…«Хлопці з лісу, хлопці з лісу, ви свободи лицарі, ви за волю України склали голови свої». Ця пісня лунала в романівському лісі на початку 90-х років при посвяченні пам’ятних хрестів на місці криївок, де загинули воїни УПА.
Її слова запам’яталися назавжди і спонукають мене написати за одного з таких лицарів свободи – батькового брата Михайла Бугая. Народився він в 1922 р. в с. Комарів. Підлітком навчився гри на цимбалах, які досі зберігаються в мене. Зі старшим братом Йосифом, який грав на скрипці, забавляли молодь на весіллях, фестинах та святах. У 1939 р., від нелегкого життя, адже в сім’ї було ще семеро братів, пішов у наймити в с. Волсвин до бездітної сім’ї. Господар, на прізвище Сироїд, полюбив його за сумлінну працю, часто відпускав додому. Купив Михайлові костюм, в цей час не кожен підліток мав такий одяг. Розказував батько як перед храмовим празником на свято Чесного Хреста у Волсвині, він приїздив на коні додому ловити рибу у нашій річці. (Господар завжди приймав священників після Служби Божої). Михайло знав кожен закуток в березі старого русла річки, бо коли виринав з води, то в обох руках тримав по окуню, а третього – в зубах.
В 1941 р. почалась війна. Прийшли німці й почалось зовсім інше життя. Молодих хлопців вербували у «Вермахт». Дядько Михайло, як і декілька односельчан, пішли служити в німецьку охорону. Перекидали з місця на місце: то міст біля Кристинополя через р. Західний Буг охороняли, то в м. Радехів залізничний переїзд і т. д. Хлопці повірили, що німці зроблять Україну самостійною, через це й «клюнули» на цей гачок. Повірив у це й майбутній головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Українцям навіть форму видали, яка відрізнялася від німецької, правда, осінню її забрали. В березні 1943 р. терпець усім увірвався. Був наказ: хто служив в німців, із зброєю та амуніцією, покинути місце служби і перейти на боротьбу проти окупантів. На Волині в цей час вже діяли загони українських повстанців. В липні 1943 р. Р. Шухевич доручив створювати загони УНС (Української Народної Самооборони), яку згодом перейменували в УПА.
В літописі УПА (т. 12) детально описується створення сотні, в якій перебував мій дядько Михайло. Там сказано, що на терені Сокальської округи створено рівночасно дві сотні – одну в Радехівщині творив к-р «Недолугий», а другу на Сокальщині доручено створити д. «Гефайстові» (Василь Баран з с. Поздимир). На очолення сотні організаційно-мобілізаційний референт «Гефайст» підібрав друга «Довбуша» (Павла Савчука з с. Копитів), бувшого вермахтівця. На перший зав’язок цієї військової одиниці складали передовсім колишні вермахтівці з околиць Сокаля (Поториця, Комарів, Тартаків, Вільха, Горбків) та кілька бувших СС «Галичина» з різних теренів Західноукраїнських земель. Кожний був у власній військовій уніформі та мав повний військовий виряд. Вони складали дуже гарне враження. Будучи членами АБ (адміністративна боївка), мали за собою вже цілий ряд революційної роботи. Кожний з них міг бути щонайменше ройовим.
З початку квітня 1944 року, по Великодні, долучили до тієї сотні 30 хлопців зі сіл Радванці, Яструбичі та Гоголів.
– «Наче вибрані», – так про них висловлювався доктор «Софрон».
Згадана група зголосилася до командира «Довбуша», який стояв тоді постоєм в лісі між селами Волиця Комарева і Корчином на урочищі Погребиськa, де пустувало три хати. Отже, відділ «Довбуша» начислював вже до 60 стрільців.
З розповіді батька, запам’ятав один з епізодів бойової діяльності АБ. Цей напад німців з поляками на Комарів описується в інформаційних документах Сокальської округи за 19 квітня 1944 р. Oсь як описано у «Літописі УПА» (т. 13):
«Дня 10.4.44 р. німці разом з поляками з Комарева, що втікли перед акцією до Сокаля, в’їхали до села Комарева грабувати українців і позволяли собі навіть стріляти по українцях. Було їх 60 осіб. Усі добре озброєні. В тому часі кватирувала на тій станиці наша АБ. Люди з села вивтікали, а молодь ставила опір, стріляючи з крісів. На допомогу прийшли АБ і боївки з сусідніх сіл. Під сильним огнем скорострілів і крісів поляки почали втікати. Німці втратили одного вбитого і одного пораненого. По відступі німців вичищено село Комарів і Волицю від польського елементу. Вбито біля 50 поляків. Наші втрати: двоє вбитих в селі, а один перенятий німцями в лісі».
