Образ української церкви у всій своїй повноті втілення – це синтез мистецтв, це розум і серце українського генія, що через архітектуру, мистецтво, музику, літературу витворив такий незбагнений, самобутній образ українського духовного світобачення, який і став формою і змістом українського буття.
Перед тим, як розповісти про долю церковного розпису в угнівській церкві, який зазнав від московського православ’я суттєвого пошкодження, потрібно, насамперед, зупинитись на тенденціях, які склалися в церковному житті Галичини в другій половині XIX і першій половині XX століття, коли у церковних і мистецьких колах визріла ідея відображення в розписах національних святостей.
В традиції народівдержав (наприклад сусідів Польщі чи Росії) завжди у церковних розписах були присутні національні мотиви, тобто зображувались не тільки національні святі, а й видатні національні світські, державні постаті, що сприяло піднесенню свідомості та гідності народу, а, отже, зміцнювало його і церкву, спаювало у єдиний цілісний духовний моноліт – це і є основне завдання церкви.
На жаль, Україна втішатися таким станом своєї церкви не могла. Будучи розділена між сусідніми державами, з домінуючими їхніми конфесійними впливами, не маючи власної помісної церкви (немає і зараз), не могла самостійно керувати церковними процесами, в тому числі і висвячувати своїх національних постатей і завжди слухняно виконувала вказівки ззовні, і не тільки церковні, а й політичні. Це спричинилося до того, що впродовж тисячолітнього християнства в нашій церкві ми не бачимо української духовності, українських історичних постатей. Тому то і виробилось в релігійній свідомості таке уявлення, що святими бувають тільки десь люди далекі від нас, чужі, тільки не українці. До цього спричинялось ще і те, що церкви поневолювачів України активно негативно впливали на українську релігійну свідомість, позбавляючи її таким чином власної релігійної традиції. Історичною долею сталося так, що і ще донині частина українців не може свідомо осмислити свою релігійність, ще і нині можемо почути серед наших вірян, коли заходить мова про потребу українцям української церкви, що мовляв – ще невідомо, яка церква правдивіше!? Чи ми задумуємося над таким висловом, чи усвідомлюємо, що сутність української церкви в її національному самовираженні?! І чи не стає це якимось особливим релігійним приниженням, коли на сході України (та і на заході) українці, визнавці московського православ’я, поклоняються і моляться, наприклад, до висвяченого Москвою царя Миколи – тобто моляться до свого ката, руйнівника України – парадокс.
І от у часи минулого і позаминулого століть, коли склалися в Галичині передумови національного відродження, наша церковна і світська еліта усвідомила, що до піднесення в народі його національної гідності, зрештою і до врятування своєї церкви, мусить прилучитися і церква, стати істинним духовним осередком нації.
Велика когорта, як я уже писав раніше, священиків композиторів, взяла на себе ту велику і величну місію – національного відродження України.
Ціла плеяда українських митців К. Устинович, Ю. Панькевич, Т. Копистянський, М. Сосенко, П. Ковжун, П. Холодний, Ю. Магалевський,•Ю. Буцманюк, і ряд інших свідомо пішли таким же шляхом – у церковних розписах звернулись до історії свого народу, національного буття.
Тоді ж у галицьких церквах появились ікони, розписи, які все виразніше розкривали дух національної стихії. Постаті святих і весь антураж ікон набував питомо народного характеру. У композиціях розписів появилися національні історичні постаті. Все це сприяло як найактивнішому піднесенню в народі його гідності, національного духу і, водночас, святості нашої історії, його великих людей, що посилювало активну позицію у відстоюванні своєї національної духовності і готовність до боротьби за її утвердження.
Ще маємо на сьогодні на Львівщині хоч незначну кількість, але знакових мистецьких шедеврів цього часу – це вітражі у львівській Успенській церкві, розписи у жовківській церкві Христа Чоловіколюбця оо. Василіян, фрагмент розписів у церкві Івана Хрестителя с. Володимирці, намісні ікони у церкві пророка Іллі с. Борщів, і ще ряд інших. Такі ж розписи були і в церкві св. ап. Петра і Павла у м. Сокаль, але вони уже двічі перемальовані.
І ось до цих не багатьох, уцілілих пам’яток, виконаних в українському модерні, який викристалізувався в першій половині XX ст., належить і поліхромія угнівської церкви Вознесіння Господнього. Виконав цей розпис в 193336 рр. відомий мистець, один з кращих українських монументалістів Дем’ян Горняткевич.
При перших кроках у церкву, глядач опиняється в незвичності, небуденності оточення малярського доробку Д. Горняткевича. Це величність і урочистість національнохристиянської ідеї, як цілісної самобутньої, віками твореної культури і духовності, її безперервна вікова хода до власного самостійного національного самоутвердження.
Як згадує автор у спогадах, що його захоплювали ідеї розписів церков виконаних художниками П. Холодним в Успенській церкві Львова і особливо розписи церкви оо. Василіан у Жовкві Юліяна Буцманюка, де «…перед очима глядачів розкриваються цілі сторінки з давньої і новітньої історії України, з постатями не лише діячів на полі церковного життя, але також політиків, мужів науки, літератури і мистецтва. Це все спонукало й мене намалювати в Угнові св. Покрову, як опікунку культурного і суспільного життя в Україні.
На угнівській картині Матір Божа ступає з небесних висот і являється над київськими і львівськими святинями, захищаючи їх своїм омофором.
