Неоголошена війна на сході України стала випробуванням на мужність, сміливість та патріотизм. Тисячі українців, не вагаючись, пішли захищати територіальну цілісніть держави. Серед них і Олександр Кобзар з м. Червоноград, який шість місяців у складі механізованої бригади Збройних сил України воював у зоні АТО. Керував підрозділом. Після демобілізації капітан Кобзар не залишив військову службу: працює заступником військового комісара Сокальського РВК. Він поділився спогадами про участь в АТО.
– Пане Олександре, розкажіть, будь ласка, про себе…
– Народився на Вінниччині. Мріяв бути військовим. Тож після закінчення школи вступив у військове училище у м. Сімферополь. В 1995 році після його закінчення мене скерували служити в м. Чоп, потім перевели у Червоноград. Тут одружився. З дружиною та трьома дітьми проживаємо у шахтарському місті. У 1999ому звільнився із Збройних сил, пішов працювати на шахту «Червоноградська». Події на Сході України різко змінили моє розміряне життя. Не міг сидіти у телевізора, дивитися і слухати про події в зоні АТО. Як чоловік, і як військовий, вважав, що моє місце – на передовій, бо хто ж має захищати мою родину, дім, Батьківщину, як не ми самі. Літом 2014 р. отримав повістку про мобілізацію. Мене відправили у навчальний центр в Старичі. Про свій призов сказав лише батькові, який мене підтримав. Однак керівництво навчального центру викликало мене, й повідомило, щоб повертався додому, бо маю трьох малолітніх дітей, яким потрібний. Коли треба буде – мене призвуть.
У березні 2015ого отримав повістку, мене призвали по мобілізації. Військкомат скерував на підготовчі курси в академію Сухупотних військ. Після їх закінчення проходив бойове злагодження на Рівненському і Черкаському полігонах. Там ми отримували техніку, зброю. Потім нас перекинули в «Широкий лан» (Миколаївська область), де пройшли контрольне бойове злагодження і здали перевірку перед командуванням Сухопутних військ. Звідти відправили в зону антитерористичної операції в м. Мар’їнка. Був командиром підрозділу, навіть довелося керувати ротою, коли не було командира. Через шість місяців після Указу Президента України «Про демобілізацію військовослужбовців, призваних під час четвертої хвилі часткової мобілізації», звільнений у запас.
Повернувся на шахту «Червоноградська». Пізніше мені запропонували працювати у військкоматі, де і уклав контракт. І вже два роки є заступником військового комісара Сокальського району з територіальної оборони.
– В АТО потрапили одразу на передову. Як це – побачити ситуацію зі середини?
– У війні мало що привабливого. Ми тримали оборону Мар’їнки. За декілька метрів від нас був ворог – це прорійські найманці. Тому здригалися від кожного шурхіту. Звичайно, трохи побоювалися, переживали. Щодень наш рубіж перебував під вогнем бойовиків… Зустрічалися з супротивниками вічнавіч у бою. Щоночі гатили з різнокаліберної зброї. В таких умовах мусиш швидко адаптуватися, бо це може коштувати життя тобі та твоїм побратимам. За декілька днів нічні обстріли сприймали як щось звичне. Невдовзі навіть розпізнавали з якого калібру по нас стріляють і як далеко. Кожен розумів чого тут: ми боронимо українську територію, наших рідних. Це ж наша земля…
– Ви бачили ворога в обличчя? Хто це, сепаратисти чи регулярні частини російської армії?
– Це не тільки вороже налаштовані жителі цих областей, але й спеціально підготовані військові підрозділи російської армії та проросійські найманці, серед яких багато чеченців. У них часто відбувалася ротація. За даними розвідки, в АТО загинуло чимало солдатів та офіцерів російської армії, противник почав нещадно обстрілювати українські укріплення з різної зброї. Придумував різні провокації, не дозволяв нам забрати з поля бою поранених… відкривали вогонь, хоча ми їм дозволяли це робити.
– Що для Вас, як командира, було найважчим?
