Кожен народ має свою символіку. Верба, калина, соняшник, лелека у гнізді над солом’яною стріхою сільської хатинки… А ще синьожовті барви, такі рідні і значущі для кожного українця. День Прапора в Україні, як відомо, відзначають напередодні Свята Незалежності – 23 серпня. Але офіційно синьожовте знамено Державним прапором України Верховна Рада затвердила лише після проголошення суверенітету – взимку 1992 року, а саме 28 січня. В указі того дня було прописано: «Затвердити Державним прапором України національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3».
Сьогодні по-різному можна тлумачити кольори українського прапору. Синій – символ мирного неба, а жовтий – уособлення пшеничного лану, мирної праці та достатку. Інше пояснення: жовте – це сонце, символ Творця, БогаОтця й Духу, а синє – земне життя, свобода вибору, якою Бог наділив свої творіння з надією, що люди не будуть нею зловживати.
Герб Галицько-Волинського князівства також свого часу поєднав ці барви – золотий лев на синьому тлі. Правда, дехто схильний вважати, що аутентичними для України потрібно вважати малинові знамена козацької держави. Є інша когорта істориків, які визнають синьо-жовтий стяг, але переконують, що ці кольори перевернуті, і щоб в Україні закінчилися трагічні події, розпочався розквіт економіки, барви треба розставити правильно: жовтий зверху, а синій – знизу. Проте, як стверджують історичні джерела, у ХХ столітті саме під синьожовтими стягами точилась боротьба за незалежність України. Генеральний штаб головного отамана Симона Петлюри провадив свою діяльність під синьожовтим стягом. На малюнках Юліана Буцманюка, вояка Українського Січового Стрілецтва та Української Галицької Армії, теж зустрічаються синьожовті прапори. А от перевернутими, як запевняють деякі науковці, ці кольори стали завдячуючи Скоропадському. Однак документи тих часів засвідчують, що синьожовтим прапор був ще з 1848 року, коли його затвердили на Засіданні Головної Руської Ради у Львові. Правда, в матеріалах того часу не надто акцентували на тому, який колір є першим, а який – другим. Зрештою, і зараз досить часто можна і почути, і прочитати словосполучення «жовтосиній», хоча на сьогодні офіційним державним прапором України є синьожовтий стяг. Але мова далі не про це…
Думаю, не варто втручатись в суперечки про те, чи правильно розміщені кольори українського прапору. Задумаймося над іншим! Пригадую, як десь в 1988 році дома випадково знайшла значок у вигляді синьожовтого прапорця, а потім старанно дитячою рукою розмалювала цими кольорами стяг, який майорів на пластмасовій тачанці, запряженій кіньми, а на ній – якісь фігурки. Краєм вуха 14річна авторка цих рядків чула, що це і є справжні барви українського прапора. Як виявилось, значокпрапорець татові подарували. А от мамина реакція на мій вчинок була вкрай негативна: «Посадять разом з батьком!» Мені, тодішній школярці, було трохи дивно чути: як за таке можна було отримати тюремне покарання? Але що взагалі міг знати підліток про такі речі, як «антирадянщина», і за яку колись можна було потрапити за ґрати на 25 років!? Але і в ті роки «горбачовської» відлиги у політичних таборах, виявляється, сиділи люди саме за «антирадянську пропаганду». І чимало політв’язнів вважають, що в розумінні витончених тортур режим Горбачова був найжорстокішим в плані психологічного винищення духу, бо базувався на найостанніших дослідах ефективного впливу на поневолених. Про це згадує і Богдан Климчак, до речі, наш земляк, родом із Себечева. Він – один із останніх політв’язнів тодішньої Радянської України. В 1990 році 11 листопада пан Богдан вийшов на свободу, а після звільнення жив в Києві, Тернополі, а згодом оселився у Львові. Судячи з останніх відомостей – живий і досі мешкає у Львові. В інтернеті є чимало відеоматеріалів, де він на камеру розповідає про трагічні сторінки української історії, які пережив особисто, і які знайшли відображення в його творах «Оазагора» та «Оновлений Декалог поневоленого Українця». До речі, Богдан Климчак не реабілітований і донині, і є на те причини…
У своїх спогадах колишній політв’язень згадує: «Приблизно у 1987 році з’явився якийсь чи папірець, чи усне повідомлення від табірної адміністрації про те, що досить написати заяву, що «прошу мене випустити» – найкращий варіант: «через те, що я погано себе почуваю» – лиш би було сказано слово «прошу», а далі, «що я погано себе почуваю, що я хворий, що я невинний – тільки напишіть «прошу», і будете звільнені. Нічого подібного я не написав. Я вперто стояв на своєму, не принижувався і нічого не просив. Я не знаю, як саме всіх інших звільняли, що саме вони писали, чи може хтось таки не написав, а його звільнили якимсь іншим чином, – не знаю, але на той час застосовувалась методика отого «прошу». Я вже не кажу про стукачів – ті, звичайно, були звільнені, – але частина людей, безперечно, були звільнені завдяки тому, що вчасно написали: «Прошу мене звільнити, бо я проти совєтської влади не буду воювати» чи «я не винен», чи «я хворий» і таке інше. Я нічого такого не написав, а навпаки, 1989 року я почав серію протестів, відмов від праці, за що довго й нудно страждав у ШІЗО: за конфісковані два листи і відмову від праці – тримали в ШІЗО майже цілий рік!»
