Олесь Терентійович Гончар – славний і справжній український прозаїк, неперевершений талант і великий патріот України. А в щоденнику нашого поетагумориста Остапа Вишні за 27 грудня 1948 р. читаємо: «Олесь Гончар. Справжній талант. Чи втримається? Гадаю, що втримається і дасть для літератури багато хорошого. Він – безперечно, для літератури. Не спекулянт! І ніколи ним не буде! Не дай тільки Бог, щоб голова закрутилась. Думаю, що не закрутиться! Не доживу вже я, мабуть, до повного розквіту його своєрідного таланту. А хотілося б! Хай живе!» І сповнилися мрії нашого славного гумориста. Олесь Гончар став справді нашим народним письменником, творчість якого багатогранно розквітла і стала неймовірною окрасою українського мистецтва слова. Вона одночасно збагатила й скарбницю світової літератури.
Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року на південній Полтавщині, в невеликій слободі Суха. Ще молодою померла його мати (1920 р.). Хлопчик рано лишився сиротою і виховувався у материної рідні. Любов і ласку до свого внука виявила бабуся Єфросинія Євтихіївна. «Без неї, – писав Олесь Гончар, – певно, я не став би письменником. В її лагідній людинолюбній натурі, в її образі, ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, правдивість, безмежна доброта, обдарованість»… Зростаючи серед людей праці, серед чудової полтавської природи, змалечку вслухався у безсмертну народну пісню, впивався чарами рідної української мови, проливав щирі дитячі сльози над геніальним Кобзарем!!!
Вчився Олесь у Бреусівці Козельщинського району у сільській семирічці, там же почав писати вірші. По закінченні школи працював у редакції районної газети в смт. Козельщина. Потім їде вчитися до Харківського технікуму журналістики. Закінчивши його, працює в обласній молодіжній газеті. А з 1938 року вчиться на філологічному факультеті Харківського університету. В цей час на сторінках газет та журналів уже друкуються його вірші й оповідання, а в 1941 р. повість «Стокозове поле». Та недовгим був період навчання і творчості: почалася війна. З третього курсу університету Олесь Гончар іде добровольцем на фронт, рядовим бійцем у складі студентського батальйону. Із зброєю в руках пройшов він важкі фронтові дороги, був двічі поранений. Скільки на його очах обірвалося прекрасних людських життів, скільки звершилося подвигів звичайними, рядовими людьми! Все це лягло глибоким карбом на вразливу й спостережливу душу молодого письменника. Стало життєвим досвідом, тим запасом незабутніх вражень, що потім втілилися у слові. Після переможного закінчення війни Олесь Гончар, відзначений за бойову доблесть орденами Слави, Червоної Зірки та трьома медалями «За відвагу», демобілізується і повертається до навчання – спочатку в Харківському, а потім у Дніпропетровському університеті. З властивою йому енергією й завзяттям віддається науці, поглиблено студіює, зокрема, українську мову й літературу.
І постає перед Гончарем, як головна справа його життя, важка і захоплююча праця на ниві красного письменства, і незабаром віддається їй повністю. Воїн і патріот прагне виконати свій священний обов’язок перед побратимами по долі й зброї, перед тими, хто не дожив до перемоги, хто залишив сиріт і вдів, хто забрав до передчасної могили нездійснені мрії та задуми, в кому загинув цілий нерозквітлий світ.
Задумана книга не зразу постала у вигляді трилогії з усім тепер відомою назвою «Прапороносці». Спочатку в 1946 р. по гарячих слідах війни була опублікована перша її книга (роман «Альпи»), у наступному (1947 р.) з’явилася друга («Голубий Дунай»), а в 1948 р. – третя («Злата Прага»). Роман «Прапороносці» одразу ж приніс авторові любов і визнання читача в Україні й за кордоном. Трилогія відзначена Державною премією. Ця книга – розповідь про війну. Прекрасно подані картини бою в горах, у замку, в будинках і в підземеллях Будапешта. Особливо западає в пам’ять яскрава панорама кривавої битви при форсуванні радянськими військами річки Морави… Найкращі бійці в романі – люди праці, мирних професій, яких силою обставин одірвано від звичних і добрих занять, яким притаманні сумлінність, чесність та вмілість. Герої роману «Прапороносці», які врятували землю від фашистської чуми, через десятки років звертаються до нас, людей сьогоднішнього дня, з палким закликом продовжувати справу боротьби за мир, за всесвітнє братерство людей праці. Роман, як і раніше, вабить глибоким гуманізмом, пафосом людинолюбства, високою художністю.
