Село, яких багато на нашій Україні. Так. Але і в нього є славні традиції. Головне – жителі, котрі тут живуть, розбудовуються, вплітають свій родовід в історію рідного краю. З нагоди такої урочистості жителі зібралися в центрі села. Священик церкви Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ Ігор Пунь відправив молебень. Звертаючись до присутніх, він сказав: «Це місце є Богом благословенне. Бажаю щоб радість була в селі, пам’ятаймо, що воно є частинкою України, а ми – учасники розбудови незалежності держави. Тож робімо все для розквіту рідного краю». Від імені Варязької сільської ради, виконавчого комітету привітала усіх з Днем села сільський голова Олександра Сухоручко, зазначивши, що «свято єднає жителів чотирьох сіл на території сільської ради, пов’язує з минулим, сьогоденням та майбутнім».
«Лешків – наше коріння і доля, це розбуджені досвітки і духмяні пахощі літа, розбиті дороги весною і восени. Тут живе наше дитинство, це частка нашого серця, воно наша сповідь і турбота» – сказала ведуча вчителька Марія Мельник. А вірші продекламували найменші мешканці села.
Коровай від громади сільському голові Олександрі Сухоручко піднесла Катерина Захарко.
Привітав жителів Лешкова з 600ліття села голова Сокальської районної ради Микола Пасько: «У Сокальському районі є 106 населених пунктів. Є села більші, є села менші від вашого. А сюди приїжджаю як в своє рідне село, як додому. Тому що бачу, які ви є дружні, як вмієте організувати свято, і як у вас гарно виходить. Мій добрий товариш зі цього села Ігор Плечінь (правда, пішов в зяті у Варяж), проходу не дає сокальській владі і завжди говорить: «Варязька сільська рада – краща, село Лешків – найкраще, давайте там щось зробимо». А він вже другу каденцію в Сокальській районній раді є депутатом. Мені приємно, що у тій школі, що зачинена, працюватиме фельдшерський пункт. Приємно коли сільська громада сама організовує і хоче щось зробити. Торік Варязька сільська рада найбільше серед сільських рад залучила коштів для побудови соціальних об’єктів. Це ремонти у ФАПі, амбулаторії, бібліотеці, школі, встановили сонячні батареї… Бажаю, щоб всі були здорові, і такі пишні і гарні, як той коровай, подарований сільському голові».
Сьогодні у Лешкові проживає до двісті чоловік. Найстаршою жителькою є Ганна Комарчин (87 років). Вона, як і Марія Черкавська, і Ганна Іваникович, гарно співають.
Педагог Ольга Хомин розказала історію Лешкова. Від громади їй вручили образ та квіти.
Концертну програму підготували учасники художньої самодіяльності Народного дому с. Лубнівка (Руслана Галів). Співала й Катерина Захарко. Присутні щиро дякували й гурту Galicia folk band та Назарію Куртянику.
Село святкувало. Але, крізь призму цих урочистостей, люди просили у Господа миру для нашої багатостраждальної України.
З розповіді вчительки Ольги Хомин, про Лешків – село її юності (нині мешкає в Хлівчанах):
– Засновником Лешкова (в історичних джерелах Лещкова) був якийсь шляхтич, якому польський король надав за заслуги земельний наділ. За переказами старожилів відомо, що цим шляхтичем був Лєшко (Лєщко) Бєлий, який нібито врятував Анну, матір Данила Галицького Львівського короля. Жінка втікала у 1205 р. до Польщі, дітей одягнула в бідний одяг. Вони виглядали жебраками. За легендою, якраз Лєшко надав допомогу і притулок втікачам. Лєшко Білий хотів одружитися з нею. Так в давнину виникло поселення Лещків, пізніше Лешків…
До 1890 р. Лешків належало до парафії с. Вербове. Церкви в селі не було аж до 1905ого (за іншими джерелами до•1902 р.). Себечівці збудували велику муровану церкву і приміщення для пароха. Себечів став парафією замість Вербового, а стару дерев’яну церкву продали Лешкову. На купівлю склалися чотири заможні парафіяни: Дмитро й Іван Зінько, Іван Гура і Лука Климчак. Вони заплатили половину ціни, а на другу частину склалися всі інші мешканці, в тому числі і поляки. Після посвячення церкви поляки домагалися поставити окремий вівтар для них, але українці не погодились на це. Тоді поляки збудували мурований костел на площі, подарованій Козловським. Костел зберігся і досі, в радянський час був складом для міндобрив. Нині занедбаний…
У 19441947х роках насильно виселяли українське населення зі споконвічних земель. Не оминула лиха година і жителів Лешкова. Їх виселяли 2125 червня 1947 р., 192 українці були депортовані на захід Польщі, 495 – на землі УРСР, зокрема, в Тернопільську область. У 1952 році поляків з Лешкова вивезли в Польщу. Опустіло село, поросло бур’янами.
