Замість музики – окопи, або як війна змінила життя викладача Сокальської дитячої шко­ли мистецтв

Попри тривогу, яка на щастя за­кін­­чи­лася за годину, у Сокальській дитячій бібліотеці все ж таки відбу­лася зустріч юних чи­та­чів, пласту­нів, учнів 6-Б класу Со­кальського ліцею №1 імені Оле­га Романіва та колективу бібліотеки з військово­службовцем Василем Гнатюком, який на декілька днів прий­шов у відпустку. Вона була ці­кавою, дина­мічною, але водночас ма­ла затиш­ну атмосферу.

Василь Гнатюк родом із Завиш­ня, у мирному житті працював вчи­телем музики у Варязькій школі й був викладачем по класу баяна та сопілки у Сокальській дитячій шко­лі мистецтв ім. Віктора Матюка. Нині він захищає Батьківщину у скла­­ді бойового підрозділу.

Повномасштабне вторгнення ро­сії в Україну заставило його зали­шити освітянську роботу і стати вій­ськовим. Ось що п. Василь сказав:

– Зранку 24-го лютого дізнався про те, що розпочалась війна. Зіб­рався у військкомат, так як у 2014 році був мобілізований і звільнений у запас. Тож був зобов’язаний, і у разі ворожої агресії, мав не чекати повістки, а з’явитися у військкомат. Що й зробив. Там було дуже багато людей. Тож мені сказали йти додо­му і чекати. Невдовзі зателефону­вали й сказали прийти з докумен­тами 1 березня. Спершу мобілі­зу­ва­ли в роту охорони, а потім у чет­вертий АЕМБ 80 ОДШБ. У його складі за дев’ять місяців війни воював на різних напрямках фрон­ту: херсонському, миколаївському, дніпропетровському, запорізькому, донецькому…

Справжній бойовий вишкіл Ва­силь Гнатюк пройшов біля села Чер­воний маяк, що на Херсонщині, де під час завдання його підрозділ попав під шквальний прямий об­стріл рашистів, які гатили з градів і танків.

– Це ні з чим не порівняти, ней­мовірна вибухова сила удару, – каже воїн. – Нас огорнуло вогнем. Ми притиснулись всім тілом щільно до землі, щоб вижити. У такі хви­ли­ни згадуєш молитви, а малень­кий окоп здається цілою ареною, куди може влучити ворог… Снаряд по­пав у дерево, яке розсипалось, мов сірник. Важко, коли чуєш крики по­раненого про допомогу, а не зна­єш як його витягнути з-під обстрілу і стягнути в окоп у більш-менш без­печне місце. У мене досі перед очи­ма стоять скривавлені важко­поранені бійці з 24 бригади, яким тоді добряче перепало… Пережи­те важко передати словами… Во­рог не шкодує снарядів для арти­ле­рії, вона практично не «змовкає» на передовій. Недаремно кажуть, що це війна артилерії. Для прик­ладу: ось стоїмо ми. Позаду нас – на­­ша артилерія, спереду – російсь­ка. Снаряди так і літають над на­ши­ми головам. А ще б’ють танки, гаубиці та мінометна батарея… Сло­вами цього не передати. Це треба пережити, відчути ті вібрації, коли здається, що клекотить земля, сипеться пісок (там нема чорнозе­му), навколо тебе дим і стоїть за­пах пороху… На початку морально дуже важко. Проте з часом до того звикаєш.

Під час зустрічі учні дізналися ба­гато нового і цікавого. Відповіда­ючи на запитання присутніх, пан Василь розповів про свої сол­дат­ські будні, про те, як йшли в наступ і боронились.

«Я – гранатометник, а за суміс­ниц­твом ще й водій, тож щоранку вивожу бійців на позиції. Кожен раз їду, переживаю чи мене не запе­ленгували вороги і не вдарять», – розповідає він. – Зброєю, амуніці­єю, одягом у батальйоні мене за­без­печили. Правда не завжди мож­на знайти потрібний розмір одягу. Їжі маємо достатньо, до того ж час­то рідні передають посилки… Коли йдемо на завдання, видають сух­пайок, до якого входить сніданок, обід, вечеря. Це гречка з м’ясом, го­роховий суп, борщ, картопля в гер­метичних пакетиках. Їх розі­гріваємо на окопних свічках. Ще є пакети чаю та кава».

І звичайно про солдатську дружбу:

– На воєнних дорогах доля зво­дила з добрими побратимами, які готові завжди тебе прикрити. Зус­трічався не раз із жителями Со­ка­льщини, зокрема, у третій роті слу­жить Віталій Кондисюк із Жвирки. Ми хоча в одній бригаді, але не має­мо змоги спілкуватися. Більше переписуємось, коли маємо вільну хвилинку. Ще бачився з Володею Олійником… Нещодавно трапився випадок. Я віз трьохсотого у госпі­та­ль, але через дощ автомобіль не міг далі їхати, бо вся дорога пе­рет­ворилася у болото… і застряг. Побачив як під’їхав «Козак». Див­люся, а це хлопці-сокальці, які вез­ли поранених. Вони забрали і мого пораненого. З ними пару слів пе­рекинулися… Такі зустрічі неспо­ді­вані та приємні… У першій роті на­шого батальйону служив Дмитро Котюк з Горбкова. Дмитра комісу­вали за станом здоров’я. За кілька днів до того, батько привіз йому автомобіль, який купила громада. Незважаючи на те, що Дмитро по­вертається додому, залишив ма­ши­ну побратимам»…

Розповідь гостя вражала кожно­го, в ній були страшні реалії війни та хвилювання за побратимів.