У 19461947 роках Олесь Гончар пише чудові новели «Модри Камень», «Усман та Марта», «Весна за Моравою» та ряд інших, навіяних спогадами про недавні воєнні часи. Водночас з роботою над «Прапороносцями», створює повість «Земля гуде» в 1947 році. Починаючи з кінця 40х років, у творчість Олеся Гончара, поряд з воєнною тематикою, дедалі ширше входять теми мирного життя. Самовіддана будівнича праця наших людей та їх висока моральність становила основний зміст повістей «Микита Братусь» (1951 р.), «Щоб світився вогник» (1955), збірок оповідань «Південь» (1951) та «Маша з Верховини» (1959), а також знаменитого роману «Тронка» (1963). Гончара дедалі більше зацікавлює світлий образ трудівника – творця, спрямований проти міщанської моралі, соціального егоїзму та громадянської пасивності. Саме в такій праці втілюється духовне безсмертя людини й народу.
В 19491950 рр. Олесь Гончар написав низку новел, присвячених темі натхненної праці, темі людини праці в колективі. Серед них реалістичні художньо достовірні новели «Сусіди», «На шляху», «Жайворонок» і «Соняшники», де тема творчої праці розкривається в плині щоденного життя, індивідуальних характерів у гущі трудового колективу.
Проникливим художникомпсихологом виявив себе Олесь Гончар у відтворенні найбільш благородної, найбільш піднесеної теми – теми кохання. Починаючи з артистичної новели «Модри Камень» (1946 р.) і кінчаючи напрочуд сильною драматичною новелою «За мить щастя» (1964 р.). Назавжди запам’ятовуються чисті і вірні своєму почуттю Брянський і Шура Ясногорська («Прапороносці»), наївні і світлі Услам та Марта з однойменної новели, трагічно розлучені пари – словацька дівчина Тереза і воїн нашої армії («Модри Камень»). Угорка Лорі і солдат Діденко («За мить до щастя»), чудові хлопці та дівчата з роману «Людина і зброя», зворушливому коханню яких перешкодила війна, щасливі молодята Віталик і Таня («Тронка»). Ліричній темі кохання присвячена і повість «Щоб світився вогник», у якій письменник, поетизуючи щоденну працю й побут наших скромних трудівників, змальовує також людину, чужу гуманній нашій моралі: це – безтурботний, нездатний на глибоке почуття егоїст, Вовик Гопкало, браконьєр на морі і в житті, котрого, на своє лихо, палко й самовіддано покохала мрійна та горда Марійка… Наскрізною в творчості Олеся Гончара є тема «взаємостосунків» людини й природи – від творів початку 50х років (оповідання «Пороги», повість «Микита Братусь», роман «Таврія») аж до роману «Тронка». Безмежно закоханий у природу рідного краю, незрівнянний її співець і художник, Олесь Гончар – один з найбільш ревних її захисників від нерозумних господарів, що своїми нерозважливими заходами в аспекті «перетворення природи» плюндрують ріки та озера, віковічні ліси й урочища, завдаючи непоправної шкоди і самій природі, і економіці країни. Як патріот отчої землі, як її громадянин, письменник застерігає квапливих господарів у своїх художніх творах «Маша з Верховини», «Тронка». Людство і природа – питання, яке постійно приваблювало і хвилювало Олеся Гончара, нерідко переростаючи в його творах у ще ширшу проблему: історична доля, призначення людського роду, його майбуття… Роздумами на цю тему переймаються герої «Перекопу» (1957 р.), благородні воїни з «Прапороносців» і прості трудівники з чудової мисливської поеми «Чарикомиші» (1957 р), і люди нашого сьогодення з роману «Тронка».
Сучасна тематика не вичерпує творчих інтересів Олеся Гончара в 50х роках. Саме в цей час, протягом майже семи літ (19511957 рр.), він працює над двома великими епічними творами про минуле українського народу, тематично і сюжетно між собою пов’язаними – романами «Таврія» (1952 р.) і «Перекоп» (1957 р.). Поява цих творів свідчила про дедалі глибше зацікавлення письменника соціальнополітичною історією українського народу, про прагнення осмислити його національну долю. «Географія» дилогії обіймає, головним чином, улюблену письменником Полтавщину, колиску його дитинства, і романтичну, загадкову Таврію з її своєрідною степовою красою.
