Кажуть, для того щоб досягти якоїсь великої мети, потрібно передусім чітко її бачити. На початку 90их років на теренах Сокальщини було засновано багато фермерських господарств, проте не всі витримали випробування часом. Сьогоднішній наш співрозмовник, напевно, чітко бачив свою мету, мав тверду віру у її результат. Незважаючи на те, що в нашій країні не просто вести бізнес, а ще складніше займатися сільським господарством, він обрав для себе шляхетну справу – став хліборобом.
Саме він є яскравим прикладом успішного українця – патріота своєї держави, професіонала своєї справи, доброго християнина, який своїми прибутками ділиться з ближніми, який поспішає на допомогу там, де її потребують, серце якого наповнене благодійністю та твердою вірою в Бога. Своє дитинство провів в далекому Сибіру, але сибірські холоди не змогли заморозити любові до своєї Батьківщини, яка палала в його серці. Він повернувся на рідну землю і став успішним господарником, благодійником та просто людиною з великим серцем.
Про успіхи та перешкоди на їх шляху, про життєву та професійну дорогу ми говоримо з фермером Мирославом ШУМИЛОМ.
– Пане Мирославе, розкажіть трохи про себе: де народилися, навчалися?
– Народився в Жовківському районі у селі під РавоюРуською, звідти родом мої батьки. А виріс під Воркутою. Батьки були депортовані через свою участь у національновизвольному русі.
Мій тато, Омелян Миколайович, воював в УПА. У 1944 році батько закінчив Сокальську гімназію і відразу пішов навчатися у молодшу школу командирів УПА. Вишкіл проходив на ІваноФранківщині. Зараз йому 91 рік і він проживає в Червонограді. Мама, уже покійна, Надія Олексіївна, була зв’язковою УПА. За це батьків вивезли у Воркуту.
Дуже горджуся батьками, але ніколи не намагаюся прикриватися за їхніми плечима. Лише своєю працею та добрими ділами намагаюся заслужити добре ім’я в людей.
Батько працював довгий час на шахтах «Інтавугілля» Комі ССР, десь за 100 км від Воркути. До сьомого класу навчався у місцевій школі.
В Україну повернулися в 1972 р. в Червоноград, де і закінчив місцеву школу.
Опісля вступив у Львівський сільськогосподарський інститут на факультет механізації, де здобув диплом інженерамеханіка.
Після закінчення навчання працював у радгоспі «Шахтар» в селі Острів. Господарство було великe та міцне, a керівник – на своєму місці, і завжди був добрим порадником та наставником для молодих спеціалістів.
Тепер проживаю в Добрячині, де знаходиться моє господарство. З дружиною Оксаною виховали сина Андрія, який є студентом НУ «Львівська політехніка» (факультет менеджменту), та дочку Марію, яка закінчила Львівську комерційну академію і працює головним бухгалтером у комерційній фірмі у м. Львів.
– Розкажіть, будь ласка, як ви розпочинали свою фермерську діяльність? Як вдалося досягти успіху в нелегких, як економічних, так і політичних обставинах 90их років?
– На початку 90их років почався занепад господарства, в якому працював. Відчував, що все не ладиться і подальший хід подій тільки ускладнював становище. Відповідно звернувся до керівника господарства, який і запропонував мені зайнятися фермерством, яке на той час було на стадії свого зародження.
І от з 1992ого розпочав фермерську діяльність. Починав один. На початку в мене було 10 га землі, згодом – 20 га, потім – 30 га. Коли дійшов до 50ти га, то відчув, що мені вже трохи важкувато. Але обробляв це все я сам. Доводилось працювати по 18 годин. Часто бувало таке, що в тракторі засинав. Було дуже важко. Якраз закінчилася гіперінфляція, власне тоді і взяв кредит на купівлю трактора, але це було перший і останній раз. З цього часу живу за власні кошти, якщо маю, то купую нову техніку, впроваджую нові технології, а не маю, то виходжу з того, що є. Ось так розпочинав і розбудовував фермерське господарство.
