22 липня минулого року польський Сейм ухвалив постанову про «геноцид» з боку українців, яка викликала неабиякий ажіотаж в обох державах, поставила під сумнів продовження добросусідських відносин між державами та історичне порозуміння, досягнуте раніше, а також розбила ілюзії про міф Польщі – адвоката України в ЄС. Постанова, за всіма ознаками, більше спадає на недружній викид, її підтримали 432 депутати сейму з 442, десять – утрималися, проти не голосував ніхто. Для повного антуражу на засіданні бракувало хіба ненависного Вадима Колесніченка. Прихильники так званого Балто-Чорноморського союзу зазнали гіркої поразки.
Пройшло вже достатньо часу з моменту прийняття постанови польським Сеймом, для того, щоб вгамувати емоції та спокійно проаналізувати що ж насправді він прийняв? Які наслідки після цього настануть в українськопольських відносинах? Чому така запізніла та «беззуба» відповідь Українського парламенту? Які подальші кроки українська влада повинна зробити? Про це та інше ми ведемо мову з політологомміжнародником Тарасом СТАРОДУБОМ.
– Пане Тарасе, що стало причиною страшного протистояння між українцями і поляками у сорокових роках ХХ століття?
– З року в рік певні політичні кола Польщі, з огляду на чергову річницю, піднімають справжню істерію у ЗМІ стосовно злочинів, що їх начебто чинили українці в особі ОУН і УПА на Волині у 1943 році. Безумовно, що апофеозом цієї істерії стала згадана ухвала польського Сейму. Насамперед треба зазначити, що безглуздо заперечувати факти масових убивств під час українськопольської війни. Зрештою, українська сторона цього ніколи й не робила. Але наш обов’язок полягає в тому, щоб оцінити цю подію не лише в історичному, а й політичному контексті. Іншими словами, важливо не лише бачити наслідки, а й з’ясувати причини, які призвели до того, що сьогодні зветься «Волинською трагедією».
Історія відносин між поляками і українцями ніколи не відзначалася ідилічністю. Навпаки, минуле українців і поляків – це частогусто кров і помста. Хмельниччина і Коліївщина найкраще ілюструють глибину українськопольського протистояння. Щоправда, час заліковує рани. Але думати, що національна образа легко забувається – означає не відчувати реальності.
У ХХ столітті нічого власне не змінилося. Польща ще у 1918 році почала збройну агресію проти новоутвореної української держави ЗУНР. У 1919ому вона завдала удару по УНР з заходу, в той час як більшовики душили її зі сходу. Відповідно до Ризької угоди 1921 року українські землі Галичини та Волині опинилися під протекторатом Польщі. Тож практична польська політика щодо Галичини і Волині звелася до насильницької полонізації та вихолощення будьяких проявів національного життя. За короткий час було знищено українське шкільництво, закрилися «Просвіти», ліквідовано кооперативний рух.Тільки з 1918 по 1924 рік на Волині було ліквідовано 500 православних церков та відібрано в українців 20 тисяч гектарів землі разом із будівлями. Навіть носіння шапкимазепинки і тризуба вважалося злочином.
Історик І. ЛисякРудницький, характеризуючи міжвоєнну польську політику щодо українців, процитував відомий і надзвичайно доречний в цій ситуації вислів відомого французького дипломата Талейрана: «Це гірше, ніж злочин, це – дурість». У своїх споминах Володимир Гоцький дуже влучно відзначав: «Нам доводилось жити у тісних рамках хворої на величність «ніби демократичної» Польщі. Права національних меншин були постійно ламані. Хто не був поляком, той не рахувався людиною. У розумінні пересічного поляка кожен українець був лише «кабаном» або «дзікім гайдамаком». Чи сяк, чи так затруював життя порядним полякам, тому для них національним обов’язком було нищити українців на кожному кроці і всякими засобами».
Форм середньовічного варварства набував урядовий наступ на права православних українців Холмщини, Підляшшя, Полісся та Волині, яким довелося пережити не тільки моральні та фізичні знущання, але й стати свідками цілеспрямованого та наполегливого руйнування святинь.