У романі «Перекоп» ми бачимо тисячі колишніх заробітчан і строковиків у червоних партизанських загонах, а поміж них і Данька, який стане хоробрим, тямущим командиром. Валерика, що загине від рук грецьких окупантів… Яких тільки загарбників не бачила таврійська земля за роки громадянської війни, під якими тільки прапорами вони не приходили! І всі не з добром, а за добром, за хлібом українським, вовною, вугіллям, марганцем, за землею, а натомість несли тільки гарні слова й обіцянки. Та горіла українська земля під їхніми ногами! Прості українські селяни, вчорашні заробітчани й фронтовики, розуміють, що треба боронити рідну землю від чужинця… Роман «Перекоп» посів гідне місце і в письменницькому доробку Олеся Гончара, і в усій нашій українській літературі, зокрема серед творів, присвячених бурхливим подіям громадянської війни.
В 1960 році Олесь Гончар пише роман «Людина і зброя» як своєрідне доповнення до трилогії «Прапороносці». В романі показано витоки нашої перемоги над фашизмом, показано, ким, як і за яких обставин, вона готувалася. Як поступово крапля за краплею, нагромаджувалася та сила, що зупинила фашистську орду, зламала їй хребет, а потім погнала назад, на захід. Роман «Людина і зброя» в 1962 році удостоєний премії імені Т. Г. Шевченка.
У 1968 році Олесь Гончар пише роман «Собор» – твір високої художньої наснаги. Це надзвичайно цікава, хвилююча книга.
Перегук дзвонів «Собору» линув Україною, люди з великим захопленням читали цей шедевр і проймалися почуттям великої любові до свого талановитого, безсмертного народу. Новий твір Олеся Гончара високо оцінили читачі. Схвально відгукнулася критика. Були й такі, які на догоду «начальству», шельмували роман «Собор». Але вбити інтерес у людей до цього чудового твору ніхто не зміг. Тоді хулителі вдалися до замовчування твору. Забороняли навіть згадувати про нього. І через 20 років замовчування роман «Собор» повернувся до нас. Його вивчають у школах, його читали й перечитують знову скрізь і всюди. Головною темою роману є збереження духовної спадщини, культури, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, захист цих, виплеканих творчим генієм поколінь, здобутків від посягань кар’єристіввисуванців, бюрократівчиновників, безбатченківнігілістів.
Роман «Собор» звучить як симфонія величі народу, його творчого генію, як високохудожнє слово митця. І тільки тепер, за часів самостійної та незалежної України, роман «Собор», перекладений російською та іншими мовами, прийшов до читача. І багатотисячним тиражем вийшов в Україні.
Олесь Гончар – не тільки рідкісної популярності письменник, а й визначний громадський діяч – довголітній голова Спілки письменників України, депутат Верховної Ради СРСР, Державної премії імені Т. Г. Шевченка, член Українського Республіканського комітету захисту миру, був його головою, член Всесвітньої Ради миру. У 1978 році він удостоєний високого звання Героя Соціалістичної праці. Його обрано академіком Академії наук України, а за часів незалежної України його посмертно удостоєно званням Героя України (2005). Високої оцінки заслуговують пристрасні глибоко аргументовані виступи Олеся Гончара на захист нашої потоптаної історії, рідної мови, люду безневинного, Чорнобилем враженого. Запам’ятаймо собі назавжди слова письменника з хвилюючої, цікавої і вагомої, виголошеної ним доповіді на V з’їзді письменників України в листопаді 1966 р. про нашу співучу українську мову: «…Мова народу – це найбільший національний скарб, і ми всі маємо його оберігати, в тому числі й авторитетними державними заходами».
14 листопада 1995 року перестало битися полум’яне серце великого українського письменника, патріота України Олеся Гончара. Але він і його багатогранна творча спадщина залишиться для нас і для майбутнього покоління назавжди.
Усе, що разом пережито,
В походах вистраждано, – все,
Я знаю, інший гордовито
Прапороносець понесе! (Олесь Гончар, «Знамено полку», 1945 р.).
Марія КОЖУШКО, колишня вчителька української мови та літератури.
