Володимир ЗОЛОЧІВСЬКИЙ (на світлині) – освітянин за покликом серця, а нині військовий Збройних сил України, з позивним «Директор». До повномасштабного вторгнення був директором Белзького ОЗЗСО І-ІІІ ст. З перших днів повномасштабного вторгнення добровільно пішов на фронт, відстоювати територіальну цілісність України. Як це змінити школу на армійські будні, що таке війна зблизька, і чому саме після Перемоги збирається навчати своїх учнів йтиметься далі у інтерв’ю.
– Пане Володимире, чому серед безлічі різних професій обрали професію вчителя?
– Я народився під кінець існування «совкової імперії», а до школи пішов з настанням незалежності України. У цей період не віталося словосполучення «я хочу», яким тепер частенько зловживають молоді люди. Моя мама – Ярослава Михайлівна Золочівська (нині Шклярська) працювала майстром на Червоноградському ДОКу, а батько та вся його родина були освітянами. Уже з молодших класів знав, що буду вчителем, як мій батько – Роман Володимирович Золочівський, котрий на той час працював у СЗШ №10 м. Червоноград. Ось так вихована мамою дитина, взяла естафетну паличку в батька-авторитета.
Закінчив Бродівське педучилище, а згодом – Тернопільський державний педагогічний університет ім. В. Гнатюка, де отримав кваліфікацію вчителя трудового навчання та креслення. Відтоді 14 років працюю на осітянській ниві.
– Що спонукало змінити вчительський костюм на військову форму, а замість ручки та журналу взяти до рук зброю і стати на захист Батьківщини в боротьбі з сусідом-агресором?
– Пам’ятаю 22 лютого 2022 року… Усі чекали наступу, але задовго до того, ще в жовтні по телебаченню активно мусолилася тема про можливу небезпеку. Вкладаючи дочку Ангелінку спати, почув питання з її уст: «Татку, а хто ті росіянці?», «А чого вони прийдуть?», «А якщо буде війна, ти підеш воювати?» На останнє пам’ятаю відповів, що обов’язково у разі можливої небезпеки до останнього буду захищати її, її маму, бабусів та дідусів і свою кохану Україну. А татко двічі не говорить. Сказав – зробив!
– Не сумуєте за школою?
– Звичайно сумую за колективом, дітьми, друзями з батьківського комітету…
– Як змінилася робота вчителів після 24 лютого? Про що вони тепер мають насамперед думати?
– На мою думку, робота вчителя не могла змінитися, адже з грецької педагог – той, хто веде за руку… Вели раніше, вестимуть й далі. Питання куди вести? До чого? Тут відповідь дає сьогодення. На жаль, все частіше, дбаючи про безпеку дітей, ведуть в укриття…
– Пане Володимире, де нині проходите службу?
– Єдине, що можу сказати, це те, що службу проходжу у «гарячих краях» нашої держави…
– Як відбулося перше бойове хрещення? Що найважче на війні?
– Наш підрозділ стояв на березі річки у ночі, в умовах абсолютного маскування. Згідно з наказом, так як у нас не було жодних засобів обміну інформації та нічного спостереження, ми мали покластися на власні органи чуття та у разі виникнення непередбачуваних ситуацій вести вогонь на ураження потенційної цілі, підрозділ повинен відразу підтримати шквальним вогнем свого побратима. Посеред ночі так і сталося, спрацювали, тоді до ранку, трусячись від холоду та переляку, чекали сходу сонця. Як виявилося пізніше, це бобер без погодження з нашим командуванням виліз з води на протилежний берег, де ми йому додали «швидкості», самі того не розуміючи. На війні найважче чекати та зберігати тишу, час надзвичайно довго йде…
– Розкажіть про будні на фронті. Як вдається облаштувати свій побут, і чи є якісь незручності?
– Облаштування побуту займає 70 відсотків часу. Усе робимо з підручних матеріалів, чимось допомагають волонтери. Ми робимо все самі: від прання до чищення зброї. Справа безкінечна. Здається, що все налагодив та довів до розуму, як подається наказ про переміщення і все треба починати з самого початку…
– Чи часто вдається зателефонувати рідним чи друзям?
– Намагаюся не зловживати зв’язком, але рідним телефоную щодня. Адже доця пішла до школи, а з моєю коханою дружиною Юлею чекаємо поповнення.
– Як з харчуванням? Чи вистачає продовольства?
– Харчування непогане, однак звичайно, моя дружина вдома готує смачніше… Тому нерідко дошкуляє печія…
– Чи змінилися ЗСУ за час повномасштабної агресії росії?
– Змінилася динаміка війни, зрозумілою стала лінія фронту, надійшло озброєння, волонтери, рідні надали засобів спостереження та зв’язку. Воїн став досвідченішим. ЗСУ стали настільки сильними та злагодженими, що москалики відчувають це на собі.
– Що мотивує продовжувати боротьбу далі? У чому, на Вашу думку, сила українців?
– Міг надати якусь іронічну відповідь, але чергові втрати побратимів вимагають помсти… Бій триває.
– Що найбільше вразило на війні?
– Здивувало те, що не усі тут.
– Коли були вдома у відпустці, відчули чи побачили якісь зміни у громаді, місті, школі?
– Нічого не змінилося. Люди працюють, діти граються у дворі, торгівельні точки ведуть діяльність. Лише збільшилося державних прапорів на міському кладовищі…
– І на завершення, чи важко повертатись назад після омріяних зустрічей вдома?
– Дуже важко!
– Що побажаєте побратимам, а також освітянам з нагоди професійного свята?
– Побратимам бажаю, аби усі живі та здорові повернулися додому. Вчителям – аби поважали себе, поважали свою працю, трималися, як один злагоджений колектив. Адже перед ним стоїть велична й вічна місія навчити та виховати майбутнє України. Для досягнення цієї мети бажаю здоров’я міцного, гарного фінансового стимулу з боку держави та громад, менше тривожних перерв в укритті, отримувати задоволення від роботи, сімейних гараздів та Божої опіки. СЛАВА УКРАЇНІ!
– Героям Слава! Дякую за розмову!
Записала Любов ПУЗИЧ.