Така «урядовосуспільна дурість», що панувала в міжвоєнній Польщі, викликала адекватну реакцію у пригнобленого та упослідженого українського населення краю, а особливо серед молоді. Саме в молодіжних колах щороку зростала популярність радикальних націоналістичних організацій (насамперед ОУН), які проповідували військові методи боротьби з польським окупаційним режимом.
У роки Другої світової війни польський уряд в еміграції поставив перед загонами Армії Крайової завдання: забезпечити входження Волині до складу Польщі після закінчення війни. Волинь стала ареною протистояння між поляками, які хотіли закріпити цю територію за собою, не маючи на те жодного права, і українцями, які боролися за право на власну державу на своїх землях. Обставини ускладнювалися тим, що в ряди поліції почали масово вступати поляки для посилення німецьких репресій супроти українців. З них дуже часто формувалися каральні експедиції, які роз’їжджали селами Волині й переслідували мирне українське населення. У квітні 1943 року польські поліційні частини розташовувалися у багатьох районах, повітових містах, держмаєтках Волині. Саме поляки дуже часто провокували виступи німців проти мирного українського населення. Крім цього у 1942 році на Полісся і Волинь вирушили спеціальні відділи червоних партизан, які були призначені для боротьби з німцями та УПА і в лавах яких було чимало польських комуністів.
Нестерпні умови окупації спричинилися до кривавого конфлікту. Відплатні акції не забарилися. УПА вирішила деполонізувати Західну Україну, зокрема, Волинь. Полякам було рекомендовано за 48 годин вибратися за Буг або Сян. З того часу й починається українськопольська різанина на Волині. Зауважимо: відплатні акції УПА того часу не поширювалися на традиційні польські території.
Отже,як свідчать історичні факти, війна 19421944 років була розв’язана з ініціативи саме польської сторони, яка не хотіла визнавати за українцями права бути господарями у власному домі. І лише всенародний опір польським окупантам дав змогу Волині уникнути трагічної долі Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння, де українці були знищені та вигнані зі своїх етнічних земель. Саме завдяки активним діям воїнів УПА вдалося захистити від спалення польськими військовими загонами сотень волинських сіл, а волиняни уникли долі українців, які стали жертвами операції «Вісла».
Якщо підсумувати цей кривавий «фактаж», то можна дійти висновків, що основною мотивацією для відплатних акцій було бажання української сторони звільнити територію Волині від окупаційних сил, серед яких поляки, зокрема, Армія Крайова, вважали Волинь частиною Польщі. Така наша правда.
– У рішенні Сейму йдеться, зокрема, про геноцид та етнічні чистки, які здійснювали українські націоналісти супроти поляків на Волині. Це надто серйозне звинувачення, чи не так?
– Україну останнім часом все більше звинувачують у тому, до чого вона не була причетна. А все тому, що українські правителі теперішнього часу не здатні дати адекватну відповідь. Образно кажучи, вони просто жують соплі, або стають на коліна перед тими, хто сам би мав покаятися за злочини проти українського народу. Ким була Польща для України упродовж багатьох століть? Поляки ще з середини чотирнадцятого століття взяли курс на загарбання українських земель. Спочатку це була Галичина. Потім частина Поділля. А у 1569 р. їм дісталася фактично вся Україна.
Окупувавши українські землі, поляки протягом 20х – 30х років ХХ століття вчинили цілий ряд важких злочинів, передбачених «Женевською конвенцією про захист цивільного населення під час війни». Зокрема, у статті 49 даної конвенції сказано, що «Окупаційна держава не повинна здійснювати переміщення або депортації частини свого громадянського населення на територію, яку вона окуповує». Під цю статтю потрапляє так зване «осадництво» – цілеспрямована політика колонізації окупованих територій Західної України з метою активного ополячення українських територій, так як тут етнічні поляки становили меншість населення, маючи чисельну перевагу лише у великих і середніх містах. Нагадаємо, ще 17 грудня 1920 року польський уряд видав закон про військову колонізацію окупованих територій, так званих «східних окраїн», тобто земель Волині, Полісся і Східної Галичини. А вже навесні 1921 року перші групи переселенців прибули на Волинь. Протягом 19191929 років 77 тисяч польських осадників отримали 600 тисяч га землі, відібраної в українців. Тобто, маємо факт цілеспрямованої зміни етнічного характеру українських територій і зміни її соціальної структури. Це населення було опорою польської влади у регіоні, вступало у польські терористичні загони і брало участь у знищенні українського цивільного населення в роки війни.
