У Сокалі біля пам’ятника Т. Г. Шевченку 1 червня відбулася акція на підтримку зниклих безвісти військовослужбовців та полонених: «Наша мрія – рідні вдома», яку організували родини полонених та зниклих безвісти військовослужбовців Сокальської громади, до них доєдналися декілька родин з Червонограда.
У ній взяли участь понад півсотні людей. Серед них Надія та Наталія – мати і дружина, безвісти зниклого військовослужбовця Тараса Оріховського.
– Я шукаю сина уже рік, – каже п. Надія – Тарас пропав на запорізькому напрямку 9 червня минулого року… Не маємо ніяких відомостей. Троє дітей чекає (авт. – на очах жінки сльози).
– 9 червня говорила з чоловіком перед боєм, потім зв’язок обірвався, – продовжує дружина Наталія. – Чоловіка немає ні у списках військовополонених, ні безвісти зниклих, ні серед загиблих… Ми прийшли на цю акцію, щоб звернутися до всіх представників влади, щоб допомогли з’ясувати, де мій чоловік. Хочемо, щоб нас почули, відчули наш біль і горе. Тарас пішов захищати не тільки трьох своїх, але й усіх українських дітей. Прикро, що багатьом до нас байдуже, бо їх ще не торкнулася війна… Хочеться до них достукатися… Бо, не дай Боже, щоб вони опинились на нашому місці…
Долучилася до акції й мама військовополоненого Ореста Коляди.
– Я прийшла підтримати свого сина, який уже 25 місяців знаходиться у полоні, – каже п. Оксана. – Він був строковиком, служив у 35 бригаді. Орест пропав на Вербну неділю. Перед тим з ним не було зв’язку три дні, згодом написав: «Мамо, я на бойовому виїзді». Потім прийшло повідомлення: «Мамо не переживай. Я живий. Передзвоню пізніше, бо мали дуже тяжкий бій». А за три дні пропав… Шукала всюди по всіх групах, де тільки можна. А через місяць на Телеграмканалі побачила відео з полону, яке скинули москалі 20 грудня 2022 року. Так дізналася, що він у полоні. Орест виснажений, без зубів. Почала «атакувати» Червоний Хрест, де мені надали підтвердження, що він у полоні. Однак з військової частини по сьогоднішній день не має повідомлення, де син. Уже два роки чекаю, коли він повернеться. Згодом Орест подзвонив мені і просив: «Мамо роби щось, щоб мене швидше випустили». Якщо рідні «надокучають» своїми зверненнями, у того є шанс, що його швидше внесуть у список на обмін. Я пробувала, куди тільки не телефонувала. Скрізь говорять одне: зачекайте, прийде час… А тепер одразу обривається зв’язок, як тільки додзвонююся… Дуже переживаю, дуже хвилююся, бо знаю як рашисти ставляться до військовослужбовців, як їх катують і знущаються над ними. Мені на душі неспокійно…
– Я шукаю тата, Богдана Грабового, – каже Андріана Грабова з Волиці. – Він зник безвісти сімнадцять місяців тому в районі Соледара. Служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді. Від грудня 2022 року до цього часу немає ніякої інформації, де перебуває, чи живий, чи в полоні. Ми його шукаємо весь цей час. Кожного дня дзвонимо, пишемо. Він мені сниться і просить його шукати. І я, і мама, його розшукуємо. Багато людей нас підтримують. Десяту бригаду майже не обмінюють. Немає жодної інформації про полонених чи безвісти зниклих. Але ми надіємось отримати якусь вісточку від нього. Мені так його бракує… Хочу, щоб повернули мого тата. Готова кричати про це, брати участь у акціях на підтримку військовослужбовців у полоні, про зниклих безвісти, аби нас почули і допомогли. І нехай кожен батько, кожен син, кожен чоловік повертається додому, і хай скоріше закінчиться війна.
Учасники акції тримали в руках світлини рідних та плакати з написами: «Чекаємо вдома оборонців!», «Поверніть наших дітей-героїв додому!!!», «Знайдіть та поверніть додому тата, чоловіка, сина!», «Я хочу обійняти брата», «Герої мають бути вільні. Поверніть додому», «Де безвісти зниклі?», «Free Ukrainian defenders», «Полон вбиває», «Тато ти де? Чи живий?» та інші.
Акція розпочалася з хвилини мовчання, якою присутні вшанували пам’ять загиблих Героїв за нашу свободу та українську державу.