У 1951 році змінилися кордони. Частина території району повернулася від Польщі до УРСР. Радянська влада поселила тут виселенців з гірських сіл ІваноФранківської і Львівської областей. У Лешкові найбільше було жителів зі Сколівського району. У 1954 році село перейменоване в Першотравневе. Згодом до рідних осель стали повертатись корінні жителі, виселені на спецпоселення, переселенці та в’язні тюрем і таборів. Але не всі могли повернутись додому. Лише 9 родин колишніх жителів села та одна родина з Польщі. У 1939 році у Лешкові мешкало 707 чоловік.
Вихідці з села були воїнами УПА, членами ОУН. Вони вели боротьбу за самостійну Україну, за право жити на рідній землі. Під час національновизвольної боротьби українського народу проти поневолювачів село опинилося у зоні лінії фронту, тут точилися жорстокі бої. Хлопці з Лешкова пішли в стрільці УГА. Як подає «Літопис Червоної калини», один стрілець був убитий, один – помер у полоні, два стрільці померли від недуг. Вихідці з села були воїнами УПА, членами ОУН. Вони вели боротьбу за самостійну Україну, за право жити на рідній землі. Але стали жертвами окупаційних режимів: убитими, засудженими, виселеними на спецпоселення, померлими в тюрмах і таборах. А доля деяких невідома. Не повернулися до рідного села двадцять чоловік. Стрільці УПА Петро Андрусевич, Михайло Браткевич, Петро Водоніс, Іван Гайоха, Володимир Гук, Володимир Зінько, Богдан Іванчук, Василь Лагода, Володимир Огородник, Юліан Огородник, Іван Цьона, Іван Шимків.
Степанида Гриньків – член молодіжної сітки ОУН була засуджена на 13 років. Відбувала покарання у Воркуладзі. Надія Климчак – член ОУН, ув’язнена 1945 року в тюрму Львова. Відбувала покарання в Норильському, Гірському, Озерному, Ангарському таборах. Подальша доля невідома.
Марія Лагода – член ОУН, 1945 року заарештована і ув’язнена в тюрму Львова, засуджена на 8 років ВТТ Норильську і 5 років позбавлення прав. Проживала на спецпоселення.
Володимир Турко, Володимир Шоп’як – члени ОУН, були засуджені на 10 років і відбували покарання в Норильську та Караганді.
Степанида Хома – член ОУН, засуджена на і ув’язнена на 8 років ВТТ Норильськлагу, а потім на 5 років направлена на спецпоселення.
Внаслідок репресій і депортацій корінного українського населення у 19461947 роках і наступного переселення у 1952 році жителів з Карпат на землі, повернуті від Польщі, фактичну відбулася заміна корінного населення. Значна частина корінних жителів позбавлена права жити на прабатьківській землі, розсіялася по цілому світі і вже втрачена. Тож достовірних даних отримати дуже важко. На цій землі вже виросло три покоління нових мешканців, для яких село вже стало батьківщиною. Нащадки переселенців з гірських районів і корінні лешківці спільно працюють на розбудову незалежної Української держави.
В час українського відродження (90ті роки) лешківці повернули історичну назву села, відновили символічну стрілецьку могилу «Борцям за волю України». Зусиллями жителів села стала діючою церква, в якій у радянські час зберігали зерно. Честь і слава лешківцям, які зберегли цю святиню, величні ікони, впорядкували церковне подвір’я.
Громада села живе однією родиною. Кожний готовий прийти на допомогу іншому: подвоїти радість, розділити горе, біду.
При церкві діє братство, організовано чудовий церковний хор. Жителі села не стоять осторонь культурного життя.
Відзначають урочисто національні свята, зберігають обряди та традиції. Засівають землю зерном, збирають урожай, бо твердо переконані, що їхнє маленьке село Лешків – частина великої держави – України.
Підготував Василь СОРОЧУК.
Фото автора та Ігоря Плечіня.
