земельнихділянок сільськогосподарського призначення, як елемента цієї взаємодії.
Що ж потрібно суспільству від його роботи зі сільськогосподарською землею? Відповіді дуже прості та зрозумілі. Українському суспільству в результаті праці на землі необхідно отримати:
1. Природні та якісні продукти харчування і таку ж сировину для їхнього виробництва у належній кількості.
2. Природну і якісну сировину для національного виробництва у належній кількості.
3. Збільшення родючості землі, відновлення великих і малих річок, озер, лісових насаджень, природного середовища в цілому, щоб у покращеному стані передати їх своїм нащадкам.
Яким чином і хто може своєю працею забезпечити досягнення цих базових суспільних цілей? Відповідь для більшості українських громадян відома і теж очевидна. Те, що майже 70 відсотків українських громадян, згідно з опитуванням, проведеним на початку 2020 року Центром Розумкова, проти скасування мораторію на продаж землі цією владою в інтересах латифундистів, в тому числі іноземних, є незаперечним фактом. Більшість українців вважають, що на ці цілі краще будуть працювати малі сільськогосподарські фермерські господарства з 100-500 га землі у власності та їхні кооперативні об’єднання. Це – європейський досвід. Тобто, наш край українці бачать на фермерському шляху розвитку, який, крім іншого, забезпечить створення мільйонів робочих місць у агропромисловому секторі та суміжних галузях економіки, що так само працює на спільне благо. Подібної думки дотримуються також українська економічна та аграрна науки (дивитись матеріали круглого столу «Вбережемо сільськогосподарські землі в руках сьогоднішніх та майбутніх українських хліборобів»).
Для беззаперечного досягнення означених вище суспільних цілей в аграрній політиці країни потрібно створити фермерам сприятливі правові та правоохоронні, управлінські, навчальні, грошово-кредитні, економічні (податкові, цінові, нормативні тощо) умови.
І створити їх повинні центральна та місцева влади. Україні потрібна влада, яка спроможна на таку позитивну для суспільства діяльність. Запит на це є великим.
Хто ж сьогодні заплутує просте та ясне питання стосунків українського суспільства з його ж землею? Заплутується воно тими фінансовими, владними, інформаційними ресурсами, які хочуть, щоб земля сільськогосподарського призначення в Україні стала власністю місцевих олігархічних кланів та іноземного капіталу сумнівної репутації. Саме вони нав’язують Україні та її народу латифундистський шлях сільськогосподарської діяльності, який веде до цього.
У демократичних країнах, особливо тоді, коли влада виявляється нездатною працювати на спільне благо українського суспільства та не чує його, питання стратегічного вибору суспільного розвитку вирішуються на загальнонаціональному референдумі, як недавно це відбулося у Великій Британії. Питання про те, кому має належати сільськогосподарська земля, – українським хліборобам чи латифундистам, з розмірами земельних ділянок 10000 га в одні руки, має бути винесене на загальнонаціональне обговорення. Такою є моя відповідь. Адже, як сказав Митрополит Андрей Шептицький: «Під час війни землею не торгують. Під час війни за неї воюють!»
Олег КОЖУШКО, голова депутатської фракції«Батьківщина» в Сокальській районній раді.
