Після Великодня, коли вже поорали і посіяли, напала на Корків велика група польських поліцаїв. Вони спалили все село, били людей та грабували майно. Закрили в хаті війта Харка Кіндрата і його дружину і вони живцем згоріли.
Розповідала уродженка Коркова Марія Панченко, що вона пам’ятає, хоч була ще малою дитиною, як горіло село. Діти були в той час в школі на уроці, двері поліцаї підперли колодою, щоб не вийшли з класу і підпалили. Коли вчителька побачила, що вже вогонь біля дверей, почала молитися разом з дітьми і тут одна дівчинка сміливо підбігла до вікна розбила скло і всі діти врятувалися.
Ці акції проти жителів Забузької зони проводила польська поліція разом з загонами НКВД. Село Корків було патріотичним, 8 стрільців воювали в УПА: Володимир і Ярослав Кохани, Ярослав Кисіль, Павло Красій, Євген Поліха, Петро Пелех, Володимир Гуменюк, Федір Якимчук. Троє останніх загинули в боротьбі за незалежність.
Коли село спалили, то розлетілися люди, як птахи, по світу, позбувшись найнеобхіднішого, що нажите було тяжкою хліборобською працею. Корківці живуть в Америці, Польщі, Франції.
Тепер на тому місці, де було село, – поле, а річка, на якій працювали млини, стала вузьким рівчаком. Лише одна липа, що росла посеред села, лишилася з тих вже далеких часів. Ні у кого не піднялась рука, щоб її зрубати. Біпя неї уродженці Коркова в 1995 році встановили хрестпам’ятку з таким написом: «Тут було село Корків, знищене в 1946 році польськими шовіністами».
Час спливає, все менше залишається очевидців тих страшних подій.
Наші нащадки повинні знати про трагічні часи, які пережили наші батьки і діди. Ми повинні пам’ятати про вбитих, замучених, спалених живцем мешканців сіл Корків, Городиловичі, Іваньки, Луцьки, Безуїв, Новий Двір, Клюсів, Павловичі, Гори, Маджарки, хуторів Леменин, Калинівка, Бродюки.
Хай гіркі уроки історії не повторяться ніколи. Будьмо патріотами, бережімо свій край, рідну землю, не дозволяймо ні східним, ні західним сусідам втручатися в наше життя.
ПРО СЕЛО КОРКІВ
Там у полі на роздоллі вітерець гуляє
І під липою старою не раз спочиває.
І йому старенька липа розказує тихо,
Про село, яке було тут і воєнне лихо.
Мальовниче, на горбочку село невеличке,
Школа у нім і читальня, а в долині річка.
Пам’ятає людей липа, що колись тут жили.
Сильні духом, патріоти, рідний край любили.
Як цвіли сади весною буйнимбуйним цвітом,
Розлетілись з нього люди, як птахи по світі.
Ворог вщент спалив село, все пусткою стало.
– Тільки я, – говорить липа, – тут одна зосталась.
Вітер слухає, зітхає, співчуває липі,
Сумно їй і одиноко без людей тут жити.
Хрест на пам’ять про село поставили люди,
Та краси, яка була тут, вже, мабуть, не буде.
І стоїть хрест біля липи сумно серед поля,
Не судилось садам цвісти, обминула доля.
Ну, а літом буйним цвітом липа розцвітає
І людей чекає в гості, надій не втрачає.
Вже не молода та гарна, розлога й висока
Це жива єдина пам’ять серед плину років.
Не ламають її гілля ні громи, ні грози,
Обминають буревії й тріскучі морози.
Та птахи до неї в гості часто прилітають
І піснями в густій кроні липу звеселяють.
А вітрець у чистім полі колише пшеничку
На тім місці, де стояло село невеличке.
ЗНИЩЕНА ПАМ’ЯТЬ
Ростуть ще липи край дороги,
Бо там колись було село.
Та в 46тім час тривоги
Із димом в вічність відійшло.
Лишилось в полі лиш дві липи
Немов сестрички обнялись.
Пережили і страх, і лихо,
Не знищив ворог їх колись,
На добру згадку діти і внуки
Отого зниклого села
У перші незалежні роки
Там біля лип звели хреста.
Огородили, освятили,
Щоб люди пам’ять берегли.
Та липи нелюди спилили
І огорожу розтягли,
Такі тепер жорстокі люди,
Та де їх совість, та проте
Вони і каятись не будуть,
Що посягнули на святе.
Чому ми, друзіукраїнці,
В своїм квітучому краю,
Не вороги і не чужинці,
Так пам’ять нищимо свою.
Надія МАРЦИНЮК, мешканка Червонограда, член літературно-мистецького об’єднання «Третій горизонт» м. Червоноград.
