Андрій МАГЕРА – уродженець Сокаля. Навчався у СШ №1. У 1998 році закінчив юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка за фахом «Правознавство»
У 1997-1998 брав участь у навчальній програмі «Помічник голови Комітету Верховної Ради», яку спільно організували Апарат ВР і Асоціація екс-членів Конгресу США. Працював помічником голови Комітету з питань регламенту, депутатської етики і забезпечення діяльності депутатів. Працював помічником народних депутатів.
Обирався членом Центральної виборчої комісії, був заступником голови ЦВК. Заслужений юрист України. З ним – наша розмова.
– У життя кожного з нас 24 лютого увірвалася війна. Де вона застала Вас?
– Справді, це був четвер, мене застало в Києві. Був ранок, досить темно. Нас розбудив дзвінок, почув: “Вставайте, бо війна”. Відчинили балкон, чули здалеку вибухи, але до кінця не зрозуміли, що це таке. Трохи пізніше дізналися, що працювала протиповітряна оборона. І це було десь далі Святошинського району, де мешкаю, це західна частина міста. А вибухи чули зі сторони Борисполя, Броварів. Для багатьох це було досить несподівано. Але думаю, що ще ба-гато будуть аналізувати початок цієї війни, яка дуже схожа з нападом гітлерівської Німеччини на радянський союз. Тільки в гітлера було, напевно, більше совісті, ніж у пу-тіна, тому що перший офіційно оголосив про війну…
– А путін не оголосив її в москві на параді 9 травня, хоча про це багато говорили…
– Думаю, на це є кілька причин. Бо запустити на параді літаки в цей день, і якщо з ними щось станеться, то будуть величезні проблеми для авторитету путіна в очах росіян. Вони б цього не зрозуміли. В нас, Слава Богу, такого ідолопоклонства нема. А в них є. Це одна з таких побудов цієї фашистської держави. В путіна вірить числена кількість народу. Щоб він не витворяв, його дії схвалюють. А путін боїться втратити авторитет. Також росіяни розуміють, яка зброя є в України.
А оголошувати зараз війну Україні й здійснювати загальну мобілізацію, якщо для них ситуація піде дуже погано, то як з неї викручуватися? Думаю, оголосити якусь ефемерну військову операцію, це означає можливість оголосити в будь-який момент, що вона закінчена. Назвати будь-яку причину через пропагандистські ЗМІ, сказати, що росія перемогла, і, навіть, якщо вона програє, тлумачитимуть все навпаки. А інша річ, коли оголосити війну і загальну мобілізацію – це набагато складніше.
– Повертаючи в попередні роки, пам’ятаємо слова Петра Порошенка про мову, віру, армію. Пізніше західних партнерів про те, що москва ось-ось повномасштабно вторгнеться в Україну, а теперішня влада в це не вірила, а якби дослухалася до цієї думки, можливо б рашисти не пішли повномасштабною війною на нас?
– Гіпотетично, якби переміг у 2015 році на виборах Петро Порошенко, а не Володимир Зеленський, думаю, в будь-якому разі росія напала б на Україну. Питання в тому, чи були б ми більш готові до того широкомастабного нападу чи ні. Тому що риторика президентських виборів 2019-ого була побудована на тому, щоб закінчити війну, що на ній хтось заробляє, наживається і так далі.
Насправді в багатьох людей все ж таки є можливість запитати у президента Зеленського, хто ці три роки наживався на війні. Підняти його дописи 2019, і ще навіть 2014 року, коли був звичайним актором, громадянином України, що він тоді писав і говорив.
В цій ситуації, яка зараз є, на жаль, опусти-ли багато важливих років. Це 2019-ий, 2020-ий, коли в оточення президента Зеленського багато хто хотів путіну заглядати в очі, щоб для себе зрозуміти, переконати. Ну, не знаю, як можна переконати хижака, який ось-ось кинеться, коли самій жертві потрібно готуватися до нападу, а не дивитися в очі. Ми насправді ці два важливі роки пропустили. Згадаймо, кінець 2021 року, коли у Верховній Раді однопартійною більшістю ставилося питання про скорочення видатків на фінансування Збройних сил України. Серйозно російську загрозу тоді насправді ніхто не сприймав. Попередження британської, американської розвідок виявилися абсолютно достовірними. Вони помилилися буквально лише на кілька днів. Але ж попереджали, давали інформацію, казали готуватися до цього.