– Організувати дієву систему чергувань, під час бою потрібний зв’язок між бійцями, щоб були злагоджені дії, взаємодія з сусідами. Справа і зліва від нас були наші війська. А коли не працює рація, це зробити дуже важко. Особливо важко було перші три дні, бо ми ще не знали місцевості. Найстрашніше, коли ти не володієш ситуацією і дієш «в сліпу». За декілька днів ми добре вивчили місцевість, що не дозволяло ворогу наближатися до нас непоміченим.
– Як сприймало місцеве населення українських бійців?
– Мар’їнка – невелике містечко поблизу Донецька. Спочатку майже всі мешканці ставилось до нас вороже, боялися спілкуватися. Дехто навіть співпрацював з сепаратистами, допомагав їм. Однак після обстрілу українських укріплень та будинків мирного населення в районі Мар’їнка, коли російські міни летіли на житлові будинки, і півміста перетворилося на руїни, зокрема, міська лікарня, частина громадян змінила свою думку.
– Чи оснащували українських військових усією необхідною військовою амуніцією та забезпечували продуктами харчування?
– Мене мобілізували в армію під час четвертої хвилі часткової мобілізації. На той час військовим уже видавали потрібну амуніцію. Ми отримали обмундирування, бронежилети, рації, каски. Але військову форму в воєннопольових умовах часто доводилося прати. Навколо слякоть, болото. Тканина від цього розлазилася і рвалася. Мали ми й зброю, кажуть, що в 2014ому було гірше забезпечення. Проблем із харчуванням не відчували, бо була своя кухня, де кухарі готували їжу.
Продукти – м’ясо, овочі, крупи – регулярно завозили. Цього нам вистачало. Навіть допомагали продуктами дітямсиротам. До нас звернувся місцевий священик, який просив допомогти дітям з інтернату, який був неподалік м. Красногорівка. Ми їм віддавали крупи, цукор, солодощі…
Велике спасибі волонтерам, які весь час допомагали нам, бо привозили те, що нам бракувало. Завдяки їм ми відчували себе частинкою України, бо вони намагалися приїхати до нас на Новий рік, Різдво, Паску, привітати зі святами, привезти домашні страви, передати посилки від рідних, малюнки та листи від дітей з різних міст України. Ми дивились на ці малюнки, читали листи, які розчулювали до сліз. Це піднімало дух і наче говорило: «Ми з вами. Ми про вас пам’ятаємо». Це було світлом у наших сірих буднях на передовій. Мобільний зв’язок був поганим, та й зайвий раз не телефонували, бо ворожа сторона відслідковувала точне місце знаходження і надсилала нам есемески з погрозами. З рідними говорив недовго, щоб лише заспокоїти, що живий та здоровий, бо знав, що вони переживають.
– Який візит волонтерів запам’ятався найбільше?
– Коли нам волонтери з ІваноФранківська привезли дрова і вугілля у брикетах. Тоді на вулиці був мороз понад тридцять градусів, у приміщенні – холод, на стінках – бурульки. Зігрітися ніде… У нас були дрова, але сирі, не горіли. Тож уявіть який це був для нас подарунок. Іншого разу вони вчасно привезли кабель, бо після чергового артилерійського обстрілу, ми залишились без світла, почували себе відірваними від усього світу: ні рації підзарядити, ні мобільних телефонів… Були й інші зворушливі моменти: новорічні посилки від волонтерів з усієї України та діаспори з Італії. Там були різні смаколики, зокрема, кава…
– У вашому підрозділі було багато загиблих?
– У мене в підрозділі двухсотих не було, крім командира відділення, який помер під час бою, бо у нього серце не витримало. Лише «трьохсоті»: хлопці отримали поранення різної складності. Майже щодень сепаратисти робили вилазки на українську сторону. Але, на щастя, під час бойових операцій ми не мали втрат.
– На передовій не раз було дуже напружено та небезпечно, велись бої, що відчували у такі моменти?