Після цього бою мій батько зустрівся з братом Михайлом та його побратимами, які розповіли про події, що відбулися в цей день у с. Комарів.
Наприкінці квітня відділ «Довбуша» перейшов на постій до села Яструбичі й заквартирував на присілку Дворище. Про всі їхні бої з більшовиками та німцями, які були на наших теренах, не в змозі подати. Тільки розповім, що на прохання к-ра «Недолугого», к-р «Довбуш» прийшов з одною чотою під Волю Радванецьку на допомогу, де й загинув 11 травня 1944 року від німецької кулі. Відділ зазнав втрат, тому що німці зробили облаву ще й на Яструбичі, де стояла ще одна чота «Довбуша». Рештки відділу 13 травня стягнулись до урочища Погребиська, де організаційно-мобілі-заційний референт «Гефайст» приїхав з к-ром «Каменярем» (Юліан Ващук, родом з Варяжа) і йому підпорядкував відділ. За декілька днів до сотні долучили 40 нових стрільців з північної Сокальщини. Це дало змогу к-ру «Каменяреві» сформувати майже повні три чоти.
20 травня сотня мала бій в селі Корчин, а після цього перейшла на постій в яструбецький ліс, де стояла на постої разом з сотнею к-ра «Недолугого». З початку червня, за дорученням штабу військового округу, командиром якого був друг «Орест», приїхав к-р «Ничипір» (легіонер зі Стоянова) із завданням ліквідувати одну з двох згаданих сотень та підсилити інші, що були тоді вже на теренах нашої округи. Було прийнято рішення ліквідувати сотню «Каменяра». Цілу другу чоту перебрав к-р «Недолугий», друге псевдо «Шумський» (Юрій Рошик з Прикарпаття з
с. Старий Мізунь), а дві інших поповнили сотні к-ра «Перемоги» (Василь Василяшко з с. Завишень), к-ра «Куліша» (Григорій Шклянка с. Поториця) і к-ра «Беркута» (Микола Равлик з с. Тенетиська Рава-Руського повіту).
Куди попав мій дядько Михайло (псевдо «Шварц») достеменно не знаю. Моє припущення – до командира «Недолугого». (У ті часи з метою конспірації ніхто про таке не говорив).
Друга зустріч батька з братом відбулася у вересні 1944 року. Тоді брат сказав, що вони довго не побачаться, бо йдуть на інші терени. Вночі будуть переходити річку Західний Буг. Пізніше стало відомо, що сотня «Шумського» після боїв під Гійчем, об’єдналася під с. Щепятин (нині територія Республіки Польща) з сотнями «Галайда-І»
(к-р «Перемога»), «Галайда-2» (к-р «Куліш»), «Крилачі» (к-р «Беркут»). Командиром утвореного куреня був к-р «Євшан» («Ем») (Дмитро Пелип з с. Голе Равське Жовківського району). Час від 16 вересня до 6 жовтня командир «Євшан» посвятив на реорганізацію, поповнення та вишкіл під командних йому підвідділів, як рівно ж на укомплектування куріння…
Весь оперативний звіт подавати не буду, тільки напишу ще про один бій куреня біля села Губинки (Літопис УПА, т. 39).
…«Біля 14.00 години наїхало з Угнова через село Дениска 16 авт пограничників та військ НКВД і стали окружувати наш відділ з сторони південної та західної. Коли командир «Євшан» зобачив, як більшовики затягли «максими» на становища, дав наказ на відкриття вогню, так що на полудневому відтинкові вони не опанували узгір’я і з цього боку скоростріли не могли разити наше стрілецтво. Із заходу натомість більшовики опанували узгір’я, вдалося їм таки примістити тяжкі кулемети. Коли ворог стрінувся зо сильним вогнем з нашої сторони відступив, а окупавши свої гранатомети і тяжкі кулемети, обстрілював становище наших підвідділів посереднім вогнем та під час цього вислав одне авто зі зв’язковими по поміч. Обопільна стрілянина протягнулася до пізнього вечора. Під прикриттям ночі командир «Євшан» наказав відв’язатися від ворога. І всі підвідділи подалися на схід у напрямку села Річиця, забираючи з собою ранених, вбитих залишили на полі бою. Відв’язуючись підвідділ перемашерував через село Річиця і Ульгівок здовж торами вузькоторівки аж до фільварку Уликів, де скрутив в напрямку західному, та помашерував в ліси піддубецько-вербицькі, не стрічаючи по дорозі ворога. Власні втрати становили: троє вбитих і 12 ранених, один з них помер. Ворог поніс значно більше втрат: близько 50 вбитими і раненими. Протягом ночі ворог підтягнув ще 36 авт, включно з гарматами. Та щойно на другий день зранку по артилерійській підготовці пішов у наступ, але вдарив по порожнечі. Відділ був уже далеко від місця бою»… Ось так вміло воювали наші хлопці-повстанці. У цьому бою загинув роєвий «Кармелюк» (Павло Іванчина з Комарева).