А нині влада нам подає це таким чином, що все знали, до всього готувалися, але народу не пояснювали, не оголошували, бо не хотіли паніки. Думаю, це неправильне сприйняття українського народу, адже вони не діти, треба було говорити правду і чесно, що їх чекає, до чого готуватися. Тоді частина з них, напевно б, вже евакуювалася з того ж таки Маріуполя чи інших міст. Про цю ситуацію треба подивитися з різних точок зору. І велика відповідальність лежить через необачну політику нашого політичного керівництва, яке не змогло завчасно підготувати суспільство, державу і Збройні сили.
Піднімається питання, чому був розмінований перехід на Чонгар? Чому так сталося? Можливо, це одна з причин, що так швидко росіяни захопили і Херсонську область, і Маріуполь, і до Мелітополя був відкритий доступ. Переконаний, що після війни, правильніше, після перемоги (а іншого не буде), необхідно всі ці питання розглядати, створювати тимчасову слідчу комісію у парламенті, залучати громадськість. Адже ми повинні знати всю правду.
– Пане Андрію, коли працювали у ЦВК, у 2004 році, не підписали офіційний протокол виборів Президента, мали свою позицію. І якби історія тоді так не повернулася, щоб було б нині?
– Знаєте, не ідеалізую Віктора Ющенка, взагалі жодного з президентів України. Вважаю загалом, що кожен із п’яти президентів України, за винятком Януковича, котрий був абсолютним злом, дійсно мали як здобутки, так і прорахунки у своїй діяльності. На моє глибоке переконання, п’ять років президент-ства Ющенка, з 2005 по 2010, дали можливість подорослішати українському суспільс-тву, більше дізнатися правди про свою історію, своє минуле, хто вони такі, чого прагнуть. Так, Ющенко мав чимало прорахунків, але питання підняття духу національної свідомості – це для нього було однозначно великим плюсом.
І якби Януковичу всякими правдами і неправдами вдалося б бути оголошеним президентом, скласти присягу, і набути повноважень ще в 2005 році, думаю, що Україна пішла б десь тим шляхом, по якому нині йде Білорусь. Можливо, не в такому жорсткому варіанті, але приблизно подібне мало б місце.
Попередник Ющенка Леонід Кучма, за всяких негативних моментів за його президентства, плюс олігархія, намагання сконцентрувати владу в одних руках, все таки треба віддати йому належне, що на той час зміцнив державу. У 1994-ому, після відходу Леоніда Кравчука, ми отримали фактично розбалансовану країну. Пам’ятаєте, кожна область обирала собі керівника на прямих загальних виборах, а Крим і Севастополь уже одною ногою були в Росії. Тоді країна прямувала до федеративного устрою. А цього так хотіла москва. Крім того, була прийнята нова Конституція, запроваджена грошова одиниця, почав за єдиним податком працювати малий бізнес.
Тому я б на історію дивився як з позитивної, та і з негативної точки зору. При януковичу однозначно, якби в 2004 році, після голосування 21 листопада його оголосили президентом, то розвиток України пішов би по досить поганому сценарію, і не факт, що це не призвело б до громадянської війни в нашій державі.
– Як поставилися до цього, що уряд рф ввів до Вас спеціальні економічні санк-ції?
– Нормально поставився, бо в мене в росії нічого немає. І там був лише три рази. Двічі до розпаду радянського союзу, і один раз (2012 чи 2013 рік), летів в Кишинів (у Молдові були вибори), але тоді не було прямого рейсу туди. І з секретарітату ЦВК мені взяли квиток через московський аеропорт Домодєдово, де провів транзитно дві чи три години. І все. Зовсім не страждаю від того, що ніколи не бував і не буду в Архангельську чи Брянську, Благовіщенську чи Тамбові…
Відчуваю, що ці санкції через мою антиросійську позицію. Адже на міжнародних заходах, на конференціях у Варшаві, Відні, де представляв Українську державу, ще тоді, за президентства януковича, деякі дипломати мені говорили, щоб з ними бути спокійніше.
У 2016 році був на президентських виборах і одночасно міжнародній конференції у США. У вільний час поїхав до приміщення посольства росії, там вже був Тарас Березовець, український журналіст, і ми пікетували їх щодо тих жертв, які мали місце в Україні, а також щодо переслідування опозиції в Росії. Думаю, вони ті всі моменти десь зібрали, узагальнили.