«Декілька днів тому я приїхав додому, проте дуже переживаю за хлопців. З ними весь час на зв’язку. (На час нашої розмови вони вико­нували бойові завдання на донець­кому напрямку, де йдуть запеклі бої). На жаль, є вже чотири двохсотих. Знаю, що їм потрібна моя допомо­га. Вони чекають на мене», – зізна­ється він. Захисник зі сумом розпо­відав, що коли їхав додому у відпустку, бачив зруйновані міста та села поблизу фронту. «Проїжджа­ли Ізюм, там мостів нема. Доводи­лося їхати стежками через ліси. Таке саме було в Чугуєві. Сліди загар­бників видно у Києві, Харкові. На дорогах вже нема перепон, щоб не можна було вільно просу­ва­тися».

Школярі розпитували й про допо­могу волонтерів, про ставлення та настрої місцевих жителів.

«Жителі Миколаївської, Херсон­ської, Запорізької областей дуже теп­ло приймають ЗСУ. Ми заходили в ці населені пункти вночі, люди ви­бігали з прапорами і скандували: «Слава Україні». А вранці старенькі бабусі приносили нам вареники, млинці, аби тільки нас нагодувати. Ділилися з нами останнім. На сході такого нема. Там лю­ди більше на­лякані, недовірливі. Приві­таються і йдуть да­лі».

Дружина Тетяна Гнатюк, яка прий­шла з чоловіком на цю зустріч, наго­ло­сила, що вони ду­же вдячні всім жи­телям Сока­ль­ської гро­мади, ро­дині, свя­щен­­ни­кам, відділу культури Со­каль­ської міської ра­ди, які до­лучалися та орга­ні­зо­вували бла­годійні концерти і зби­рали кошти, за які прид­ба­ли для Ва­силя та його поб­ра­тимів ав­то­мобіль, теп­­ловізор, рації, бінокль, дале­ко­мір, старлінк. Зав­дяки останньому, Ва­силь та його побра­ти­ми те­пер мо­жуть біль­ше спілку­ватися з рід­ни­ми. Пані Те­тяна сказала, що най­важче для рідних -це чекати. Коли чоло­вік не вихо­дить на зв’я­зок, не зна­хо­ди­ть собі місця. «Я тоді шукаю хоча б смайлика під постом чи пи­шу до йо­го побратимів, яких знаю. Я ніколи не зда­ю­ся»…

Діти запитували чи не сумує п. Василь за музикою та робо­тою. Відповів, що баян та рідна пісня оживляє їхні вечори після вико­наних зав­дань. Хлопці просять йо­го, навіть дуже втомлені, виконати на баяні од­ну пісню, другу. А потім кажуть: «Давай ще поколя­дуємо»… Разом навчилися співати «Йшли селом партизани». Ця пісня стала їхнім хі­том. Тепер, коли змі­нюють дисло­кацію, першим ділом запитують чи взяв зі собою баян, або ж самі його несуть у машину. Старенький му­зич­ний інструмент Василеві від­дала місцева житель­ка, який він відремонтував. І нині інструмент по­дорожує з їхнім ба­тальйоном та допомагає їм релак­сувати після важ­ких бойових зав­дань.

Підтримують свого викладача й вихованці ансамблю сопілкарів, який він створив при філії Сокаль­ської музичної школи у с. Варяж. Діти пишуть йому в месенджері, надсилають листи та малюнки з побажаннями повернутись з пере­могою. Кажуть, що скучають за ве­селими жартами та з нетерпінням його чекають. Їхні малюнки, якими прикрашений бліндаж, підбадьо­рюють усіх військових. А недавно вони мали виступ у Польщі, де ви­конували колядки, які вивчили ми­нулого року на заняттях.

У батальйоні майже усі говорять українською, російськомовні ста­раються розмовляти українською. «На­ші хлопці не переходять на ро­сійську навіть із місцевими. Місцеві жителі стараються нам пояснювати суржиком. А чому в своїй державі маємо говорити мовою окупанта?! Сьогодні не можна бути байдужим до тих подій, які відбуваються. Ця війна за незалежність України, за кожного з нас, бо москалі хочуть зни­щити нас як націю, як державу». Військовий наголосив дітям, що під час повітряних тривог потрібно негайно йти в укриття, бо дотри­мання простих умов безпеки може врятувати життя.

Щирі слова подяки пану Василю за вірність, служіння Україні та її захист висловила директор Сока­льської публічної бібліотеки Хрис­тина Дасюк. А на згадку про зустріч вру­чила новорічні сувеніри, які виготовили власноруч юні читачі бібліотеки. Захисник пообіцяв ними прикрасити ялинку у бліндажі. Завдяки таким людям як Василь перемога прийде дуже швидко. Він, як і усі ми, сподіваємося, що «війна закінчиться до літа, що рашисти відступлять і залишать територію України. Однак довіри до росії нема ніякої».

Наприкінці учні щиро подякували захиснику за те, що він боронить рідну землю від рашистів та вру­чили ангелики, які виготовили під час зустрічі.

Щодня чуємо десятки історій та новин, пов’язаних з вій­ною. Але зі справжніми героями, які боронять нас та Україну, спіл­ку­ємося не кожен день. Це була дуже тепла зустріч з надзвичайно пози­тивною людиною – Василем Гнатю­ком, яка запам’ятається усім на­дов­го.

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.