В Тартакові відбувся літературний конкурс імені Марії Урбанської

СЕРЕД ПЕРЕМОЖЦІВ – ГАЛИНА ХОХОНЬ ІЗ ЗАБУЖЖЯ

Тартакову виповнилося 605 літ від першої письмової згадки, яка датується 1415 роком. Тоді, перебуваючи в Белзі, мазовецький князь Земовит IV (1352-1426) надав три села у Сокальському повіті плоць­кому воє­воді Прандоті (Прендоту) з Желяз­ної і Же­лехлінки (помер 1465/1466 р.) та його брату Анджею на прізвисько Грот (оригінальний документ на ці землі зберігається у бібліотеці Чарторийських в Кракові).

Дослідники стверджують, що Тартаків був відомий ще з ХІІ ст. Легенди розповідають, що серед тінистого лісу наші давні предки викорчовували дерева під родючі поля, де і селилися. Згодом, ними було побудовано тартаки (лісопильні), для розпилювання та обробки місцевої деревини. Саме від цього слова і пішла назва села – Тартаків.

Благодійний Фонд «Спадщина.UА», який нині опікується Тартаківським палацом, приурочив до цієї дати літературний конкурс імені Марії Урбанської. Його мета – збере­ження історичної пам’яті та привернення уваги для культурних надбань Сокальщини. Цим конкурсом організатори прагнули вша­нувати пам’ять жінки – останньої власниці Тартаківського маєтку – Марії-Ружі-Флорен­тині Урбанської (1876-1942), яка поставила на перше місце служіння людям. Марія, її мати та бабуся підтримувала на власні кош­ти школи для дітей, які не могли заплатити за навчання. Підтримуючи коштами освітній центр у Тартакові, своєї власної родини Ма­рія так і не створила, опікувалась племінни­ками та місцевими дітьми. А палац у Тарта­кові заповіла дітям Сокальщини. 1940 року радянська влада вислала Марію Урбанську на спецпоселення. Після 5 літ ув’язнень і амніс­тії вона залишилась жити в Йошкар-Олі (столиці Республіки Марій Ел, Поволжя), де померла 2 вересня 1942 року від висна­ження та хвороб. Її активна громадська по­зиція, завзятість до справ шкільництва та благодійництва залишили по собі добру па­м’ять та велику повагу серед мешканців Тартакова. А в палаці, що колись їй належав, ще донедавна розташовувалася школа, в якій освіту отримали сотні місцевих дітей. Знищений пожежею через необережність палац повертає до життя Благодійний Фонд «Спадщина.UА».

За умовами конкурсу його учасниками могли бути всі незалежно від віку чи грома­дянства. До розгляду приймалися написані українською, англійською чи польською мо­вами, твори в п’яти номінаціях: поезія, есе-рефлексія, оповідання, дослідницька стаття, спогад-інтерв’ю на такі теми: нарис з історії Тартакова або пов’язаних із ним родин; історії мешканців Сокальщини (від давніх часів до наших днів); спогади та розвідки про історичне минуле міст, містечок та сіл Сокальщини: враження від відвідин Тарта­кова; легенди чи інші оригінальні твори, що стосуються Тартакова. Допускалися лише оригінальні твори, створені учасниками особисто, раніше ніде не опубліковані.

У конкурсі взяли участь 15 авторів з різних куточків України, (а також Німеччини і США), презентувавши 27 оригінальних творів різ­них жанрів, серед яких найбільше було поезій.

Протягом двох тижнів журі, до якого входи­ли засновниця та керівниця благодійного фонду «Спадщина. UА» Ганна Гаврилів, українська письменниця-прозаїк, лауреатка третьої літературної премії «Коронація сло­ва» (2010) Дара Корній, кандидатка історич­них наук, дослідниця Тартаківського палацу Оксана Лобко, дослідниця локальної історії, перекладачка Олена Замойська, вчителька Луцької гімназії №14 ім. В. Сухомлинського, тартаківчанка, волонтерка проєкту віднов­лення Тартаківського палацу Василина Бой­ко, опрацювало всі твори, прийняті до роз­гляду на літературний конкурс імені Марії Урбанської.

Переможцями стали: у номінації «Поезія»: перше місце – вірш «Маріїн день», Катерина Полтавець (м. Суми), друге – вірш «Моя душа», Інна Калина, м. Ганновер (Німеччи­на); третє – вірш «Що пам’ятають стіни, і що від нас чекають», Галина Хохонь (на знімку), с. Забужжя (Червоноградський район).

У номінації «Проза»: перше місце зайняла дослідницька стаття «Юзеф Вежховський – людина з великої літери», Олена Британ, м. Червоноград, друге – спогад-інтерв’ю «Тартаків – моя патріотична Батьківщина», Леся Родіна, с. Кордишівка (Вінниччина); третє – оповідання «По той бік Цісарського шляху», Володимир Слонопас (публікуємо нижче), м. Пембрук (США). До речі, В. Сло­нопас уродженець Червонограда, жив у
с. Цеблів, закінчив Белзьку школу. Його оповідання «Шостий з Жовкви» друкував «Голос з-над Бугу».

Любов ПУЗИЧ.

Фото з архіву Галини Хохонь.