– Я – військовий, тож повинен бути готовий до всього. Мій обов’язок захищати свою державу, свій народ, своїх рідних. Звичайно, у ситуації коли у тебе ціляться, думаєш як вижити. Одного разу Бог оберіг мене від смерті – снайперська куля пролетіла десять сантиметрів від мене. Бронежилет її не витримав би…
Як командир, підтримував бойовий дух солдат, допомогав новобранцям перебороти страх. Адже усі ми різні, дехто є дуже ранимим, хтось має твердий характер… Комусь достатньо тижня, щоб зрозуміти чого ти тут, і що маєш робити, а комусь – місяцьпівтора. Однак всі вбувалися. На передовій панує братерський дух, одинодному допомагає і стоїть горою.
– Важко втрачати друзів?
– Так. Це важко передати словами. Біль втрати залишиться зі мною назавжди. Під Іловайськом загинув мій добрий друг Олег Коваль, який був родом з Черкащини, але проживав у м. Чоп. Там на його честь назвали вулицю. Ми товаришували ще з військового училища, потім служили у Чопі в 19951998 роках.
– Чи змінилася, на Вашу думку, українська армія?
– Армія наша переродилася. Вона стала більше боєздатною та професійною, готова дати відсіч ворогу. Ми навчилися воювати і приймати рішення. Раніше вся надія була на командира, зараз сержанти і солдати можуть прийняти рішення. З’явилися нові техніка та зброя.
– Що найбільше запам’яталося?
– Спогадів багато.Однак часто згадую один епізод: коли наказав екіпажу БМП1 змінити позицію під час бою, та той не відразу її поміняв і стріляв далі, що виправдав влучними пострілами. Переживав, що «засвітили позицію» і ворог їх знешкодить. Але все обійшлося. Вдруге так само перехвилювався, коли старшину роти цілу ніч витягували з сірої зони під час бою.
– Сьогодні багато учасників АТО нарікають, що не можуть отримати земельну ділянку під забудову. А Ви отримали її?
– Подав заяву на отримання земельної дiлянки під забудову у Великомостівську міську раду. Проте ще її не отримав. Багато демобілізованих учасників АТО, які приходять у військкомат, скаржаться, що також їх ще не отримали. Сподіваюся, що в цьому році усі учасники АТО отримають земельні ділянки. Хотілося, щоб було краще забезпечення не тільки військових, колишніх учасників АТО, але й членів їхніх сімей.
– Чи потрібні реабілітаційні центри для учасників АТО?
– Так, дуже потрібні. Багатьом людям важко зрозуміти, через яке пекло довелося перейти бійцям в зоні АТО. Не кожен може самотужки адаптуватися у мирному житті, іноді їм потрібна психологічномедична допомога фахівців. Після пережитого, нерідко трапляються нервові зриви. Їм іноді потрібно просто виговоритись, розповісти те, що пережили: смерть близького побратима, страшний бій… Рідним цього вони не хочуть розповідати. У нас у бригаді були капелани, один з них – отець Володимир з Червонограда, який часто приїжджав, привозив гуманітарну допомогу, морально підтримував бійців, служив Службу Божу, сповідав та розраджував їх. І це допомогло багатьом бійцям.
– Як вважаєте, коли ж, нарешті, завершиться війна на сході?
– Хотілось, щоб 2018 рік став роком миру, щоб на українській землі настав мир і хлопці повернулися з АТО, продовжили навчання, створили сім’ї, народили дітей, вирощували хліб чи добували вугілля… На жаль, це залежить не тільки від України. Хоча, на мій погляд, у вищих ешелонах влади є достатньо людей, які не хочуть швидко вирішити цей військовий конфлікт. В іншому випадку як пояснити, чому Україна не вводить суворіших санкцій проти Росії? Сподіваюся, що Західна Європа і США не залишаться осторонь, сприятимуть, щоб Україна стала незалежною європейською державою.
Хіба не за це люди виходили на майдани та їхали в АТО, ризикували здоров’ям та життям. Шкода, що українцям суджено пройти свій тернистий шлях, через розчарування, і, на жаль, війну… Нехай смерть воїнівпатріотів не буде марною. Бажаю усім учасникам АТО повернутись живими додому і жити в мирі. Сьогодні усі ми навчилися розуміти значення цього слова.
Інтерв’ю взяла Любов ПУЗИЧ.
