Головна Листи «ЗАМОРОЖЕНІ» ДУМКИ

«ЗАМОРОЖЕНІ» ДУМКИ

Знову Новий Рік, знову Різдво. І ті самі думки щороку, веселі і не дуже. Смачні спогади дитинства, що вже не раз, і не два метушилися в голові, але на папір так і не лягли. Сьогодні від мене не втечете і рівненько змережите біле полотно.

Бабуся мала пенсію 30 рублів. Вона завжди хвалилася з цього приводу, бо може купити що завгодно. Як я їй заз­дрив тоді. Тоді, це на початку 70-х, четверо бабусиних онуків-колядників чекали від неї щедрої винагороди на Свята. Звичайно, «Тут ангели чудять­ся», звичайно потицькаєш щось нев­певнено (бо вперше), бабуся погладить шорсткою долонею і дасть зіжма­каного рубля. Його потім мама вима­нить, сказавши що все-одно купить потрібне. А так хотілося, хотілося дефі­цитних шоколадних цукерок, прийти до крамниці і пошикувати на заколядо­ване. Рубель добре, а десять краще. Побачивши, що Андрійкові, молодшо­му на півтора роки дісталася від бабусі десятка, також захотів «червоненьку», а почувши, що для цього треба аж де­сять разів заколядувати – без вагань погодився на таку сумнівну оборудку і колядував-колядував натхненно. По­сміялися тільки з малого шестирічного. Я це тільки недавно усвідомив, коли згадував феєрію тих Різдвяних свят. Певно тоді й вертепом бабуся спокуси­ла. Магічне чекання дійства і майже розчарування від побаченого. Довго-довго вертеп у моєму розумінні уяв­лявся тим парубоцьким бешкетом з Перемислович. Коли втікаєш від ци­ганки, а смерті зовсім не боїшся. Так було, таке не придумаєш.

В селі все інакше, навіть у глухі ко­муністичні часи. Ялинка не на Новий Рік, а на Святий Вечір, за якою треба ще було до лісу човгати. Ой-як цікаво мені міському школяреві, з якого так і бажання усім покепкувати. Зате відіг­рався на своїх двоюрідних братиках, коли запитав: «Чому ж не ходите коля­дувати?» Почув парадоксальне: «Тут така страшна Шлапачка є, всіх пиль­нує й замельдує, куди треба…» На все життя закарбувалося Різдво у Себечеві й апеляція до таємничої осо­би, що каратиме за колядку більше, ніж за іншу провину. Хай вибачать мені носії цього прізвища, що наганяло страху на братиків і їхніх друзів. Я тоді гордо зауважив: «А ми ходимо і нікого не боїмося».

Було-було, не вигадую. І легендарні колядування у новорічну ніч під аком­панемент гучномовця. Тому, що не дай Боже, щоб до Різдва зелена красу­ня стояла. Радіо за словами старших «ревіло», а ми собі колядуємо на ра­дість і на втіху усім. Варто лише трохи відійти вбік. Відчайдушний вчинок пересічних громадян, які й Храм відвідували, хто в Сільці, хто в Сокалі чи Бо­рятині… Но­ворічну ялинку зносили на другий-третій день, тому у часи мого дитинства по­бути коло неї чи навіть сфото­графу­ватися – то було справ­жньою подією і піднесенням. Горіли деревця дуже яскраво, також на третій день року, тому, що поруч два військових будинки, а їм категорично не можна свят­кувати довше. Ось і виносили на смітник, ніби за наказом зверху. Певно й серед них був свій стукачок. Щодо коляду­вання, то завжди тягну­ло у старі квар­тали міста, на моє пере­конання – ли­ше там живуть побожні люди… Посівати, вітаючи зі Старим Новим Роком у четвертому класі наважи­лися… після уроків увечері. І не прогадали, на кишенькові витрати за якусь годинку заробили усі втрьох. Звичайно, біль­шість мешканців вину­вато казали, мовляв, зранку треба було приходити. Зате інші сприймали нас, як героїв, копійок не шкодували. Зараз таке уявити – марна справа, позамика­ються у домашніх фортецях, нікому відчиняти не хочуть… Часи не ті тепер.