На сьогодні обробляю уже 300 га землі. Не вважаю за потрібне подальше розширення господарства, бо для себе прийняв рішення утримувати невелике фермерське господарство сімейного типу. Звичайно, зараз уже наймаю працівників. B мене працює четверо людей, яким вчасно виплачую заробітну платню та офіційно сплачую відповідні податки.
Мої відносини з працівниками носять дружній характер, а не як підлеглих з керівником, і вони це відчувають. Не притримуюсь силового методу керівництва, як це було в Радянському Союзі.
– Якого напрямку господарювання притримуєтесь у своїй діяльності? Чи є якийсь сталий напрямок, наприклад, рослинництво? Чи виникають проблеми зі збутом продукції? Чи маєте уже налагоджені ринки збуту?
– Напрямок господарювання – різносторонній. Тому що економічні реалії в нашій державі вимагають постійного варіювання, бо немає ніякої гарантії, що поставивши ставку на один напрямок, скажемо овочівництво, зможемо досягти загального успіху. Постійне коливання цін на ринку не дає певності. Тому приходиться вирощувати і бобові, і цукрові буряки, і овочі та зернові, тобто повністю широкий спектр. Коли мене запитують: «Що не вирощуєте?», відповідаю, що не вирощую бананів, ананасів та кокосів, бо вони в нас просто не ростуть. А так вирощуємо ріпак, сою, кукурудзу – досить широкий напрямок діяльності в господарстві.
Щодо ринків збуту, – то є уже традиційні, але кожного року намагаюся шукати нові шляхи в цьому напрямку діяльності. Ми змушені так працювати. Тепер не той час, щоб спати і чекати, що хтось прийде і скаже тобі: «Прошу, бери, бо ти – хороший хлопець!». Тепер такого нема.
– Пане Мирославе, чи практикуєте укладення договорів про вирощування і збут продукції наперед, як це є в Європі та США?
– Так. Хоча нам ще дуже далеко до тих європейських стандартів. Був у мене такий випадок, що уклав угоду на вирощування гірчиці білої. Я її виростив, зібрав, довів до кондиції, телефоную замовнику, щоб приїхав забирав замовлену ним продукцію, а він каже: «Я не можу. Ціна впала на неї, продавай її сам». І таке було. Є в нас такі випадки, хоч і не дуже часто.
– Скажіть, будь ласка, що є запорукою вашої успішної діяльності?
– Треба дуже багато працювати. Намагаюся вести господарство за сучасними новітніми технологіями. Відчуваю у своїй роботі, що бракує агрономічних знань, оскільки я інженер за фахом. Тому передплачую та купую спеціалізовану літературу, відвідую постійно семінари та тренінги. Це дуже багато дає. Крім того, постійно спілкуюся з практиками – людьми, які мають агрономічний досвід, агрономічну освіту. В такий спосіб намагаюся, як кажуть, іти в ногу з часом та вести ефективне господарство.
Господарська діяльність повинна бути конкурентоспроможною. Якщо так, – то, безумовно, вона буде ефективною в будьякому випадку і приноситиме прибуток.
І найголовніше – віра в Бога. Вона дає неймовірну силу. Ходжу до церкви. Вважаю, що храм – це єдиний острівок стабільності в нашому суспільстві.
В житті треба допомагати тим, хто потребує допомоги. Інколи приходить до тебе зовсім стороння людина і просить про допомогу. І ти відчуваєш, що вона її потребує. Якщо є можливість поділитися, то чому не дати? Не можна все підминати під себе. За все своє життя я переконався – чим більше віддаєш, – тим більше до тебе приходить.
Але це все залежить від того, як людина вихована. Власне те, що у тебе вклали батьки. Ще моя бабця, яка співала в церковному хорі, вчила моральності та ввічливості у ставленні до людей. Тобто усе залежить, в якому середовищі виховувалася людина, які цінності вона сповідує.
– Ви постійно допомагаєте людям. Знаємо про вашу активну допомогу нашій армії, яка протистоїть московській агресії на сході України.