– Що найбільше запам’яталося під час роботи у Центральній виборчій комісії?
– Пропрацював чотирнадцять з половиною років, з лютого 2004-го по вересень 2018-го. Запам’яталось багато чого. Справді, че-рез мої руки пройшло чотири скликання пар-ламенту, починаючи з 2006 року, а також було обрано три нових президенти: Ющенко, Янукович і Порошенко. А коли починав ще тоді працювати, президентом був Леонід Кучма. Так що це досить тривалий період часу.
Влада у всі роки намагалася впливати на роботу Центральної виборчої комісії. Десь грубо, десь м’яко. Кожен хотів мати якийсь доступ до ЦВК.
Буду оперувати фактами. Місцеві вибори 2010 року за часів президентства Янукови-ча. Тоді у 24 обласних виборчих комісіях принаймні третина їх голів була представниками партії регіонів. Ми ж чудово розуміємо, що вони поставили їх не тому, що були такі унікальні, обдаровані чи розумні, а тому що є певна філіація політична, чутливість, настрої окремих членів комісій, що саме таку людину треба призначити головою обласної виборчої комісії.
Приблизно така ж сама ситуація була у 2015 році під час місцевих виборів. Але тоді блок Петра Порошенка разом з Народним фронтом, який йшов не активно на ці вибори, не мали вже такої значної кількості посад голів комісій.
Але всіх «переклюнула» ЦВК 2020 року, коли понад половину голів обласних виборчих комісій посіли представники партії Слуги народу. Навіть, в часи Януковича це робилося трохи хитріше. Як? Всеодно його влада мала підконтрольну більшість голів обласних та міських виборчих комісій зав-дяки технічним партіям, про які ніколи ніхто не чув, адже були «диванними». Але були підконтрольними, брали участь у жеребкуванні щодо посад членів виборчих комісій… У 2020-ому на останніх місцевих чергових виборах воно набуло не дуже привабливих ознак. Тоді не менше 12 голів обласних виборчих комісій із 22, які призначалися, були представники від партії Слуга народу, тобто вперше абсолютна більшість. Тоді про що тут можна говорити? Я не хочу звинувачувати членів ЦВК, які нині працюють, але швидше хочу їм поспівчувати. Адже ті люди, які привели їх на посади, такою ж мірою, думаю, вимагали від них і лояльності, бо мають пам’ятати кому завдячують, що там працюють. Тому така в них була і відповідна позиція.
– Слуги народу, маючи більшість в парламенті, голосували за закони, які їм казали. Або про відставку Разумкова, це теж їх справа…
– Думаю, що Разумков в електоральному плані був небезпечний для Зеленського, тому що реально міг самостійно вести політику. В тих питаннях, в яких не погоджувався, мав сміливість заперечувати. Не забуваймо ще 2019 рік. Президентські, парламентські вибори. Найбільш ефективним спікером цієї партії був саме Разумков. Неодноразово бував з ним на ефірах. Він найбільш підготовлений і професійний з-поміж них усіх. А ось Арахамія чи інші тільки обвалюють рейтинги. Коли закордонні особи їх слухають, то не вірять, що можуть таке заявляти представники влади. З одного боку це дуже добре, що в нас одна партія має абсолютну більшість мандатів, а з другого – погано. Добре тому, що немає на кого вже кивати і перекладати відповідальність. Адже Президент від однієї партії, більшість також від неї, і уряд однопартійний. Все, що зробили хороше – хвала і слава. Все, що зробили погане – будь ласка, відповідайте. Тут іншого не може бути. А погано в тому, що ще немає високого рівня правової і політичної культури. Це стосується, зокрема, і влади, яка має велику спокусу зловживати тим, що має. В тому є велика проблема.
Якби не початок війни, то з чисто електоральної точки зору, як фахівець з виборів, скажу таку річ: все йшло до того, що рейтинг Слуги народу валиться планомірно, і було питання, чи до 2023 року вони б взагалі подолали п’ятивідсотковий бар’єр до парламенту. Те саме стосувалося долі подальшого президентства Зеленського. Як це виглядає, можливо, й цинічно, парадоксально, але війна їх певною мірою “рятує”. На телеекранах бачите проходить національний телемарафон, але чогось там одні журналісти є, а інших нема. Є ті, які раніше про «побєдобєсіє» нам розказували на Інтері, на каналах Медведчука. А ті журналісти, які на каналах «Експресо», «Прямий», «5» мали та мають державницьку позицію, їх чомусь туди не запросили. Тож виникає чимало пи-тань.
