ВБИТІ МОСКОВСЬКИМИ «ВИЗВОЛИТЕЛЯМИ»
День 19 квітня сумний для жителів села Ульвівок. Адже 76 років тому, від рук енкаведистів загинули юнаки Михайло Козак, Ярослав Космина, Ярослав Кокотень, Степан Кавуза, Олекса Слободюк, Богдан Саганський, Ярослав Федашко. Цвіт нації. Їм було по 14-16 років. Похоронені на місцевому цвинтарі у спільній могилі. На пам’ятнику поряд з прізвищами, є напис: «Неповнолітні хлопці замордовані московськими «визволителями».
Склали шану юним мученикам жителі села, депутати Сокальської міської (Олег Кожушко, Олег Грицишин) та Червоноградської районної (Микола Дем’янович) рад, староста Андрій Полозяк, активісти. Священники Ярослав Валюх, Орест Рубель, Володимир Жарський та Михайло Назар відслужили панахиду за загиблими.
Декан Сокальського деканату УГКЦ о. Ярослав Валюх:
– Нещодавно з молодшим сином прочитав одне коротке оповідання «Стара-стара вишня» Василя Сухомлинського. В ньому йдеться про те, що у саду в родини росла вишня і на ній було уже багато сухих гілячок. Але частина вишнi родила. І коли одного року цвіт з’явився лише на одній гілці, батько взяв сокиру і йшов рубати вишню, а мати сказала, щоб залишив, не рубав її. Дочекалась мама осені, плоди дозріли, і вона взяла кісточки тих вишень і запхала в землю. Наступної весни вишня стара всохла, але її життя продовжилося у тих вишнях, що проросли з кісточок. І Василь Сухомлинський далі пише: «Якщо ми не будем шанувати старе, то ми недостойні нового. Якщо не знатимемо того, що було колись, і не будемо мати пам’яті того, що відбувалось колись з нашим народом, то не будемо мати Вітчизни». Про те, що відбулося тут, я чув, але мало знав. Дуже часто нашою бідою є саме те, що ми забуваємо старе, не шануємо його, живемо тим теперішнім. І нині бачимо, яку ціну нам приходиться платити, що ми робимо сьогодні. В дорозі, їдучи сюди зі мною, розповідали що тут відбувалося. І чуємо, що хлопці від 12 до 16 років в 1946 році були не просто вбиті, а замордовані. Глумилися над мертвими тілами. Чуючи все це, що в нас природньо виникає? Лише гнів та ненависть. Але ми сьогодні робимо щось інше. Ми не просто згадуємо у пам’яті те що було, і ще більше починаємо ненавидіти, але ми сьогодні молимося. Тому є так важливо щоб у цю мить, коли стоїмо тут з вами, духовно єднатися з нашим Богом. А наша віра каже, що оці юнаки невинно вбиті зараз перебувають з Ним, там де немає ні болі, ні печалі, ні зітхання, але є життя вічне. І знаєте що робить з нами наша молитва? Коли ми кажемо перед Богом що відчуваємо біль і ненависть, то Господь дає нам сили пройти цей час, Бог дає нам сили ворядкувати свій гнів, і дає зрозуміти, що маємо право гніватися. Але маємо право гніватися на гріх, на те, що є зло, на вбивство невинних людей… Але не загинути у своєму гніві, відкривати своє серце Богові, і казати: «Боже, дай мені пережити той час і винести з нього те, що мені сьогодні є корисне і потрібне нашій державі, пам’ятати те, що було колись, будувати теперішнє і дбати про світле майбутнє для нас. Тому творячи цю пам’ять, не забуваймо ким ми є. І наша молитва покаже, що ми діти Отця, який є життям і безсмертям, Отця, який є Воскресінням, Отця, який є Вічністю і майбутнім для нас, Той, який кличе нас до своєї Батьківщини».
Житель Ульвівка Богдан Андрейчук:
– За розповідями старших людей, юнаків (а це були ще діти) послали прикрасити церкву. Енкаведисти перед тим вбили п’ятеро юнаків у Городиловичах. Догнали і тих хлопців, казали, що один втік, не можу сказати чи це так. І він встиг добігти до лісу. На конях наздогнали всіх, і по-звірячому познущалися. Ще розповідали, що серед вбивць-москалів була п’яна жінка (про це говорив Михайло Якубовський). Українки не матюкалися, не говорили таких лайливих слів. А вона казала «Всєх надо на… расстрелять…»
Дійшла звістка до села. Бігли люди, священник і кричали: «Що ви наробили?». Не давали забирати тіл. Казали мешканцям, щоб підписалися, що юнаки були озброєні. Але ніхто цього не зробив. Тіла пролежали цілу ніч, падав дуже великий дощ, а там пісок, і їх не можливо було впізнати. Очевидці ще розповідали як хоронили хлопців. Відправа відбулася біля помешкань кожного юнака, процесія зупинялася, і разом їх несли на цвинтар.
