Саме так, за самостійну Україну, вони боролися, страдали, гинули. Ці слова належать членами Організації Українських Націоналістів, воїнам Української Повстанської Армії, яких допитували співробітники МГБ (Міністєрство Государствєнной Бєзопасності) перед ув’язненням у сталінські концтабори. А були це жителі сіл Хлівчани, Тяглів, Воронів, Остобіж (Острівок) і т. д.
З початком Другої світової війни українська молодь об’єдналась в ОУН, щоб у вирі цієї війни вибороти Українську Самостійну Державу. У Тяглеві ОУН організував учень Сокальської школи Данило Ярославович Гура (1925 р. н.), син священика Тяглівської церкви СтефанаЯрослава Гури. Це було в 1942 р. під час німецької окупації. Тодішня молодь, члени ОУН, виховувалися на оунівській літературі, яку привозив з Німеччини Павло Остапик (1922 р. н.) і передавав її Данилові. А вже Данило привозив її зі Сокаля до Тяглева і передавав станичному Василю Антонюку. А далі, члени ОУН цих сіл читали та вивчали її. З членів ОУН формувалися частини УПА, воїни якої при потребі йшли захищати людей в своїх та сусідніх селах. Час від часу вони переходили границю і захищали українців у селах за Белзом та інших місцях, які після Другої світової війни і встановлення кордону між СРСР і Польщею відійшли до Польщі. Часто вони переводили через границю наших людей, що втікали з комуністичного «раю».
Московські окупанти, прийшовши на нашу землю, робили облави, лапали наших людей і арештовували. Арештованих судили у РавіРуській, Львові, а часом і без суду вивозили у Воркуту, Інту, Магадан. А вже у цих місцях їх судили. Після відбуття певного терміну в тюрмах, їх засилали в Сибір, де вони відбували другу частину покарання. Окупанти робили це до 1947 р., в 1947ому, й після…
Так, 10 січня 1947 р. о 10 год. 40 хв. співробітники МГБ провели облаву на хуторі Леопольдинів (с. Хлівчани). У криївці, що знаходилася на горищі хати Козяна Степана Олексійовича, вони виявили Степана Григоровича Гладюка (1924 р. н.), жителя с. Хлівчани, Михайла Андрійовича Середоху (1924 р. н.), районового провідника ОУН, жителя с. Тяглів та Варвару Андріївну Якимів (1927 р. н.), зв’язкову ОУН, жительку с. Воронів. А далі, облавники пішли по названих селах і почали масові арешти. Тоді арештували понад півсотні членів ОУН. Їх допитували, мурдували, а потім…
4 березня 1947ого Михайла Андрійовича Середоху (1924 р. н., с. Тяглів) і Степана Григоровича Гладюка (1924 р. н., с. Хлівчани) воєнний трибунал військ МВД Львівської обл. засудив до ВМН (висшой мєри наказанія) – тобто, до розстрілу. Решті арештованих присудили, в основному, по 10 років ув’язнення і по 5 років заслання з позбавленням прав. Борців за самостійну Україну чекали тюрми Воркути, Інти, Магадану та заслання в Сибір. Після смерті ката Сталіна, його намісники зробили вигляд, що українців, в’язнів сталінських таборів, звільнили. Та повернутися до дому, в рідне село, вони не могли. Їм не дозволили. І скиталися вони до смерті по українській, та не своїй землі. Навіть на могили своїх батьків вони не могли приїхати до рідних сіл. Їх тут же забирали у міліцію. Знущалися і над їхніми дітьми. Не всі борці за самостійну Україну дожили до Дня проголошення відновлення Незалежності землі рідної – України, за яку боролися, страдали і гинули кращі сини і дочки українського народу. Не всі…
Дух перехоплює, коли згадую «документальне знайомство» з ними, тоді молодими, борцями за самостійну Україну. Я народилася за часів німецької окупації. Пам’ятаю своє дитинство і розповіді покоління моїх дідів і батьків. Усі ці розповіді й донині зберігаються у моїй пам’яті. Картини тогочасних подій, як кадри з фільму, миготять перед очима. Не раз мені хотілося закричати на цілий світ: «Що винні ці молоді люди, яких, так звана радянська влада, нищила, саджала до тюрем, вивозила в сибіри?..» Адже вони боролися за свою рідну землю, за самостійну Україну! Боролися на своїй землі! Боролися з окупантами своєї землі! За що вони зазнавали таких мук, тортур, знущання? Попробуйте потиснути те місце, звідки починає рости ніготь, хоч би на мізинчику, пальцем іншої руки. Попробуйте… А їм дверима пальці притискали. Внаслідок чого вони втрачали свідомість, пам’ять і контроль над собою. Тож може і сказали щось зайве. Не судіть їх», – про це просив мене, тоді ще дитину, в’язень сталінських таборів. За що їх рідних з маленькими дітьми вивозили у сибіри, казахстани, магадани? За що?… Я знала, за що, та ніколи не бачила цих слів написаних рукою ворогаокупанта. Нарешті побачила: «За самостоятєльную Украіну!». Ці слова залишили на сторінках своїх протоколів руки емгебістів. А сказали їх на допитах у МВД відважні, сильні духом молоді українці: «Ми боролись за самостійну Україну».
Боролися, бо понад усе любили рідну землю – Україну. Вічна їм пам’ять!
Христина ХВОРОСТЯ.
До 70річчя арешту членів ОУН на хуторі Леопольдинів с. Хлівчани
