Ми любимо повторювати, що чужих дітей не буває… Але як часто слова розходяться з ділами! Жити в домашній обстановці і не бачити жахів дитячих інтернатів, не чути сирітських плачів за мамою – як це комфортно! Ці діти не винні, що народились в неблагополучних родинах, вони не обирали собі таку долю. І от ще на початку року на столичному рівні з’явились розпорядження, суть яких полягала в тому, щоб унеможливити потрапляння дітей з неблагополучних родин в інтернат. Відповідно до рішень спеціальних комісій в батьків, які неналежно виконували свої обов’язки, відбиралися діти. І щоб вони не потрапили в інтернат, держава запропонувала створити патронажні сім’ї. На жаль, жителі Надбужанщини, за словами директора Сокальського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Олександра Міщука, не виявили такого бажання. Чудовій ідеї, як не прикро, так і не судилось реалізуватись. І є на те багато причин: наша бідність, неготовність до таких кроків, нерозуміння відповідальності за прийняте рішення, ба, і просто байдужість. Але ж діти і справді чужими не бувають! І лелеки тепер не всім батькам дітей приносять. Проте за великі гроші радість батьківства нині можна замовити в медиків. Цікаво, що про це думають служителі Церкви? На цю тему продовження попередньої розмови зі священиком катедрального храму св. ап. Петра і Павла м. Сокаль о. Андрієм ДУТЧАКОМ.
– На мою думку, створення патронажних родин – це не зовсім правильний підхід, бо ми сприймаємо дитину, як споживацьку річ, пробачте за порівняння, начебто купуємо собачку, яка не підійшла, і яку віддаємо потім назад. Забуваємо, що дитина – це особа, яка заслуговує на належне і правильне, гідне ставлення.
– Але хіба не корисно сім’ям, які ніколи не мали власних дітей поспілкуватись з чужими, побувати в інтернаті і перейнятись проблемами дітей, які потребують батьківської ласки?
– Але хто враховує почуття дитини? Чи не почувається вона якоюсь піддослідною? Вона знає, що не має перспективи на нормальну родину. Можливо, її і візьмуть в сім’ю, але на ній експериментують свої особисті почуття. Не надто розумію, навіщо вводяться такі проекти. Я завжди наголошую, що в нас таке споживацьке ставлення до дитини, починаючи від моменту її зачаття і до повноліття. Дитина має право на повноцінну сім’ю, родину, і якщо їй це наставництво нічого не дає, то навіщо взагалі топтатись на її почуттях, виробляючи якийсь свій особистий досвід?
– Так, можливо, це не найкращий варіант для дитини тимчасово перебути скрутний час, поки її біологічні батьки схаменуться, візьмуться за голову. Але щоб унеможливити попадання в інтернат дитини, позбавленої батьківської опіки, вона потрапить в патронажну родину. Як на мене, це добра ідея на державному рівні.
– На мою ж думку, держава має думати, щоб не було таких неблагополучних сімей, і якомога менше таких випадків. Треба, щоб люди жили і відчували себе захищеними, а якщо дитина в родині зростає в непевності, в настороженості, що її завтра передадуть в іншу родину, то така дитина буде невпевненою у собі і в майбутньому. Вона почуватиметься зрадженою, в тому числі і державою. Або треба створити належні умови перебування в дитячих будинках, або щоб діти знали точно, що підуть в родини, де їх не зрадять.
– Створити в будинкахінтернатах прийнятні умови, наближені до сімейних, було б ідеально. Але ми і досі сповідуємо пострадянську систему мислення, де до дітей з інтернату ставились як до покидьків. От навіть сьогоднішня статистика вражає! Лише один відсоток таких дітей поступає у вищі навчальні заклади. Чому? Невже ці діти – неуки, чи бракує педагогів, які б змогли дати їм потрібні знання? Діти, не витримуючи знущання в інтернатах, не бачачи жодних перспектив після закінчення школи, накладають на себе руки!
– От власне для мене прикладом є дитячий будинок сімейного типу в Цеблові, котрим опікуються монахині зі Згромадження сестер святого Йосифа. Там сестримонахині виховують покинутих дітей, але що мене вражає: дитина, звертаючись до монахині, називає її мамою! Це є середовище, де формується особистість дитини, і там є все, що їй потрібно. Цього потребують і наші дитбудинки, потрібно створити такі умови, щоб вихователька стала для дітей мамою. Оце і є та рушійна сила, якої нині не вистачає нам. Бо в сьогоднішніх дитбудинках діти просто перебувають, щоб піти вчитися далі кудись. І все…
– І найприкріше те, що такі діти абсолютно не пристосовані до реалій життя, не мають жодних навичок спілкування зі світом, не знають простих побутових речей.
