«ЇХНЄ СЕЛО ВРЯТУВАЛИ СУСЛИКИ»…
До річниці Голодомору в Україні в Сокальській філії Львівського музею історії релігії оформлено інсталяцію «Відібраний колосок», в якій використано авторську композицію художниці Анни Вихтюк. Інсталяція побудована на основі об’ємно-просторової пластики, цілісно виготовленої в кераміці і складається з шести окремих частин, які символічно утворюють колосок, що ув’язнений в грати. Засобами мистецтва наукові працівники музею розповідають відвідувачам страшну і трагічну правду про українську катастрофу ХХ ст. В музеї «Людина. Земля. Всесвіт» зібрано спогади сокальчан, сім’ї яких пережили Голодомор 32-33, 46 років. Серед них колишній директор СШ №2 Надія Проніна, вчителька цієї ж школи Оксана Олесько, колишня працівниця лікарні Лідія Таранова, сокальчанка Поліна Ахмедзянова та інші.
Надія Проніна в ті роки жила в Херсонській області в невеличкому містечку. В дитячій пам’яті збереглися жахливі спогади про ці страшні роки. Розповідала про спухлих від голоду людей, яким вдалося вирватися з села. Вони сиділи край дороги, простягаючи худі, немічні руки за шматком хліба. Дехто з них помирав, не дочекавшись їжі. За кілька окрайців хліба люди віддавали сімейні реліквії, золото. Вчителька цієї ж школи Оксана Олесько, яка в дитинстві жила в Чернігівській області на кордоні з Російською федерацією, розповідала, що після того, як майже всі жителі їхнього села померли з голоду, відразу через декілька днів село заселили жителі сусідніх російських сіл. Все своє свідоме життя Оксана Лук’янівна розмовляла тільки українською мовою. «Принципово», – говорила вона.
Колишня працівниця лікарні Лідія Таранова, в часи Голодомору жила в Кіровоградській області, їй тоді було 4-5 років. Вона згадує, що її та інших дітей села врятувало те, що вони відвідували дитячий садок. Хоч бідно, але дітей там годували. Вона запам’ятала, як одна з працівниць садочка бідкалася, що її родичку заарештували (працювала на току, біля молотарки). Тік охороняли солдати. Зерна було багато. І ось ця жінка взяла жменьку зернин, щоб дати голодним батькам. Солдати це побачили і заарештували її.
Голод 1946 року вона пам’ятає теж. Від голодної смерті їхнє село врятували суслики. Ці маленькі звірки мали нірки на березі річки. Діти йшли туди, набирали води і заливали нірки. Суслики вискакували й діти ловили їх, несли додому, де матері готували з них їжу, – розповідала колишній зберігач фондів музею Юлія Борис.
Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам’ять про всіх невинно закатованих під більшовицькою владою.
Ольга ЯНЧУК,
старший науковий співробітник музею.