З нами стоїть Іван Козак, його тато тут похований. Перед Великоднем він йшов у Городиловичі, щоб кравець пошив йому кашкета. Повертався додому, бачив цю трагедію. Москалюга на коні його наздогнав і шаблею відрубав голову… Отакі звірства творили совєти-«визволителі». Не розумію, чому в наш час ще на постаментах стоять боввани з автоматами. Вже жукова зняли в Харкові, пора це зробити і в нас.
Тут похований Зеновій Криштоф. Він також загинув в 46-ому. Ще з одним хлопцем в льосі вчився стріляти. Десь почули: одного вбили, інший втік. Трохи далі похований Олекса Фарина, котрий воював в УПА, прийшов похрестити дитину, а в селі було багато зрадників (маю список, хто тим цікавиться, можу дати прочитати). Була облава і його вбили… Ось так знущалися над українцями тоді, й нині знову це продовжується.
Сокалець Юрій Товарянський:
– До цієї землі також маю причетність, бо моя мама звідти родом. Вона очевидець цієї події, мала тринадцять років. Чула з розповідей, що люди боялися про все це говорити, бо знали, що сексоти закладують, і вивезуть у сибір. А у дев’яностих роках очевидці почали розповідати про ті жахливі події. Совєти пам’ятників не дозволяли ставити, хотіли стерти з лиця землі оті звірства. Це копія до трагедії, яка сталася в Бучі, Маріуполі та інших українських містах, нині з агресією росії. Це їхні внуки вже роблять звірства. Ще й гірше. 1946-ий для цього терену був найстрашнішим. Згадаймо криївку в Гуті, коли рій «Діброви» з Волині прийшов підірвати у Сокалі міст, через який вивозили людей. Але зрадник Юрченко з Красносілля здав їх. Були також всі замордовані. Творилися жахливі часи. Москалі хотіли щоб декілька поколінь переросло, і ми цього не знали. Але це неможливо приховати… Такі звірства на цей час не могли задокументувати, але залишилися розповіді батьків, рідних. І ми все це повинні передати наступним поколінням. Це наше основне завдання. Щоб ніхто не забув звірств москалів. Адже ті хлопці загинули за нас. Нині, хто чим може, маємо примножувати нашу перемогу, допомагати Захисникам України. Не забуваймо, що «хто не знає минулого, той не має майбутнього». Як сказав Степан Бандера: «Залізо гартується в борні, а нація в боротьбі!» Мусимо перемогти те зло, і щоб в кожному селі, де тільки можна, стояли пам’ятники, і люди вшановували наших Героїв!
Сокальський міський голова Сергій Касян:
– Це трагічна історія нашого народу. Історія повторюється: що відбувалося в сорок шостому році, це відбувається в двадцять другому. Зовсім недавно на Херсонщині молоді хлопці бігли, тікаючи від рашистів, і одного розстріляли, іншого поранили. Один в один історія. Вбивства, які цьогоріч агресор скоїв в Бучі, Бородянці, Гостомелі, Ірпіні, подібні до звірств, які чинили тоді. Очевидно, що в тих рашистів інших методів не існує. Вони не вміють цивілізовано розмовляти і вирішувати якісь питання, а все роблять щоб знищити українців. Недавно по телебаченню росіянку запитали про її ставлення до війни, на що та відповіла: «ето харашо». Питає корреспондент: «А що ви там будете робити?». Відповіла, що «будут украинцами править». Ось їх завдання. Вони не хочуть, щоб наша держава відбувалася, щоб українці жили заможно, щоб в нас діти ходили у вишитих сорочках до церкви. Але по їхньому не буде. Про цих хлопців, так як і про новітніх героїв Сокальщині, пам’ять назавжди буде у наших серцях.
Настоятель храмів св. Йосафата с. Конотопи, Введення в храм Пресвятої Богородиці с. Теляж, каплиці Божої Матері с. Ульвівок о. Орест Рубель подякув усім, хто прибув помолитися разом за молодих хлопців. Історія нас вчить і не завжди вчить. Коли дивимося на цю російську орду, вони нічого не навчилися, а ще більше здичавіли. Це просто жах у нинішніх днях наяву. Ми кожен на своєму місці маємо молитися, допомагати тим, кому тяжко. Ми тут спокійно молимося, а там гинуть люди. Тож стараймося, підтримуймо та молімося за наших воїнів, які відстоюють незалежність України і навіть життя віддають за нашу свободу.
Виступаючі, проводячи паралель між 1946 і 2022 роками, наголошували, що історія, на жаль, повторилася. І сьогодні Збройні сили України захищають рідну землю від російського агресора. Жахіттям не має бути прощення. Всі маємо згуртуватися задля допомоги війську і нашої Перемоги.
На завершення присутні спільно помолилися та виконали духовний гімн «Боже, нам єдність подай» та Славень.