Справжнім потрясінням було Різдво без снігу. Таке трапилось вперше сім­десят якогось там року. Плюсова тем­пература, болото і темінь. Така, що й епітета до неї докладного не підберу, найтемніше, що бачив, коли-небудь у житті. Колядували щоб не загубитися. Тепер очікування снігу на Новий Рік повністю вивітрилось, загубилося десь там далеко у сімдесятих. Там, де у гості ходиш і сам радо їх приймаєш. Як еталон виконавської майстерності – колядки у виконанні дядька Михай­ла. Звичайно, жартую з висоти років, бо хотілося, щоб чимшвидше «артис­ти» додому пішли. Але ж ні – реперту­ар солідний, голос густий, як затягнуть «Син Божий народився!» на першому поверсі, очевидно чути. Батько лише легенько підспівував, він знав, що піс­ля «на коня», будуть ще тости й коляд­ки. Святкові застілля і кумедні пригоди пов’язані з цим – незабутні дитячі спо­гади. Вочевидь, в кожного назбира­ється солідний арсенал таких речей.

Зате весело й незабутньо – про­ситься тут написати. Було й інше. У 85-му випав наряд на кухню на самий Святий Вечір. Ганяли нас, молодих, що й вгору ніколи глянути. А коли понесли неприродно-важ­кі ноші (щоб служба медом не здавалась) десь далеко, зупинились на хвильку. Разом з хлопцями з Львівщини згадали й день той урочистий і хто ми, помолились тихенько і побажали один одному легкої служби. Я дістав з-за пазухи дбайливо збережені солодощі і розділив на чотирьох. Це також є Свято з великої літери, тому, що дале­ко від дому у скруті і холоді. Але з надією й оптимізмом!

Доводилось якось чути, як один пар­тійний чин любив влаштовувати гран­діозну нараду якраз на Святий вечір. Для нього манкурта і зайди, – то прос­то 6 січня, не те, що для свідомих га­личан. А, може, й рознарядка така була. Не відкрутишся, бюлетенем не прикриєшся, всі мусили на ній бути, посадою ризикувати ніхто не хотів. Довгенько засідали, товкли воду в сту­пі, про новаторства сільського госпо­дарства сперечались. Проте, водії добре знали – можна сміливо їхати додому і у родинному колі вечеряти. Забирати додому своїх керівників випадало ще не скоро… У таке зараз важко повірити. Проте розповім ще один реальний випадок. Якраз Різдво 1988-го року. Воно тоді ще було з ма­ленької літери і робочим днем. То вже у 89-му нас чекали вперше за багато років святкування на державному рівні і все таке. А тоді? Справжня зима і об’єкт в далекому Запитові. Посиділи-пообідали й посвяткували трохи (аяк­же!) а далі і у «розвідку» пішли. Коли б все спокійно, додому їхати мали на­мір: усі вже були попереджені. Знаєте, зустріли на поверсі російськомовного чолов’ягу, якого прислали з інспекцією, подивитись, як трудяться доблесні будівельники. Прибулий почав щось про дисципліну і якість робіт, але отри­мав у відповідь величезну порцію критики і демонстрацію льодяних бу­рульок на стінах. Обійшлось, на щастя без лайливих слів, все-таки величне християнське торжество днесь святку­вали. Поїхав похнюплений й присо­ромлений. Отримав справедливий урок, а от чи дійшло до його сумління – невідомо. Та й малоймовірно. Адже усі партфункціонери і іже з ними уже незабаром стали побожними й виго­лошувати: «Христос народився!», «Славімо Його!»…

…Ми усі чекаємо Нового Року і Різдва Христового. Кожен по-своєму, з надією і смиренням. Очікування но­вого – найвеличніше з почуттів. «Роз­морожую» свої іронічні спогади, просто і тихенько скажу: «Дякую, що ви є, залишаймося Людьми!»

Олег ЛЕСЬКІВ.