Хотів би наголосити ще на такому. Не забуваймо уроків історії. Бо у нас дуже часто її погано вчать. Вінстон Черчилль, загальний улюбленець, переможець Другої світової, програв парламентські вибори після закінчення цієї війни. Тому наголошу владі на тому, що перемога у війні і статус перемож-ця, не означають перемоги на наступних виборах. Хоча вони живують категоріями виборів. Бо оперують все ж таки категоріями наступних виборів: коли вони відбудуться, а який рейтинг в них там буде, а як ролик зняти, щоб більше населення підтримувало. Намагаюся не критикувати президента Зеленського під час війни, але ж ми чудово розуміємо, що всі ролики, які знімаються, робляться з точки зору електоральної, тобто стратегії перемоги на наступних виборах.
– Нині з Офісу Президента також дехто коментує військові дії?
– Знаєте, не дивлюся ролики ні Арестовича, ні Подоляка. Бо там дуже проста інформація, там нічого нема корисного що подають. Оточення Зеленського є дуже слабким. Візьміть для прикладу, той же Єрмак, Подоляк, Арестович, Арахамія, Лещенко, Татаров, який залишився ще з часів регіоналів. Ще Веніславський, представник президента в парламенті, коли заявляє, що в умовах війни не можна вносити зміни до Конституції, але можна приймати… нову Конституцію. Юристи це з дикістю слухають, коли говорить таке доктор юридичних наук, професор. Або коли Генеральна прокурорка, теж доктор юридичних наук, говорить що кримінальні провадження і підозра, яка була пред’явлена Петру Порошенку, п’ятому президенту, то він має довести… свою невинуватість. Навіть першокурсник юри-дичного факультету знає про існування такого принципу, що тягар доведення вини лежить на стороні обвинувачення. І всі сумніви, які в цьому виникають тлумачуться на користь сторони підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Тож заявляти такі очевидні ляпи не можна. Це говорить про вкрай низьку якість професійної підготовки цих людей, які є в оточенні Володимира Зеленського. Можливо, якби в нього оточення було кра-щим, ми могли б очікувати якісніших та швид-ших результатів.
– В недавньому говорили про зменшення до трьохсот депутатів у Верховній Раді. Яка Ваша думка?
– Зараз не готовий навести приклади по суміжних з нами країнах ЄС – Польщі, Словаччині, Румунії, Угорщині, на яких хочемо рівнятися. Але смію запевнити, що в нас населення з Польщею приблизно одинакове. Але в складі українського парламенту 450 депутатів, принаймні так повинно бути, зараз немає стільки за фактом, тому що неможливо було обрати депутатів у Криму, Донецькій, Луганській областях, на це є причина. А в Польщі 460 депутатів сейму, тобто нижньої палати парламенту. І ще є сто сенаторів, це верхня палата. Якщо ж брати співвідношення кількості депутатів до кількості населення в Румунії, Словаччині, Угорщині, виходило представництво по одному депутату на певну кількість населення набагато більше, ніж в Україні.
