ВЕСЕН ЙОГО ПОВНОВОДНІЇ РІКИ…
Володимир Павлович Полянчук народився 10 квітня 1943 року в селі Тартаківець на Сокальщині. В 1961 році закінчив 10 класів Тартаківської СШ. В 1962 році призваний в армію. Прослужив три роки танкістом в Закавказькому військовому окрузі.
В 1966 році – помічник начальника другого відділу Сокальського об’єднаного райвійськкомату. Згодом працював інструктором-методистом з питань спорту в Тартакові.
З 1967 року починається педагогічна праця. Вчителював у Бишівській, Лучицькій і Боб’ятинській школах. Вони стали йому рідними, бо тут він упродовж 47 років віддавав школярам весь запал свого серця. У 1975 році заочно закінчив історичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка.
Один із найактивніших учасників національно-культурного відродження в рідному краї. У липні 1989 року ініціював спорудження пам’ятника Кобзарю у Сокалі. В 1990-1992 рр. – голова районного Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Обирався депутатом районної ради за списком НРУ.
З 1999 по 2016-й – голова Сокальського районного літературно-мистецького об’єднання «Колос», головний редактор альманаху «Соколиний край», член Української асоціації письменників.
Друкувався в часописі «Голос з-над Бугу», в колективній збірці «Сокальщина літературна», альманахах «Провесень», «Соколиний край». Автор поетичних збірок «Саджу свій сад» (1995), «Танець каріатид» (1999), «Мріється Україна» та «І журавлі, і небо» (2018).
Для когось поезія – неконтрольований потік підсвідомості, для когось – політ фантазії, непередбачувані ігри розуму, ще для когось – гримуча суміш логіки і натхнення… Найчастіше чуємо, що поезія – це стан душі…
Та, мабуть, не помилюсь, зазначивши, що поезія Володимира Полянчука – в цьому сенсі особлива, бо насамперед вона – його серцебиття. Вперше така думка прийшла до мене у 1999 році, після прочитання другої авторської збірки віршів «Танець каріатид» (попередня, «Саджу свій сад», побачила світ 1995 року). І дізнавшись, що термін «каріатиди» має безпосередній стосунок не лише до міфології, а й до медицини (зокрема, кардіології), лише утвердилась на думці, що теми і ритми віршів учителю з Боб’ятина, історикові за фахом, уродженцю Тартаківця, диктує палке, чутливе, схильне до перенавантажень серце… Найчастіше воно б’є в набат, заходячись від праведного гніву, бо найбільший, найневиліковніший для автора біль – це непроминущий біль за Україну:
В мене серце щемить – може, знову інфаркт?
Але більше болить Україна.
Бо грабують її і ведуть все назад,
Роблять з неї одвічну руїну.
(Вірш «Біль України»)
Тож, вслухаючись у нефальшиве звучання патріотичної лірики Володимира Полянчука, мимоволі сприймаєш як належне: несподівану аритмію строф, тривалу тахікардію почуттів, відчутну аневризму образів…
І, ймовірно, для Творця (який бачить і знає все) поезія В. Полянчука – найправдивіша, найточніша кардіограма його серця. Та й для читача, за умови вдумливого занурення в тексти: помисли поета, його почування і поривання, емоції і те, що їх сколихнуло, змусивши серце то шалено калатати, то благоговійно завмирати, – у невимушеній простоті рядків і навіть у зигзагах фразеологічних зворотів, – як на долоні.
Так дізнаємось, що автор, хоч і працює багато років на вчительській ниві, недарма всім єством закорінений у прабатьківську родючу скибу:
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
(Вірш «Мене болить»)
Переймаючись переживаннями поета, стаємо свідками і спільниками у його боротьбі з черговим нападом недуги:
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
(Вірш «Б’юсь до останку»)
Володимир Полянчук ніколи не належав до тих, чия хата скраю. Як громадський діяч, депутат районної ради кількох скликань, один із засновників «Просвіти» на Сокальщині, завжди перебував у вирі подій, відгукувався на заклики доби і сам ініціював поступ. Його неспокійне любляче серце билось і в такт здобуття Україною довгожданої незалежності, і в унісон з першим і другим Майданами, і нині б’ється у ритмі війни: з ворогами рідної землі, зі зрадниками ідеалів людяності, зрештою, у протистоянні з брехнею, підлістю, захланністю…
А чин Майдану, я вам скажу,
Ще мало хто з нас оцінив.
Тож не танцюй під дудку вражу,
Хрестом себе ти осіни!