Від самого початку окупаційний режим поляків ставився до українців не краще, аніж режим Третього Рейху чи СРСР, українці були громадянами третього сорту, були обмежені у громадянських правах, стосовно них здійснювалася злочинна практика асиміляції. І структури, названі у постанові «злочинними», виникли як реакція саме на факт злочинної політики окупаційної польської влади, зокрема, на так звану «пацифікацію». УВО, а потім ОУН виникли як реакція саме на польську окупацію та на жорстоку колоніальнорепресивну політику стосовно українців.
Польський концтабір Береза Картузька створювався одночасно із німецькими концтаборами для ув’язнення, у першу чергу, діячів українського визвольного руху. Там перебували Степан Бандера, Ярослав Стецько, Дмитро Донцов та багато інших.
Назвавши боротьбу українців за свою незалежність геноцидом, Польща поставила під сумнів основоположне право кожного народу на самовизначення та опір агресорам та окупантам. Ігноруючи причини збройного конфлікту, участь польських збройних формувань в акціях етнічних чисток та фізичного знищення українського населення на території споконвічних українських земель, замовчуючи історичну правду, польська сторона відійшла від принципів рівноправності і добросусідства, нехтуючи всіма напрацьованими за два десятиліття кроками до порозуміння.
Для кожного зі свідомих українців УПА – єдина організована збройна сила, яка за відсутності Української держави стала на захист українців супроти насильства і терору німецького, совєцького та польського окупаційних режимів. Нині значна частина українських воїнів, які захищають від московської агресії не лише східноукраїнські землі, але й цивілізаційні межі Європи, вважають себе послідовниками ОУНУПА. І ми нікому не дозволимо вказувати нам, хто є нашими національними героями!
Захист власної території – це не геноцид, а національновизвольна боротьба. Боротьба українців за створення власної держави на своїх етнічних землях не могла бути геноцидом. Геноцидом є дії офіційної польської влади по відношенню до українців, які проживали на своїх етнічних територіях Волині, Холмщини, Підляшшя, Лемківщини, Надсяння. А це – сотні тисяч жертв серед українців, полеглих від рук польських збройних формувань під час протистояння 194344 років, знищених або вигнаних з їхньої історичної батьківщини.
Етнічними чистками є також операція «Вісла», вчинена офіційною польською владою задля штучної зміни етнічного складу певних територій, що була організована офіційною владою Польщі. Польща досі не вибачилась і не покаялась за багатолітню політику пацифікації, акції з примусового переселення українців, які були депортовані зі своїх історичних територій, аби заселити їх поляками. Саме такі дії польської влади і є геноцидом. Без перебільшення, подібна оцінка поляками польськоукраїнського конфлікту середини ХХ століття та національновизвольної боротьби українців у ХХ столітті є маніпуляцією історією та наругою над українською національною пам’яттю. Кинуті українцям звинувачення є абсурдними і нікчемними з точки зору міжнародного права.
І якщо брати до уваги класичне визначення поняття геноциду як знищення населення за національною ознакою, то дії влади так званої Другої Речі Посполитої стосовно українців підпадають під нього.
– Що в цій ситуації робити нинішній українській владі? Можливо, є сенс оскаржити рішення польського Сейму на державному рівні, зробити це у вигляді ноти протесту, направленої польському уряду?