Скорочувати кількість депутатів у нашій Верховній Раді жодного резону не бачу. Більше того, повірте, катастрофічних витрат з Державного бюджету на це немає, що хтось хоче 450, а хтось 300. Видатки кардинально не зменшуються. Другий момент, набагато простіше корумпувати депутатів, коли менший склад парламенту. Теж факт, про який треба говорити. А чому носяться з цією ідеєю? Тому що українське суспільство, на жаль, має низький рівень політичної та правової культури, мало знає, мало пояс-нюють. І будь-які такі ідеї вкидаються з однією привабливою популістською метою, щоб перемогти на виборах…
Візьмемо для прикладу смертну кару. Це зло, і це комусь треба було говорити. Пройшло двадцять років і ми порозумнішали. Кажемо, що смертна кара – це не панацея, а дикунський спосіб покарання в демок-ратичній країні. Чому в Раду Європу не приймають жодну країну, де є смертна кара? Тому що такого не може бути. І зараз, коли ми говоримо про різні важливі речі, є теми, які наші політики бояться просто підіймати. Це стосується і кількісного складу депутатів Верховної Ради. Не тільки серед провладних, але й серед опозиційних депутатів мало є таких, хто публічно захищатиме 450. Чому? Бо бояться, що їх завтра «тапками» виборці закидають. Тому довели до виборців, що вони негідники, нічого там не роблять, і всі одинакові. До цього підводило і телебачення. Всі над цим працювали. І працювали роками. Тільки чомусь забули людям пояснити, що парламент – це дзеркало суспільства. Тому ідея про триста депутатів є шкідливою. Вважаю, що не треба гратися у ці популістичні речі. Так само як і у скасування депутатського імунітету. Скасували, і що воно дало? Краще комусь стало? Більше року як нема цього імунітету. Але його колись вигадали не заради якогось особистого блага, а це складова неза-лежності української Верховної Ради, як і будь-якого парламенту у світі. Депутат повинен бути незалежним, щоб за його позицію, його виступ, законопроєкт, завтра не забрали свободу. Він повинен мати певні гарантії. А в нас популістична ідея: людям показали, ось чому він не такий як ми. А зараз зробили ще гірше: зняли депутатський імунітет від парламенту, але має бути згода Генерального прокурора, який є «ручним» для президента України. Тобто, який народний депутат є неугодним Президенту, то Генпрокурор дасть згоду на його переслідування, а який для нього є зручним – то, очевидно, оголошення підозри ніколи не буде.
– А яка ваша думка щодо обмеження одним-двома скликаннями народних депутатів. Є нині серед них і зрадник, який оголошений у міжнародний роз-шук… Адже депутат має писати закони, не залежати від бізнесу, працювати на Україну та її громадян.
– Скажу таку річ: в жодній державі Європи, чи демократичній, чи авторитарній (Білорусь, росія) не існує обмежень щодо балотування до парламенту. Скільки завгодно людині можна йти на такі вибори. І подібних стандартів не існує ні в Раді Європи, ні у Веніціанській комісії скільки років перебувати у парламенті. На місцевих виборах теж немає таких обмежень. Тобто, мером можна бути два-три-чотири і більше скликань. Скільки хоче громада, стільки й можна обирати.
Обмеження існують відносно лише глави держави, конкретно, президента. Як правило, у більшості держав світу обмеження є двома строками підряд, або двома загалом, тобто з можливою перервою. Тому я негативно ставлюся до ідеї щодо обмеження кількості строків балотування до парламенту.
Питання в іншому. Має бути більш жорсткий підхід, тобто політична воля з боку правоохоронних органів. Якщо народний депутат вчинив якесь діяння, яке за Криміна-льним кодексом вважається небезпечним, треба розслідувати і не дивитися на те, чи в нього є депутатський мандат чи ні. Як в ситуації з Трухіним, пам’ятаєте на трасі. Чомусь по кожній особі можна зняти інформацію, і на камеру подивитися, хто з якою швидкістю їхав, був пристебнутий ремень чи ні, а по нардепу місяць не могли зрозуміти поки це все не пішло у пресу, не було опубліковано достовірні докази того, що сталося, і вже не було куди діватися. То ж навіщо покривати? Стратегічно не добре для оточення Зеленського покривати таких народних депутатів. Чому? Тому що це сильно б’є по їхньому рейтингу, від цього вони нічого не набувають, а тільки втра-чають. І соціологія показувала, що пішло “просідання” і партії Слуга народу, і рейтингу президента після ситуації з Трухіним.
– Але більшість проголосувала за закон про деолігархізацію…
– Цей закон обмежує право на участь в політичному житті, на підприємницьку діяльність. Можна наводити багато аспектів, що він має ознаки неконституційності.