Нижче постаті Богоматері стають навколішки двоє українських дітей у народній ноші, тримаючи у руках схрещені українські прапори. Обабіч Пречистої зображені дві групи осіб; праворуч ідуть провідні постаті з нашого історичного життя, а ліворуч – представники міщанства і селянства. На чолі історичної групи виступає св. апостол Андрей із Хрестом у руках, далі йдуть св. кн. Ольга, св. Володимир, літописець Нестор, король Данило, гетьман Мазепа, Шевченко, Шашкевич, полк. Вітовський в однострої старшини УСС і врешті, митрополит Андрей.
Перше місце в етнографічній групі займає великий добродій Угнівщини Степан Жуковський, далі його дружина, за ними поступає пара новоженців у характеристичних строях, ще дальше – міщани з передмістя Угнова, Застав’я, а за ними чергуються холмщанка (представниця найближчої до Сокальського району сусідньої землі), киянка, подолянка, жінка з Підляшшя і гуцулка». Так докладно описав свою композицію автор.
Описана вище композиція Покрови Богородиці знаходиться у куполі бабинця. У центральному куполі – композиція Вознесіння – храмовий образ. Саме цих дві композиції і несуть основне сюжетне навантаження і становлять живописні домінанти в поліхромії інтер’єру.
Вся поліхромія виконана в багатих вишукано гармонійних тонах. Монументальність постатей досягнута, як відповідною композиційною організацією, так і особливим трактуванням живопису: в окремих частинах зі світлотональним моделюванням форм, в інших – площинне, з графічним контуруванням, що органічно пов’язує їх з архітектурною площиною, не порушуючи архітектонічної цілості.
Орнаментика складна, багата різноманіттям форм, різним композиційним укладом і стилістикою – від давньоруської до народної. Вдало поєднується між собою і з живописними площинами.
Сумна історія спіткала розписи угнівської церкви. Будучи на самій границі між Україною і Польщею, Угнів зазнавав неодноразового переходу від однієї держави до іншої, маніпулюючи «лінією Керзона». Так спочатку, коли значна частина українських земель була віддана Польщі, туди потрапив і Угнів, але, згодом, у 1953 р. деяка частина території була повернута і він знову повернувся до України. В цей час змінилося і населення Угнова. Церква, після повернення Угнова до України, на початку стояла не чинна, використовувалася як склад, та згодом, за наполяганням новоутвореної угнівської релігійної громади, її відкрили. Але опинившись в лещатах московської церкви, чекала на неї інша наруга. Недремне око московських церковників зауважило в розписах те, проти чого воно боролося, заклинало анафемами і в царських, і в комуністичних часах – це український дух – українська історія, традиція, культура. За таких умов цей розпис у своїй композиційній повноті існувати не міг, бо це не відповідало московській антиукраїнській пропаганді. На початку придумали простий і дешевий спосіб. Палаючими, на довгих жердинах факелами, цю частину розписів де були національні історичні постаті закоптили. Це виглядало страшно, збурювало і гнітило прихожан. І згодом, щоб ці частини розпису якось «естетизувати» громада її закопчену побілила. В такому стані цей розпис зберігається і понині. Звичайно кіптява залишила свої сліди і по всьому куполі. Зараз немає відомостей, хто безпосередньо керував тією працею і хто виконував. Очевидно це робили прості люди, але хтось мусів показувати, що саме треба знищувати. У тому ряді де були зображені національні постаті, затерли короля Данила, гетьмана Мазепу, Тараса Шевченка і полковника Вітовського. Андрея Шептицького не впізнали, прийняли очевидно за св. Миколу і так він зберігся. З етнографічної групи затерли шість постатей з колишніх угнівчан, серед них і фундаторів будівництва церкви: всі вони ще раніше були з Угнова виселені.
Такими були історичні реалії того часу. Політика відродження, яку проводили в довоєнний час українські прогресивні сили і політика гноблення, яку здійснювали завойовники, знищуючи все українське, в тому числі і мистецтво. І це не поодинокий факт з царини сакральномистецької творчості.
Той же Ю. Буцманюк, концепції якого перейняв Д. Горняткевич, переносив ще за панування Польщі цілу бурю нападів польських шовіністичних угрупoвань, які протестували проти «українізації» української церкви (це про розписи в жовківській церкві). І за іронією історичної долі, такого ж нападу при змінених політичних обставинах зазнала і творчість Д. Горняткевича, тепер уже від інших шовіністів – московських.
На жаль, в умовах нинішньої незалежності ми ще не можемо осягнути тих процесів, що відбувалися в українській церкві в період очолювання її митрополитом А. Шептицьким і тих традицій розписів українських церков, що так активно тоді впроваджувались, тобто не можемо осягнути сутності Української Церкви. В атмосфері конфесійних протистоянь, в змаганнях кожної за своє виживання, на задній план відійшло основне – національна духовна традиція, та традиція, яка творить з розгублених у вірі, розсіяних по конфесіях українців гідних патріотівхристиян, які не шукають зa межами свого рідного іншого релігійного пристанища, а твердо відстоюють свої духовні, накопичені віками національнодуховні цінності. Така наша сьогоднішня дійсність і мусимо всі, церковні і світські, змагатись до повернення і продовження тих минулих сакральномистецьких традицій, започаткованих за часів митрополита Андрея Шептицького.
Степан ІВАСЕЙКО.
Довідка:
Угнівська церква Вознесіння Господнього, про яку йшла мова, збудована у 1780 р. У 190214 рр. зазнала значної реконструкції, набувши зовсім іншого вигляду. Добудовано притвор і галерею, перебудовано хори і прорубано з північної сторони боковий вхід, відновлено вівтарну частину та добудовано дві фальш бані над бабинцем. Реконструкція відбувалась за проектом відомого українського архітектора Василя Нагірного. В такому розширеному, внутрішньому архітектурному середовищі церкви і приступив до її мистецького оздоблення у 19331936 р. Д. Горняткевич.
