ГОЛОВНЕ, ЛЮБОВ ТА ПОШАНА УЧНІВ
Кажуть, що вчителями не стають, ними – народжуються. Саме так без сумніву можна сказати про подружжя Галину Олександрівну та Євгена Петровича Саганських з с. Стенятин, які все своє життя присвятили вихованню підростаючого покоління. І хоч вони давно на заслуженому відпочинку, у селі з великою шаною ставляться до них.
Пані Галина народилася в 1933 році в селі Стрільче Горохівського району на Волині. В 1948-1952 рр. навчалася в Сокальському педучилищі. Тут доля звела її з молодим красенем Євгеном, який після служби в армії був поновлений на навчанні. Хлопець був з с. Скоморохи, вступив у педучилище в 1947-ому році після закінчення Стенятинської восьмирічної школи. Проте був відрахований через патріотичні погляди. Через рік вони одружились і разом пліч-о-пліч пройшли по життєвій та освітянській ниві, підтримуючи один одного у роботі та в житті.
Після училища п. Галину скерували на роботу в с. Волиця, а згодом разом з чоловіком у Стенятин.
– В 1957 р. ми приїхали в Стенятин з маленькою донькою Любою на руках, – згадує п. Галина. – Село було бідне. Жили в холодних кімнатах… Не було що їсти, та в що вдягнутися…
Проте жодні труднощі не стали їй на заваді заочно закінчити філологічний факультет Львівського педагогічного інституту, а чоловікові – біологічний факультет Львівського університету імені Ів. Франка.
Євген Петрович приділяв велику увагу науково-дослідницькій роботі. Завдяки йому невдовзі дуже змінилося село. Разом з учнями він посадив багато дерев, кущів. За високі показники на педагогічній ниві вчитель Є. Саганський був нагороджений значком «Відмінник народної освіти», медаллю «За працю» та іншими відзнаками.
Подружжя Саганських брало активну участь у громадському житті села. Вони грали у драматичному гуртку, яким керував вчитель Богдан Козярський. Клуб не опалювався, проте тут драмгуртківці ставили вистави, на які приходили не тільки жителі Стенятина, але й навколишніх сіл. А з п’єсою «Лісова пісня» Лесі Українки навіть їздили у Львів.
Пані Галина десять років була членом ТУМ «Просвіта», брала участь в художній самодіяльності, а також у всіх заходах під час національного відродження, які проводились в Сокалі та в Стенятині, зокрема освячення могил борців за волю України.
Вчителі Саганські пропрацювали все життя в Стенятинській школі. Практично є сім’ї, в яких вони вчили батьків, їхніх дітей і внуків. Пані Галина з приємністю констатує, що на першому чи останньому дзвонику завжди бачить своїх випускників – як не самих, то з дітьми чи внуками. І радіє, що всі вони виросли добрими людьми, які люблять своє село, дбають про нього.
– Дуже люблю дітей. Серед моїх учнів є багато вчителів, які досягли значних висот, – каже вона. – Тішуся, коли можу стежити за успіхами своїх вихованців. Мені приємно, що клас, де була класним керівником, нещодавно мене відвідав. Щиро дякую за це М. Ріжці. Радію, що мої учні не забувають нас, допомагають чим можуть. Вдячна за турботу та увагу Г. Студінському, І. Ратинчуку, В. Зубенко, Б. Гойдало, М. Підгурському, С. Сохнацькому.
– Для вчителя, – каже 90-річна жінка, – головне не звання, ні нагороди, а любов і пошана учнів, яким присвятила своє життя, та родина. Ми щасливі, бо народили і виховали дві доньки – Любу та Зоряну, молодша продовжила нашу вчительську династію і стала вчителем музики… Й дякуємо Богу, що прожили таке довге та цікаве життя в парі, навчилися прощати один одному, що дочекалися внуків, правнуків, які є нашим багатством і найбільшим щастям…
Марія КРАСЬКО,
с. Стенятин.