– Сьогодні ми зібралися, щоб нагадати громаді, всім українцям, та світу про зниклих безвісти та полонених, – зазначила організаторка заходу, дружина безвісти зниклого військовослужбовця Соломія Ткаченко. – Є родини, які вже два роки чекають своїх рідних і не знають де вони. Сьогодні, 1 червня, коли світ відзначає Міжнародний день захисту дітей, тисячі дітей зараз залишилися без своїх батьків, багато хто з них рік-два не бачили своїх татів, мам. Ми повинні кричати, говорити про рідних, які перебувають у російському полоні або, на жаль, загинули, які заслуговують на достойне поховання аби рідні могли з ними попрощатися. Вони наші Герої. Я розкажу про себе: мій син, якому рік і вісім місяців, батька бачив лише двічі. Тато – безвісти зниклий. Що це означає? А це значить, що росія не підтвердила цю людину у полоні. І ми не маємо жодних відомостей, що вона загинула. І таких, як я, в Україні понад 38 тисяч, ще понад 8 тисяч військових, за даними Генштабу, перебуває у полоні. Ми всі розуміємо, що їх насправді на-багато більше. Є цілі колонії, де немає жодного підтвердження про військовополоненого. Чому ми тут зібралися? Тому, що повинні нагадувати про себе. Нагадувати, що війна триває, і вона в будь-який момент може постукати у двері кожного з нас. І ті, хто живе з цим статусом, хочу в першу чергу, підтримати вас. Не можемо зневіритись. Водночас закликаємо громаду і всіх небайдужих людей підтримати родини зниклих безвісти та полонених, підтри-мати їх. Потрібно про це максимально говори-ти, поширювати, тому що світ не знає про наших полонених. Так, вони чули про «Азов», але є й військовослужбовці з інших бригад, які перебувають у полоні. Зокрема, це захисники Бахмута і Соледара, а також ті, хто потрапив в полон до вагнерівців. Про них нічого не відомо. Може зможемо дізнатися про їхню долю через Червоний Хрест, ООН, Раду Європи… Якщо ми хочемо, щоб наші діти дочекалися своїх татів живими, маємо про це кричати… Невідомість лякає. Уявіть, як страшно і боляче, коли ти не знаєш що з твоєю дитиною, чоловіком, батьком. У полоні наших бійців катують, б’ють, вони недоїдають… Кожен день проведений там для них пекло.
Кожного з присутніх на цю площу привело бажання допомогти рідним, які у полоні чи зникли безвісти. Вони зі сльозами на очах ділились своїми історіями, своїм болем та відчаєм…
До мікрофону підходили й підходили матері, дружини, сестри, діти, які зі сльозами на очах розповідали про своїх дітей, чоловіків, батьків, які зникли безвісти чи перебувають у полоні, і ще як вони сумують і хочуть, щоб ті повернулися живими та здоровими, як їх чекають вдома… Бо вірять, що вони живі… Моляться і роблять все для того аби їх повернути додому…
Прийшли підтримати рідних військовополонених та зниклих безвісти заступник голови районного осередку Союзу українок Ірина Мандрик та союзянка Галина Ващук із Зубкова.
– Сьогодні – Міжнародний день захисту дітей, – розповіла п. Галина Ващук. – У дитя-чому садочку с. Комарів дітки малювали малюнки та плакати аби передати українським захисникам. На одному з них, який привезла, вони написали: «Ми хочемо жити у мирній державі». Водночас хочемо повернути тих, хто віддає свої життя, щоб наші діти могли ходити у садочки, щоб ми могли послухати українські пісні. Низько вклоняюся їм за їхній подвиг і щиро співчуваю батькам, дружинам і дітям, рідні яких сьогодні у полоні або без-вісти зникли. Звертаюся до тих, в чиїх руках доля наших полонених, зробіть все для того, аби вони якнайшвидше повернулися додому.
Наостанок Соломія Ткаченко, яка є куратором об’єднання родин 93 бригади «Холодний Яр», подякувала всім, хто прийшов і вкотре підкреслила, що їхня акція є закликом до суспільства пам’ятати про наших захисників, що перебувають у полоні чи зниклих безвісти. Вони оберігали, захищали нас, і ми не повинні забувати про них. Родини наших воїнів, особливо, їхні діти чекають на своїх найдорожчих людей.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.