Що для мене є ознакою деолігархізації? Це коли справді, а не на папері буде працювати Антимонопольний комітет, запрацює антимонопольне законодавство, тобто коли не буде монополії в Україні. А буде в окремих випадках лише державна монополія, коли тільки вона зможе щось виготовляти. Для прикладу, тільки зброю може виготовляти держава, більше ніхто. Чому ми оплачуємо зарплату працівникам Антимонопольного комітету вже тридцять років? Куди воно йде? Можливо, потрібно внести зміни до Конституції ліквідувати цей орган, якщо він не хоче чи не може працювати. Є багато нюансів стосовно яких треба працювати. А ще зробити загальне декларування доходів всіх громадян, починаючи від президента, і закінчуючи, вибачте, безхатьками. Те, що зробили вибіркове декларування депутатів, чиновників, потім великої кількості посадових осіб, ніякої користі не дає. Адже є багато лазівок, які використовують: пере-писують майно на членів родин, які не під-лягають декларуванню, на помічників, сек-ретарок, водіїв, коханок, кого завгодно. І тому не працює. Потрібне тільки загальне декларування. Коли на особу не вигідно буде переписати майно, адже тоді кожен зобов’язаний буде задекларувати. І тоді виникне запитаня: де все це взявчи заробив? А тому, що нам нині вкидають закон про елек-тронне декладування і про деолігархізацію.
– Як, на вашу думку, чи варто нині, використовуючи воєнний час, обмежити кількість партій? Адже Дмитро Донцов, як теоретик, написав, що по ідеї мало би бути сім партій. А в нас кілька сотень їх є… Багато з них партійні політичні проєкти, і під кожні вибори щось нове…
– Ось для прикладу, звідки взялася під вибори партія Слуга народу, вона так і зникне, про неї навіть не пам’ятатимуть. Тільки в підручниках з історії залишиться згадка. Як-що партія приходить без ідеологічної основи, вона в подальшому немає перспективи. Нині в Україні кілька сотень партій, точну цифру можуть назвати навіть не всі працівники Міністерства юстиції. Однозначно треба напрацювати новий закон про політичні партії, і поставити більш жорсткі вимоги до їхньої реєстрації, до існування. Треба, щоб в електронному вигляді існу-вало, що така то особа є членом такої то партії. Нехай це буде публічна інформація, не потрібно цього боятися. Можливо ми би тоді вийшли на процеси об’єднання політичних сил. Але для того ж таки знову закон про політичні партії повинен дати механізм, як вони об’єднуватимуться. Тому, що чинний закон не передбачає цього. Там є таке: умовно партія А і партія Б хочуть бути разом. Тоді згідно зі законом партія Б має лікві-дуватися, і колишні члени партії Б, вже як безпартійні, мають приєднатися до партії А. Ось такий дикунський спосіб. Замість того, щоб передбачити на рівні за-кону, що партія А може провести об’єднавчий зїзд, і партія Б також це має зробити, об’єднатися в одну партію, і потім провести загальний з’їзд нової об’єднаної партії. Це більш цивилізована форма регулювання діяльнос-ті політичних партій. У нас вони, на жаль, не напрацьовані. Те, що ми будемо йти до об’єднання політичних партій, в мене сумнівів не виникає. Саме пропорційна система виборів з відкритими регіональними списками до парламенту сприятиме тому, щоб розвивалися політичні партії, зміцнювалися організаційно та ідеологічно.
– Нині Україна в епіцентрі світу, бо є війна. Російський агресор нічим не гре-бує: вбиває, гвалтує, вивозить україн-ців у рф, краде і продає зерно. Як інші країни можуть нам допомогли швидше здолати ворога?
– Європа після сорок п’ятого року минулого століття такої кровопролитної війни ще не мала. Те, що творилося на Балканах, воно не йде у порівняння з жодною війною, яку розв’язала росія в Україні. Які є перспективи в цій війні? Можливо, когось здивую, але Україна вже перемогла, починаючи з 24 лютого. Чому так кажу? Тому, що після 24 лютого російська федерація підписала собі смертний вирок і розпочала широкомасштабну війну з відчаю, бо економічні, гумані-тарні, культурні, релігійні чинники зберегти контроль над Україною вже не працювали. Так, рф сильніша, ніж Україна, у військовому плані, в неї більше озброєння, більший бюджет, є нафта, газ і т. д. Поки що є ресурси. Але росія стратегічно по Україні програла. Чому? Тому що опиняється в міжнародній ізоляції. Вже фактично сформована антипутінська коаліція із понад 40 держав. Україна отримала величезну допомогу від США та європейської спільноти. На сьогоднішній день, вона ще недостатня, хотілося б більше. Але згадаймо, що декілька місяців тому практично нічого не мали. Думаю, поступово ситуація на фронті буде переламана. Питання в іншому, якою ціною це буде зроблено. Росія, як поранений звір, загнаний в пастку, може в агонії наробити дуже багато біди. І вони це робитимуть. Про застосування рф ядерної зброї, швидше не вірю, ніж вірю. Чому? Тому що це ще більше прискорить їхній кінець. Думаю, немає такої великої кількості самогубців в путіна. Підлеглі йому люди теж хочуть жити, вони мають сім’ї, дітей, внуків, думають про своє власне майбутнє. Життя було до путіна, буде і після нього. А з ним разом вмирати ніхто не хоче. Це, насправді, така важка тема прогнозувати, коли може відбутися перемога, але ця війна точно не на тижні, і не на місяці, на жаль.