– Це, очевидно, свідчить про національну незрілість правлячого класу в Україні. Напевно, він не відповідає тим стандартам, яким хотілося б. Бо у відповідь на звинувачення у геноциді треба нарешті назвати речі своїми іменами та відкрити полякам очі на історичні факти якими вони були. Але президент Порошенко, міністр зовнішніх справ Клімкін, уряд та парламент мовчать. Їх ніби і не дуже обходить, що українську гідність принижують. Нехтування таких антиукраїнських кроків нашою Верховною Радою та Президентом не тільки погіршує українськопольські відносини, але й погіршує становище України на міжнародному рівні, бо для світової спільноти виглядає так, що Україна погоджується з тими абсурдними звинуваченнями. І якщо поляки сьогодні, в неювілейний рік ухвалюють таку постанову, то чого ми від них можемо чекати через два роки.
– А чого ми можемо чекати?
– Якщо ми будемо мовчати, думаю, тональність цієї заяви може бути значно жорсткішою. Не виключаю, що польський парламент може піти далі і звернутися до світового співтовариства за тим, щоб визнати факт геноциду поляків українськими націоналістами на міжнародному рівні. Після цього польські політики можуть піти далі і вимагати моральної сатисфакції у вигляді вибачень або, можливо, відшкодування матеріальних збитків, компенсацій та репарацій і т. д.
А мовчанка за те, що Сейм вводить кримінальну відповідальність за «злочини націоналістів» означає одне: вводиться відповідальність за те, що українці боролися за власну державу, а українській владі все одно. Можливо Порошенко і його оточення думали змовчати і перечекати. Але практика показує, що коли держава не спроможна дати відповідь на приниження, її принижуватимуть ще більше. Поляки так і не отримали гідну, серйозну відповідь на свої претензії. Тому продовжують нагнітати це питання. Україна ж виглядає як хлопчик для биття. Тому що еліти, які нею керують, далекі від розуміння національного інтересу. Настав час перестати ховати голову в пісок і дати відповідь. Ніхто у цьому світі не поважає слабких, економічно нерозвинутих і не здатних постояти за себе.
– На твою думку, така жорстка офіційна позиція має попередити у майбутньому подібні негативні прояви з польської сторони?
– Своєю постановою польський Сейм встановив 11 липня Національним днем пам’яті жертв геноциду в 19431945 роках з боку українських націоналістів щодо громадян II Речі Посполитої, відкривши «ящик Пандори», з якого вже починають з’являтися ненависть, образи, претензії. І складно передбачити, чим все це закінчиться. Найбільш доцільне рішення в цій ситуації – прийняти заяву у відповідь, в якій аргументовано пояснити, чому події на Волині не були геноцидом, а також вказати чіткі цифри, скільки українців загинуло від рук поляків у той же період. Оскільки, для того щоб сидіти за столом партнерських переговорів треба урівноважити свої позиції. Цією ініціативою ми не закликаємо помститися полякам чи польській державі. Основна наша мета – показати, що у нас є гідність. Своїми діями ми хочемо спонукати поляків скасувати ці ганебні і абсолютно непартнерські постанови. Якщо поляки не відмовляться від свого рішення, то для України не залишається нічого іншого, як ухвалити дзеркальну постанову, щоб урівноважити наше становище. Я думаю, це буде достатнім запобіжником, аби уникнути подальших недружніх кроків з боку Польщі.
– Можна констатувати, що з «Ящика Пандори», як кажеш, уже крім ненависті та образи ринули конкретні двосторонні акції щодо руйнування пам’ятних знаків українських героїв в Польщі, і навпаки. Як попередити подальшу ескалацію конфлікту?
– Це середньовічне варварство не підлягає жодному обговоренню. Це ганьба для обох європейських держав. Про причини і наслідки, і як запобігти подальшому розвитку конфлікту уже ми говорили. Я лише хочу додати, що поляки надзвичайно агресивно налаштовані проти українців. Навіть на кордоні змушують знімати, прикріплені в салонах автомобілів, червоночорні бандерівські прапорці і ввели за це на території Польщі кримінальну відповідальність. І якщо хтось думає, що з часом це все просто минеться, то це ілюзії, які швидко своїми діями розвіють поляки. Лише чітка, адекватна, виважена відповідь полякам з української сторони змусить охолонути їх.