Після цього відбулося ще декілька боїв на території Жовківщини, Сокальщини, Радехівщини. Останній бій для командира «Євшана» був біля села Ятрубичі 4 листопада 1944 року з більшовиками, де його тяжко поранили і він помер. Так загинув командир Євшан (Ем) – один з перших галайдівців, безстрашний вояк, невтомний працівник. Ніхто не бачив його хворим чи сумовитим. Усе життя радісний та бадьорий, таким він зійшов і в могилу. Після цього бою командування над куренем перебрав к-р
«Лис», родом з Реклинця.
Після цього батько не зустрічався з братом аж до весни 1945 р. Але нагода таки знову випала. Мати одного хлопця-односельця, який також був в УПА, попросила батька занести в село Волиця Комарева передачу. При зустрічі з ним він спитав, чи хоче тато побачити свого брата? Місцева дівчина відвела його до криївки в стодолі господаря Кавульки, де був Михайло. Знову обнялись по-братськи… Михайло розповів, де він був в останні місяці. Запитував батька чи не може він роздобути пістолет. З ним, казав, легше конспіруватись. Була в нього пізніше і його мама, моя бабуся. При зустрічі з нею він виклав на долоню патрони і вже тоді заявив, що серед них є один для нього. Слова його я подам дослівно: «Мамо, я тим вошивцям живим не здамся». Просьби нічого не дали. Йому може б і нічого не було. Вже на той час вийшов закон про амністію. Крім того, одного його брата Антона призвали в Радянську Армію і він загинув у Чехословаччині в 1944 р. Другого брата Йосифа – відправили воювати в Японію.
У Михайла була одна відповідь: «Я дав клятву на вірність Україні».
Остання зустріч відбулася у березні 1945 року в с. Ксаверівка (нині – с. Романівка). Мій батько повіз на польську колонію бабусю з жінками бити олію. Мати йому сказала, щоб їхав до родичів у село, а приїхав надвечір. Коли вже стояли коні на подвір’ї, а господар Костюк закликав батька до столу, зайшла дівчина і запропонувала батькові зустрітися з братом. Він через вікно побачив, як батько кіньми з лісу в’їжджав у село. Хата була по-сусідству, але він захотів, щоб батько приїхав кіньми, бо дуже любив цих тварин. За парою коней бігла річна лошиця. У хаті, крім брата, були ще двоє повстанців. Один з Волиці Комаревої – Микола Чоп, а другого батько прізвища не знав, тільки знав, що це сотник із Тартакова. Вони якраз усі чистили зброю. Погомонівши про те і се, Михайло попросив аби батько віддав йому запальничку, а за це він дав складеного ножа. Останні слова брата батько добре запам’ятав: «Нам би ліс зазеленів, тоді ми дамо собі раду». Та не судилось дочекати: через село проходили «стрибки», які відслідковували повстанців. Хлопці їм довірились, тому що вони назвали пароль, а через деякий час їхню криївку окружив загін прикордонників з Комарева. Двоє побратимів вилізли з криївки і здалися, а Михайло випустив в себе автоматну чергу… Так не стало лицаря свободи, як співалось у пісні в романівському лісі. Була поранена ще господиня цієї хати, яку більшовики заставили лізти в криївку, і просити, щоб він здався живим. Через деякий час вона померла в лікарні. Ось і все… На похорон в Тартаків ходили лише батько Михайла – мій дід Іван – та дружина Михайла…
…Кажуть, що борг треба віддавати не тільки живим, але і мертвим. Нехай ці спогади будуть маленькою частинкою боргу дядькові Михайлові та всім воїнам, які полягли за волю України і нині обороняють наші села і міста від російського агресора.
Низький уклін вам, лицарі свободи!
Слава Україні! Героям слава!
Павло БУГАЙ,
житель с. Комарів.