Найбільш оптимістиний прогноз військові фахівці дають на осінь цього року. Але я не вірю в такі прогнози, тому що воно затягнеться ще мінімум на рік, десь буде гостра фаза, десь з відносним перемир’ям. Якби не події 24 лютого, Україні було би набагато важче повернути землі, окуповані днр-лнр, Крим, і Севастополь. Але оскільки росія 24 лютого напала на Україну такими досить великими колонами, і, зокрема через Білорусь – час прискорився. І після того як рф економічно буде неминуче слабнути, то почнуться внутрішні протиріччя. Я теж не відкрию великого секрету, коли скажу, що авторитет великої держави тримався за рахунок ресурсів. А їм тепер буде важко утримувати таку велику державу з її репресивним апаратом – від калінінграда до камчатки. Адже рік тому в хабаровську, владивостоці почали проходити акції. І цей процес накопичуватиметься. В росії є 21 республіка, в радянському союзі було п’ятнадцять. В росії 83 суб’єкти федерації, в срср – п’ятнадцять. В росії попри те, що існує сильна русифікація народів, вісім республік зберегли свою мову і свою ідентичність. І думаю, що саме вони будуть першими, які поступово виходитимуть зі складу рф. Вірю в те також тому, що ще є один фактор, який на це впливатиме. Коли рф зазнає поразки в цій війні, коли змушена буде платити контрибуції, це буде чи не єдиний вихід для жителів рф, проголосити суверенітет і незалежність та відмежуватися від тої держави, яка привела до жахіття. Відмежуватися Ічкерії, Інгушетії, Тиві, Північній Осетії, Карачаєво-Черкесії, Калмикії, Чувашії, Татарстану, інших республік і навіть для окремих областей і країв рф. Цей фактор сильно впливатиме. Але це потягне ще якийсь час.
– Чим займаєтеся після роботи в ЦВК?
– Після роботи в ЦВК періодично займався окремими проєктами, вони були переважно пов’язані з діяльністю міжнародних організацій. Був і залишаюся експертом Венеційської комісії Ради Європи в Україні (експертів є багато, щоб ви зрозуміли, я якийсь там не унікальний – сміється), це 50-60 людей. Нам можуть надавати різні проєкти для дослідження. Наприклад, працював над проєктом Конституційного закону Киргизької Республіки про зміни законодавства про вибори. Подавав своє бачення, чи законопроєкт відповідає Конституції Киргис-тану, чи відповідає міжнародним договорам, висновкам місій спостереження за виборами від ОБСЄ. Брав участь в міжнародній конференії у Тунісі, де обговорювали питання виборів. Як експерт, консультант брав участь на виборах в Україні в 2019, і 2020 роках. Це була не Львівщина. Але цікавий досвід. На даний час, поки триває воєнний стан, в мене немає якогось проєкту, яким би займався. Сподіваюся після повернення до Києва, зустрінуся зі своїми друзями, колегами, будемо думати відносно того, чим зай-матимемося надалі. Тому що зараз досить непростий період в Україні.
– Чи мали думку балотуватися у Верховну Раду, можливо й на наступних виборах, від нашого округу?
– У житті виключати нічого не можна і зарікатися також. Поки що на цей час в мене таких амбіцій немає, але не знаю, що буде через рік чи два. Ніхто цього не знає. Я думаю, що не щирі ті люди, які кажуть, що однозначно не буде те чи інше. Бо людина не знає, що станеться завтра, які обставини можуть скластися. З точки зору сьогоднішнього дня, не бачу для себе цієї необхідності. Але яка буде ситуація завтра, які будуть політичні сили, наскільки професійними і без популізму, яка буде виборча система – тоді можна щось сказати.
– Дякую за розмову.
Інтерв’ю провів Василь СОРОЧУК.
Фото автора.