На державному рівні українці повинні спростувати та заперечити брехливі твердження, які поляки кидають в сторону українців.
Для прикладу. Польська сторона називає цифру 70100 тис. поляків, що полягли на Волині від рук українців. Але при цьому хоч якось обґрунтувати документами і свідченнями очевидців польським вченим вдається лише 2531 тисячу, решту – дуже сумнівні припущення дослідників, які не базуються навіть на такому хисткому джерелі, як свідчення очевидців. Отже, на сьогодні польські вчені встановили імена близько 20 тисяч осіб, які загинули на Волині.
А українці Волині, Полісся й Берестейщини від дій польського підпілля, поліції, що були на службі в німців, а також польських і радянських партизан втратили 1012 тисяч осіб убитими, з яких 34 тисячі – на рахунку польської самооборони та Армії Крайової. Я вже не говорю про операцію «Вісла», яка офіційно завершилася 28 липня 1947 року, і під час якої було депортовано 147575 тис. українців і поляків, одружених з українцями, заарештовано і засуджено 315 осіб, з яких 173 розстріляно. Майже 4 тисячі осіб (переважно інтелігенції) було відправлено до концтабору в Явожні, де в результаті катувань загинуло 200 в’язнів. До кінця 1947 року спіймали і вивезли ще близько 10 тисяч українців.
Про це ми повинні говорити, мовою фактів, в односторонньому порядку, як це роблять поляки, але офіційно на рівні держави.
– Пане Тарасе, деякі політики вбачають у цьому всьому руку Москви. Яка твоя думка на цей погляд?
– Безперечно, Москва зацікавлена у цьому конфлікті і доклала максимум зусиль до його розв’язання. І саме це є частиною спланованої у Кремлі кампанії щодо дискредитації України на міжнародній арені, в якій задіяні недалекоглядні польські політики або агенти впливу Москви. Саме Кремль інспірував польськоукраїнське протистояння під час Другої світової війни, саме Кремль у часи Януковича через своїх агентів впливу з Партії регіонів та компартії розігрував в Україні карту так званої волинської різні, і саме Кремль сьогодні підживлює імперіялістичні та реваншистські настрої в Польщі, нагнітаючи антиукраїнську істерію. Розцінюю цей відверто ворожий щодо України крок як підлий удар ножем у спину нашій нації, яка третій рік збройно протистоїть московському агресору. Такими рішеннями польський політикум руйнує не лише добросусідські відносини між нашими країнами, а нищить будьяку можливість спільно протистояти московському імперіялізму, у планах якого – загарбання наших держав та підкорення наших націй. Польські політики свідомо нагнітають польськоукраїнське протистояння, в якому можливий лише один переможець – Росія. Вони забули слова Пілсудського про те, що немає вільної Польщі без вільної України. Тому уявна перемога над українцями у минулому обернеться на серйозну поразку для Польщі у майбутньому.
До речі, це вже не перша зрада у нашій історії, яку ми одержали з боку польського парламенту. У 1920 році Петлюра пішов на поступки полякам, вони просили віддати їм Галичину і 5 повітів Волині. Натомість вони обіцяли Україні звільнити територію від більшовиків та допомогти їй стати самостійною державою, дати армію, зброю, амуніцію і так далі. Чим це закінчилось? Поляки зрадили Україну. Навіть коли спільне українськопольське військо дійшло до Дніпра у Києві, далі, на лівий берег, поляки не пішли. А в цей час у Варшаві ходили маніфестації з гаслами приєднати до Польщі Львів, Кам’янецьПодільський та Київ. Поляки зрадили нас, тому що Росія наобіцяла їм більше земель, ніж дав Петлюра. Ми не отримали жодної амуніції, а 35 тисяч вояків армії УНР кинули за колючі дроти в табори інтернованих. Ось так з нами повівся союзникпартнер.