(Вірш «Не розчаровуйсь у Майдані»)
За бажання, можна було б закинути автору надмірну заполітизованість деяких текстів, дорікнути не завжди виправданою прямолінійністю висловів… Та хто з поетів цим не грішив? До того ж, складно не погодитись із твердженням Володимира Базилевського: «Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, неможливо, її пальці на письменницькому горлі». Особливо в Україні.
Але варто зауважити, що яким би різким і категоричним не здавався Володимир Полянчук у віршах громадянської тематики, йому таки «мріється Україна» і вдається «наснажитись краєм рідним». Близькі і дорогі для автора сільські будні і свята, неповторні – щоденні радості й тривоги. Він плекає «калину з маминого двору», вклоняється «сільським мадоннам», вчить і вчиться берегти вірність у «лебедів Боб’ятина», живе надією і любов’ю…
А бунтівне серце не згодне з швидкоплинністю часу…
Надкусив скибку життя.
А може, так здалося?
А може, лиш подививсь у вікно?
Надкусив і радий, що
Зуби ще не набили оскоми
До рідної стежки.
(Вірш «Скибка життя»)
Тому для мене В. Полянчук, першою чергою, тонкий лірик. «Наш сокальський Сосюра!» – так колись охарактеризував творчість колеги по перу Дмитро Іськів. (Наприкінці 90-х, будучи ще новачком у «Колосі», вперше цей вислів я почула з уст незабутнього Олекси Назарука). І справді, пейзажна та інтимна лірика вдаються автору найкраще – тут поетова муза, якщо й хапається за серце, то лише для того, щоб воно, закохане й зачудоване, не випурхнуло птахом із грудей:
Коли, здається, світ увесь пригорну,
А нині в ньому просто розчинюсь,
Коли красу сполохати боюсь,
Оту принаду вічну первородну.
(Вірш «Як не любити Божий дар життя?»)
І хоча «пережито вже багато», досі «мозаїка далеких літ п’янить» і не стихає в розтривоженому серці щемливий «мотив кохання»:
Бо вже дороги розійшлись
В світи незнані.
А я ж іще не все сказав
Тобі, коханій.
(Вірш «Мотив кохання»)
Автору притаманно щиро захоплюватись не лише жіночою вродою чи красою природи, а й людськими характерами, вчинками, досягненнями: в окремому розділі зібрано присвяти рідним, друзям, цікавим особистостям і визначним датам («Страсні дні Чорновола», «Коломийки для Петра», «Коломийки для Богдана» тощо).
І все ж, лейтмотив нової, третьої за ліком, книжки поета, багаторічного голови Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос», члена Української асоціації письменників Володимира Полянчука «Мріється Україна» вбачається мені ось у цих, майже гамлетівських, рядках:
Є в мене вибір: смерть – життя.
Моє серденько, вибирай бажання.
А ризику заряджений заряд
Вдаряв уже в напружене чекання…
(Вірш «Моя кардіоверсія»)
Щоб пом’якшити карколомні випади доби, втілити одвічні народні прагнення і сподівання, зберегти найцінніше – пам’ять роду, Час обирає поетів.
Україно моя, ти ж не стишуй ходи,
В наших душах брини жайвористо.
Ще трудів сокровенних дозріють плоди,
Ще своє ти одягнеш намисто.
(Вірш «Україно моя, свою волю не втрать»)
Щоб врешті-решт вимріялась щаслива, вільна, прекрасна Україна в намисті безмежної любові і Божого благословення, – Поетове серце вибирає: бути!
Любов БЕНЕДИШИН,
член Національної спілки письменників України.
Мріється Україна
Досі на фронті, що на Донбасі,
Судна війни година.
З ворогом лютим у новочасі
Бореться Україна!
З найсміливіших – міцна залога,
Кіборги – їх серцевина.
Понад усе, що далось нам від Бога –
Ціниться Україна.
Скільки вже хлопців наших упало,
Зна не одна дівчина.
Ангельським хором їх відспівали –
Молиться Україна.
Силу козачу, геройську вдачу
Множить одна причина:
Своє ж бороним і світ це бачить –
Справдиться Україна!
В степу над Доном знов ворон кряче,
Суне орда злочинна.
Хлопці до бою! Хай ворог плаче!
Вистоїть Україна!
Конче нам треба миру і згоди,
Ми ж бо одна родина.
Нам нашу землю Бог благородив –
Славиться Україна.
В чистому полі, в серця роздоллі
Знов зацвіте калина.