– До мене приїжджають волонтери, які відвозять допомогу на східний фронт, в зону АТО. Завжди даю, що маю: цукор, борошно, овочі, гречку і т. д. Кажу: «Хто не годує свою армію, той буде годувати чужу».
Але я це роблю не заради слави чи якогось піару. Вважаю обов’язком кожного українця не залишатися осторонь війни, осторонь тих людей, які сьогодні зі зброєю в руках захищають наші кордони, і наше з вами життя.
Мені сподобалася відповідь Любомира Гузара на запитання, щоб побажав новим українцям, він відповів: «Нехай частіше ходять на похорони своїх друзів і подивляться скільки вони із собою туди забирають».
Інколи задумуєшся над прожитим життям і розумієш, що не все зробив чого прагнув, не використав весь свій потенціал. А хочеться залишити після себе добрі справи, які будуть тим добрим мірилом і нагородою за прожите життя. Хочеться свою життєву фінішну пряму закінчити на хорошій ноті.
– З якими проблемами стикаються малі та середні фермерські господарства? Чи відчуваєте підтримку з боку держави?
– Головна проблема дрібних фермерів, а до таких я відношу себе, – це, в першу чергу, брак обігових коштів. Друга – ринки збуту. Нас постійно пробують витіснити з них.
А щодо державної підтримки, то радше б сказав, щоб держава просто не заважала.
Для прикладу, в Європі, Канаді та США держава виділяє досить конкретні дотації на гектар для сільськогосподарського виробника, хоча і там є свої нюанси, не все так просто. Але там фермери застраховані, а в нас все це на початковій зародковій стадії.
Єдине, що ми мали пільги по сплаті ПДВ, і нехай би вони були і надалі. Це, так би мовити, була, свого роду, дотація з боку держави. Але уряд відміняє і ці пільги. Натомість не вводить іменних дотацій, як це є на Заході. Наприклад, в Польщі – 300 євро на гектар, в Німеччині – 600, Франції – 700. В нас немає нічого.
Я вже працюю 25 років, і ми хочемо від держави одного – чесних правил гри, які б постійно не змінювалися. За весь час своєї фермерської діяльності, рік за роком, вчасно сплачую податки, але в мене виникає таке неприємне відчуття, що держава не бачить в мені чесного підприємця, а якогось шахраяпройдисвіта.
– Чи не думали спробувати себе в політиці, як це в нас часто практикують успішні підприємці?
– Глибоко переконаний, що кожен повинен працювати там, де він приносить найбільше користі державі. Якщо я успішно працюю в сільському господарстві, досягнув в цьому напрямку добрих успіхів, і отримую велике задоволення від своєї роботи, – то це означає, що і надалі повинен цим займатися.
Був депутатом районної ради 12 років тому і зрозумів, що там неможливо нічого зробити, принаймні, на той час. А піднімати і опускати руки – це не для мене. Вважаю, що депутатство не є якоюсь привілеєю.
А от коли ти реально розумієш і відчуваєш, що ти можеш щось змінити своєю працею, і ти бачиш результати своїх старань, – то отримуєш неймовірне задоволення та одухотворення.
– На завершення нашої розмови, щоб ви побажали усім нам у цей нелегкий для нашої держави час?
– Вважаю, що ми зараз повинні бути відкритими і помагати один одному. Чому? Бо таких важких часів, напевно, вже давно не було. І якщо кожен з нас замкнеться в собі – це буде дуже погано.
Більше активності, наполегливості та цілеспрямованості. Якщо берешся за якусь справу, то обов’язково повинен вірити в її успішний результат, і бути завжди професіоналом своєї справи. Бо якщо нема віри, – то і немає сенсу щось починати.
Але крім віри, треба мати також величезний багаж знань, без якого будьяке починання не матиме успіху.
І найголовніше бажаю нам усім твердої віри, віри у нашу Україну і нашу обов’язкову перемогу!
– Дякую за розмову.
Інтерв’ю взяв Тарас СТАРОДУБ.
«Якщо берешся за якусь справу, то обов’язково повинен вірити в її успішний результат. Бо, якщо нема віри, – то і немає сенсу щось починати»