І коли 1990 року Богдан Климчак вийшов на свободу, він навіть не намагався домогтися реабілітації. Бо знову довелось би писати «прошу», а далі по тексту. А й справді, кого і про що було просити, щоб його визнали несправедливо засудженим, чи, можливо, щоб отримати пільги від держави? Ні! Цей сивочолий, сильний духом чоловік не звик просити, він мужньо стояв за свою правду усі роки поневолення. Його біографія вражає: 1946 року Богданову родину із Сокальщини було виселено на Тернопільщину, а вже 1949го усіх Климчаків, від великого до малого, оголосили сім’єю націоналістів. І дванадцятирічний Богдан разом із рідними потрапляє у пересильну Тернопільську тюрму, а звідти – у спецпоселення в Хабаровський край. Як з’ясувалось, до лав ОУН належав старший брат Мирон, який за свою діяльність отримав 25 років концтаборів, і разом з ним його сім’я також була змушена відбувати покарання на спецпоселенні. Коли під час «хрущовської відлиги» 1957 року Мирон потрапив під амністію, усім рідним теж скасували режим спецпоселення. Родина Климчаків повернулась додому, а Богдан, який на той час навчався в гірничому технікумі і люто ненавидів радянську владу, залишився в Магадані. Невдовзі за «антирадянську агітацію» хлопця арештовують і дають 5 років мордовського табору. З 1962го він на волі, але до 1978 року знаходиться під постійним прицілом кегебістських посіпак. Тоді і народжується рішення: втекти через територію Ірану на Захід в надії віднайти політичний притулок. Але не судилось! Його затримують і примусово повертають до Радянського Союзу. Рішенням Львівського обласного суду від 18 червня 1979 року за «антирадянську агітацію» Богдана Климчака засуджують до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання!
Страшні роки у Пермських таборах: за ці 12 літ ув’язнення 590 діб провів у штрафному ізоляторі, на додачу – десять місяців в табірній тюрмі в нелюдських умовах! Потім у 19811984 роках була спецв’язниця у Татарстані. І коли 1987го Богданові запропонували написати заяву і попросити про помилування, він відмовився! Бо треба було написати слово «прошу» і лишень покаятись у своїй правді. Згадуючи ті події, колишній політв’язень пояснює своє рішення тим, «що про ніяке помилування не може бути мови, я є політв’язень, а не злочинець, а милувати чи не милувати можна тільки злочинців.
Тож у спецчастині щодо помилування я заявив протест, і вони від такого методу відмовилися. Я пізніше дізнався, що в Києві зі своєї ініціативи вони влаштували так званий перегляд справи. Тобто, ще раз зробили заочний пересуд. На підставі перегляду справи 11.11.1990 року прийшло рішення того суду звільнити мене достроково по відбуттю 12 років і 40 днів ув’язнення – фактично відбутих, а не 15, як присудили. Звільнили буквально таки з самого приміщення ПКТ, вигнали, випустили за ворота і кинули напризволяще…»
Так закінчилась історія заслання одного з останніх політв’язнів СРСР, нашого земляка Богдана Климчака. Наступного року Україна проголосила незалежність, а через півроку, 28 січня 1992го, Верховною Радою були офіційно затверджені синьожовті барви українського прапора.
Завжди і повсюди найважливіші події в житті України відбувались і відбуваються під синьожовтими стягами! Пам’ятаймо, якою важкою ціною вони здобувались…
Ірина СЛАВЧАНИК.