Там, в наснаженім поклику волі –
Мріється Україна.
Мене болить
Мене не спинять тисячі слабин,
Я кусень хліба заробить ще в змозі,
Я, істинно одвічний селянин,
За землю цю донині ще в тривозі.
Когось діймають завидки марнот,
Хтось вперто марить торбою з грошвою.
Я – на стезі до Правди і Чеснот,
Страждаю Україною одною.
Її боліло – і мене болить,
Я пульс її прощупую щоднини,
І серце вкотре знов моє не спить,
Перейняте недугами усіми.
Спішу до України знову навпрошки
У пісні, думі, поступі і ділі.
Життя – коротке. Встигнути б прийти,
Допоки день і ще снага у тілі.
Я живу ще
Я живу ще! І в житті реально
Падаю, конаю і встаю.
Сонце й день стрічаю тріумфально,
Вечір й ніч, як ворога в бою.
Скільки падав, стільки ж і вставав я,
Струшуючи долі тягарі.
І надію лиш на Бога мав я,
Щоб моє він серце остеріг.
Я життям крокую без скигління,
Що би там зі мною не було.
А підірвусь на життєвій міні,
То впаду на зранене крило.
Та нікому я не пожаліюсь,
Добре знаю, з ким я став на прю.
І в очах онуків не змалію,
Як до решти скалкою згорю.
Б’юсь до останку
Порожнеча палати, як докір,
Мов на серце важкий саркофаг.
Заглядає до вікон осокір,
Відганяє нікчемності страх.
От якби нам цей спокій природи,
Цей затишок, доцільність і сенс.
А хвороба ніяк не проходить,
І не зцілює час-екстрасенс.
Ну і з ким я боротися маю,
Де той ворог невидимий, де?
Я останні зусилля збираю,
Поки морок густий не впаде.
Опираюсь, як можу, зневірі,
І тримаюсь за клаптик життя.
Біля мене лиш Ангели вірні,
Лиш до Бога моє каяття.
Як би вистоять в цьому двобої?
Костомаха уже назирці.
До останнього б’юся набою,
Та останній уже ось в руці.
Темінь лізе на мене стіною,
Та на світі мене щось трима.
До останнього б’юся набою,
Хоч набоїв уже і нема…
А на світі трима мене цьому
Лише мрія: закінчить діла,
Що не встиг через слабостей втому,
А там далі – була не була.
Ще не звіт
Невже той серпень стане рубежем,
Невже такі даремні сподівання?
Невже в недолі треба протеже,
Щоби скінчити всі свої страждання?
Невже… Невже… Сто безліч запитань.
Але до кого? Доленько, помилуй!..
Вита ще в небі сенс моїх благань,
Отож до дум гнітючих не присилуй.
Стомилось сонця мрево осяйне,
В шпилях тополі згас останній промінь.
Ніхто своєї долі не мине
І не візьметься з нею в перегони.
Ще й пасма хмар застигли, мов кисіль,
На підвіконні неба аж до ночі.
Стиснув повіддя невигойний біль,
Бо серце знов надривно так тріпоче.
В криївці – сонце. Присмерк все густіш,
Але ще зорі неба не сповили.
Терзаюсь лиш: раніше чи пізніш
Складу свої раптово втоми крила.
Чи встигну дітям розказать, як жив
І як трудивсь на хліб насущний денно.
А чи душею, може, покривив,
Чи серце людям дарував даремно?
Хоч вже буя мій невеличкий сад,
Хоч дітям дав у світ ясну дорогу,
Зробив я дрібку і вже цьому рад,
А за все інше – я підзвітний Богу.
Божий дар
Найбільший дар від Бога – це життя
У всіх своїх складних перипетіях:
У злетах, крахах, поступі, надіях,
Де до минулого немає вороття.
Де диригентська паличка змахне
Й загра оркестр космічного порядку,
Де знову все повториться спочатку –
Упереміш небесне і земне.
А я діткнутий сонячним вогнем
Згорю собі, тепло віддавши іншим.
Зістанусь лиш невичитаним віршем
В родиннім колі завтрашніх проблем.
І знову день комусь відкриє світ,
І знову ніч комусь заслонить вікна,
І лиш любов не проминає вічна,
І лише смерть нагадує це всім.
Одвічний дух – природи круговерть,
Усе в одно зав’язане вузлами.
Що є у нас і що є понад нами,
Все поряд йдуть народини і смерть.
Володимир ПОЛЯНЧУК,
с. Боб’ятин.
