«Степан Бандера – символ нації(Продовження. Поч. в №№ 13 від 5 січня).
Якось в Академічному домі у Львові зібралася група студентів, серед яких студентправник у контексті розмови сказав: «Я до ніякої політики не мішаюся. Я – український студент, і це все!». Степан глянувши на нього, іронічно посміхнувся, встав і вийшов. Згодом, як прийшов цей «неполітичний» студент до товариства і став подавати кожному руку, то Бандера на місце простягнутої руки відвернувся, заклавши свої руки до кишені. На зауваження свого друга Г. Мельника, що він спричинився до неприємної ситуації, Бандера відсік: «Як тобі це не сподобалося, можеш заскаржити мене до суду». За десятки років такого самого «неполітичного» студента зі Львівського педагогічного університету Б. Сташинського завербували московські служби – і він – «неполітичний» – убив Бандеру. Не менш знаковим було ставлення до партії демоліберального спрямування УНДО, що ратувало за виборчий блок з жидами. Він виразно дистанціював себе як радикаланаціоналіста. Таким був кодекс чести і моралі цього юнака.
За свідченням очевидців, Бандера вдосконалював себе у фізичному плані. Його постійні заняття спортом дивували оточуючих. Плавання, стрибки у воду, щоденні обливання холодною водою, узимку катання на лижах та влітку гра в баскетбол. Він у прямому значенні слова не давав ногам спокою: ходив усюди пішки, навіть 9 км. до центру Львова та по довколишніх селах, бігав на довгі дистанції.
У Дублянах Степан Бандера був постійним відвідувачем Народного Дому «Просвіти», де діяла бібліотека під керівництвом Йосипа Тушницького. Сюди він заходив узяти книги, почитати газету, прослухати цікаву доповідь або ж самому підготувати лекції на теми козаччини та про ведення здорового способу життя. Із такими виступами Бандера відвідував навколишні села: Грибовичі, Малехів, Гряду, Муроване, Дорошів, Підліски та інші.
Навчаючись, Бандера провадив активну громадськополітичну діяльність, зокрема був членом товариств «Просвіта», «Луг», «Основа», «Сокіл», «Сільський господар» та інших. Про ці роки свого життя Степан Бандера писав: «Найбільше часу й енергії я вкладав у своєму студентському періоді в революційну, національновизвольну діяльність. Вона полонювала мене щораз більше, відсуваючи на другий план навіть завершення студій… До моїх спортивних занять належали біги, плавання, лещетарство (лижі), кошиківка (баскетбол) і передусім мандрівництво. У вільний час я залюбки грав у шахи, крім того співав у хорі та грав на гітарі і мандоліні. Не курив і не пив алкоголю».
Навчання у Стрийській гімназії та Львівській політехніці, членство в «Пласті» та інших громадських організаціях стали визначальними у формуванні характеру та світогляду майбутнього Провідника ОУН Степана Бандери. Роки фізичного і морального самовишколу дали нечуваний вислід і стали твердими сходинками в підготовці до боротьби за державну незалежність.
1927 р. Бандеру прийняли до лав УВО, до розвідувального відділу, а згодом перевели в референтуру пропаганди. Юний Бандера займався розповсюдженням підпільних видань, проводив організаційновишкільну роботу, бойкотуванням польських товариств тощо.
С. Бандера зазначав: «Від 1928 року я без перерви (хіба як сидів коротко в тюрмі) працював в організації (УВО й ОУН) з повним відданням, підпорядковуючи своє особисте життя вимогам підпільної праці».
В ОУН Бандеру рекомендував його товариш Степан Охримович. Ось як характеризує Бандеру цього періоду історик Лев Шанковський: «Незабутнього друга Степана я знав від найменших літ. Я пам’ятаю добре Степана з його гімназійних літ, а потім як студента й завзятого націоналіста… Пам’ятаю добре дискусії з цим повним внутрішнього горіння українським націоналістом молодшої генерації, який уже на заранні своїх молодих літ, свого юнацтва, яке посвятив всеціло справі, проявив оці риси характеру, що видвигнули його на пост Провідника українського націоналізму. Так наші дороги дуже часто сходилися із світлої пам’яті Степаном Бандерою, сином незабутнього отця Андрія – оцього революціонера в рясі, який своєму Синові передав всю свою палку любов до українського народу та до справи його визволення».
Із січня 1933 р. тимчасово виконуючим обов’язків, а з червня вже офіційно крайовим провідником ОУН став Степан Бандера («Лис»; також користувався псевдами «Степанко», «Малий», «Баба»).
Про свої враження від Провідника ОУН у Західній Україні Д.Терен згадував: «…Зі мною говорив, часто жартуючи, співав коломийки й взагалі поводився безжурно та весело, що не один із студентів, які ходили так штивно, немовби проковтнули палицю, не трактував його серйозно. Щойно далеко пізніше я зрозумів, що цією своєю поведінкою він приховував переді мною, як і перед іншими, свою бистру спостережливість, просто мистецтво студіювання характеру людей. Жартуючи, він мав іншу мету – пізнати мене, чи будуть з мене «люди» й користь для Організації, а чи натрапив на такого «панича», що й не варто витрачати часу. Пізніший його вибір таких друзів, як Мацейко, Лемик та інші, виявив, що він був справнім знавцем людських душ, їх вартости й моральної сили. Іншим товаришам, отим, що в дальші роки, під час Варшавського процесу і згодом на чужині, зрадили його чи відійшли, він знав ціну, але в своїй шляхетній великості застосовував тверді життєві закони тільки до себе самого, слабощі інших розумів і вибачав. Далеко пізніше я збагнув, ким він був і які пости займав в Організації».
На знак протесту проти штучного голодомору у 19321933 рр., організованого радянською владою, 22 жовтня 1933 року Микола Лемик вчинив замах на високопоставленого розвідника НКВД Алєксєя Майлова, який перебував на той час із перевіркою в консульстві у Львові. Атентант (замах на вбивство) було здійснено з наказу С. Бандери.
У той час, коли Крайовим Проводом керував С. Бандера, ОУН розгорнула нещадну боротьбу з «хрунямиугодовцями», тобто тими українцями, які добровільно йшли на співпрацю з польською владою. Особливого розголосу набуло вбивство директора Львівської гімназії Івана Бабія 25 липня 1934 р. Смертний вирок за національну зраду, винесений революційним трибуналом ОУН, виконав Михайло Цар. Значний резонанс в суспільстві викликав замах на Якова Бачинського, вчинений 31 березня 1934 р. Після тривалого стеження суд ОУН виніс вирок, виконавцями якого стали Роман Мигаль та Роман Сеньків. Одним із найгучніших виступів, які виявили ставлення ОУН до польської влади, було вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, скоєне 15 червня 1934 р. у Варшаві за наказом Бандери атентант виконав бойовик ОУН Григорій Мацейко. Такі акції проводили з метою привернути увагу світової громадськості до нестерпного становища українців у Польщі.
14 червня 1934 року о п’ятій і шостій годині ранку в Академічному домі у Львові було заарештовано більшість керівного активу ОУН, зокрема, й Степана Бандеру.
На Варшавському процесі (18 листопада 1935 і 13 січня 1936) судили 12 членів ОУН.
Однак цей процес, який мав стати останньою крапкою в історії ОУН, відіграв зовсім іншу роль. Саме в 19351936 рр. після двох гучних політичних процесів – Варшавського та Львівського, – почав формуватися певний революційний міф, що дав змогу ОУН на початку 1940их рр. стати провідною політичною силою в Західній Україні.
Тарас СТАРОДУБ, політолог-міжнародник.
(Продовження буде).