Хай політики вирішують, що робити, але я наводжу історичні паралелі, що нам дає дружба з поляками у такі важкі моменти у 1920 і в 2016 роках.
– А як ти розцінюєш власне таку собі, можна сказати, синхронність у звинуваченнях щодо українців спочатку з боку поляків, а згодом президент Республіки Ізраїль Рувен Рівлін у своєму виступі в українському парламенті повторив радянський міф про участь ОУН у Голокості?
– Ті, хто мовчки слухав президента Ізраїлю в Верховній Раді України, коли вони мали можливість відповісти на його звинувачення, заслуговують критики та зневаги. Українські жертви поховані в Бабиному Яру, в тому числі члени ОУН, заслуговують кращого.
Адже виступ президента Республіки Ізраїль Реувена Рівліні у стінах найвищого законодавчого органу України – Верховній Раді – був не просто політично некоректним, а неввічливим та образливим, на додаток до того ще й історично невірним. Те, що зробив президент держави Ізраїль в Українському парламенті можна трактувати однозначно – плювок в душу українцям. Звинуватити ОУН в Голокості та ще під час парламентських слухань з нагоди 75 річниці трагедії Бабиного Яру – це зневажити українську націю. Коли йдеться про страшну трагедію Бабиного Яру, загальновідомо, що Організація Українських Націоналістів, про яку згадав у своєму виступі президент Ізраїлю, втратила там 621 особу – їх розстріляли нацисти. Там знищено легендарну українську поетесу Олену Телігу. Ба більше, там убито величезну кількість українців разом із представниками інших народів.
– Власне, що Україна давно визнала Голокост як геноцид, а Ізраїль не визнає Голодомор геноцидом проти українського народу, який був організований Кремлем. Чи не так, пане Тарасе?
– Це правда. Але чи є Бабин Яр місцем єврейської трагедії? Звичайно, але це також урок для таких людей, як президент Ізраїлю, що є трагедії міжнародного масштабу. Геноциди не виняткове право власності єврейського народу. Геноциди були здійснені в ХХ столітті проти багатьох народів: вірмен, українців, це щоб назвати тільки деякі з них. Український геноцид мав місце в мирний час. Кремль був злочинцем, але весь світ був замішаний, не тільки мовчанням, але веденням торгівлі зі злочинцем.
Законодавчий орган України повинен відреагувати на звинувачення, а влада – нарешті припинити не помічати брехню, яку ллють на Україну з усіх боків. Через те, що президент Ізраїлю зробив неправдиву заяву в стінах українського парламенту, саме Верховна Рада повинна прореагувати на це. Такі речі не можна пропускати крізь пальці. Лише коли захищатимемо власну честь, гідність – нас поважатимуть у світі. А позиція чинної влади – самоприниження – ніколи й нікого в історії до добра не доводила.
Я глибоко переконаний, що неприпустимо займати позицію стояння перед усім світом на колінах. Українцям немає за що стояти на колінах, адже у XX столітті ми пережили геноцид, а десятки мільйонів українців були знищені тоталітарними, окупаційними режимами на своїй власній землі. Маємо говорити про нашу боротьбу, про жертовність українців, а не мовчати, коли нас з усіх боків несправедливо звинувачують!
І наостанок, глибоко переконаний, що українське суспільство не мовчатиме і адекватно відреагує на провокативні дії іноземного політикуму, який зазіхає на українську гідність, принижуючи наших героїв. Слава Україні!
– Дякую за розмову!
Інтерв’ю взяв Василь СОРОЧУК.
28 квітня виповнюється 70 років з часу проведення польською владою акції «Вісла» – примусових депортацій українців з українських етнічних земель Лемківщини, Надсяння, Підляшшя та Холмщини. Відповідне рішення про відзначення цієї дати прийнято й на сесії Сокальської районної ради. 28 квітня відбудуться урочисті заходи, зокрема, й у селі Тудорковичі біля пам’ятника жертвам терору і депортації українців Холмщини в 1938-1947 рр.
У сьогоднішньому числі газети на цю тему друкуємо інтерв’ю та статтi.