– Так, але найстрашніше є те, що в таких дітей формується споживацький світогляд. І оцей будинок в Цеблові – це абсолютно протилежна модель, коли діти виховуються в родині. Я мав можливість спілкуватись з двома дітьми, і чув, як вони називали монахинь «мамою», не формально, а вкладаючи правдиве значення цього слова. І це велика праця цих сестер, що дитина довірилась і промовила «мама».
– А що робити бездітним парам, які так прагнуть почути слово «мама»? Нині чимало сімей зважуються на штучне запліднення. Та й реклами не бракує в ЗМІ, яка гарантує бездітним родинам радість батьківства.
– Щодо штучного запліднення, то Церква, якби це не було дивно, але при певних обставинах допускає такий варіант народження дитини. Але найперша умова – це має відбуватись лише в подружній парі. Виключається третя особа, сурогатна матір або донор. І, найголовніше, процес не повинен замінити природний спосіб зачаття дитини. Медицина лише допомагає в процесі зачаття дитини, стимулює процес запліднення.
– Але в жодному разі не в пробірці?
– Так! Екстракорпоральне, тобто, в пробірці – виключається! Тому що це повністю спотворює природний процес зачаття дитини.
– Тобто коли готові ембріони підсаджують в організм матері – це неприпустимо з точки зору Церкви?
– Коли мова йде про підсаджені ембріони, то Церква взагалі таке навіть не обговорює, бо коли обирають найкращий ембріон, ніхто не задумується, що трапиться з іншими, цього вже нікого не цікавить. І в цьому проблема, бо немає розуміння, що ембріон – це вже особа. Можливо не в такій біологічній формі, як звикли бачити, але це вже є людина, в ній розвивається людська особистість. А потім непотрібні ембріони знищують, або на них проводяться наукові досліди. Церква цього ніколи не буде сприймати.
– Не раз чула історії, коли бездітним сімейним парам ставили діагноз безпліддя, і коли вони для дітейсиріт ставали батьками, а потім в них народжувались власні діти.
– Є багато таких свідчень, коли батьки, які втратили чи не мали дітей, молилися і траплялось чудо! Для Бога нема нічого неможливого. Але це вже залежить від самих батьків, їхньої віри. Ми не довіряємо Йому до кінця, і це питання до нас, а не до Бога. Причина в нашій неналежній шкалі цінностей. Бо інколи те, що важливе для нас, для Бога є ніщо.
– А люди, які зважились на штучне запліднення, повинні просити Боже благословення?
– Звичайно! При будьяких обставинах, у важливі моменти свого життя, чи то шлюб, зачаття, народження дитини, ми маємо просити благословення в священика.
– Але, судячи з коментарів у соцмережі щодо штучного запліднення, у мене склалася думка, що не всі священики дають благословення. Є такі, які поділяють погляди сучасної медицини і всетаки благословляють бездітні пари на такі кроки.
– Медицина йде вперед і, можливо, в деякі мірі священики не встигають отримувати інформацію. Але найважливіше, про що треба пам’ятати: те, що буде корисним і потрібним для людини, Церква ніколи не відкине. Але коли говоримо про дитину «в пробірці», то вона вже відрізняється від тих дітей, яких зачали в природний спосіб. Вона тоді не стає творінням рук Божих, а творінням рук людських.
– От про що варто пам’ятати усім: є Божественна логіка речей, а є людська…
– Про це і мова: Бог міг створити людину в інший спосіб, але Він хотів, щоб це була співпраця між жінкою і чоловіком, людиною і Богом. І він хоче, щоб ця співпраця завжди зберігалась. Але ми чомусь стараємось замінити присутність Бога своїм, начебто великим, але насправді обмеженим розумом.
І що можна очікувати від розуму, коли він ніяк не може вибратись із лабіринтів людської логіки? Коли в сучасної людини інколи закрадаються думки, якщо Бог створив мене, то хто створив Бога? А збагнути, що Його ніхто не створював, буває, ой, як важко, як і прийняти Його волю, що чомусь одні батьки мають дітей, а інші поневіряються по медиках, бабкахзнахарках. І ніхто не в силі допомогти! Але Господь – альфа і омега нашого життя, це основа абсолютної віри. А віра – це благодать Божа, хто просить, той і отримує. Хтось з великих сказав, що «не Бог єсть в цьому світі, але світ в нім, як сніп в стозі». Скільки великої мудрості в цій коротенькій фразі…
Ірина СЛАВЧАНИК.