Головна Історія 19 квітня 1946-го від рук енкаведистів загинули 14-16-річні юнаки – жителі села...

19 квітня 1946-го від рук енкаведистів загинули 14-16-річні юнаки – жителі села Ульвівок

ВБИТІ МОСКОВСЬКИМИ «ВИЗВОЛИТЕЛЯМИ»

День 19 квітня сумний для жителів села Ульвівок. Адже 76 років тому, від рук енкаведистів загинули юнаки Михайло Козак, Ярослав Космина, Ярослав Кокотень, Степан Кавуза, Олекса Слободюк, Богдан Саганський, Ярослав Федашко. Цвіт нації. Їм було по 14-16 років. Похоронені на місцевому цвинтарі у спільній могилі. На пам’ятнику поряд з прізвищами, є напис: «Непов­нолітні хлопці замордовані московськими «визволителями».

Склали шану юним мученикам жителі села, депутати Сокаль­ської міської (Олег Кожушко, Олег Грицишин) та Червоноград­ської районної (Микола Дем’янович) рад, староста Андрій Полозяк, активісти. Священники Ярослав Валюх, Орест Рубель, Володимир Жарський та Михайло Назар відслужили панахиду за загиблими.

Декан Сокальського деканату УГКЦ о. Ярослав Валюх:

– Нещодавно з молодшим сином прочитав одне коротке оповідання «Стара-стара виш­ня» Василя Сухомлинського. В ньому йдеть­ся про те, що у саду в родини росла вишня і на ній було уже багато сухих гілячок. Але частина вишнi родила. І коли одного року цвіт з’явився лише на одній гілці, батько взяв сокиру і йшов рубати вишню, а мати сказала, щоб залишив, не рубав її. Дочека­лась мама осені, плоди дозріли, і вона взяла кісточки тих вишень і запхала в землю. Нас­тупної весни вишня стара всохла, але її життя продовжилося у тих вишнях, що проросли з кісточок. І Василь Сухомлинсь­кий далі пише: «Якщо ми не будем шанувати старе, то ми недостойні нового. Якщо не знатимемо того, що було колись, і не будемо мати пам’яті того, що відбувалось колись з нашим народом, то не будемо мати Вітчиз­ни». Про те, що відбулося тут, я чув, але мало знав. Дуже часто нашою бідою є саме те, що ми забуваємо старе, не шануємо його, живемо тим теперішнім. І нині бачимо, яку ціну нам приходиться платити, що ми робимо сьогодні. В дорозі, їдучи сюди зі мною, розповідали що тут відбувалося. І чуємо, що хлопці від 12 до 16 років в 1946 році були не просто вбиті, а замордо­вані. Глумилися над мертвими тілами. Чуючи все це, що в нас природньо виникає? Лише гнів та ненависть. Але ми сьогодні робимо щось інше. Ми не просто згадуємо у пам’яті те що було, і ще більше починаємо ненавидіти, але ми сьогодні молимося. Тому є так важливо щоб у цю мить, коли стоїмо тут з вами, духовно єднатися з нашим Богом. А наша віра каже, що оці юнаки не­винно вбиті зараз перебувають з Ним, там де немає ні болі, ні печалі, ні зітхання, але є життя вічне. І знаєте що робить з нами наша молитва? Коли ми кажемо перед Бо­гом що відчуваємо біль і ненависть, то Гос­подь дає нам сили пройти цей час, Бог дає нам сили ворядкувати свій гнів, і дає зрозу­міти, що маємо право гніватися. Але маємо право гніватися на гріх, на те, що є зло, на вбивство невинних людей… Але не загинути у своєму гніві, відкривати своє серце Богові, і казати: «Боже, дай мені пережити той час і винести з нього те, що мені сьогодні є ко­рисне і потрібне нашій державі, пам’ятати те, що було колись, будувати теперішнє і дбати про світле майбутнє для нас. Тому творячи цю пам’ять, не забуваймо ким ми є. І наша молитва покаже, що ми діти Отця, який є життям і безсмертям, Отця, який є Воскре­сінням, Отця, який є Вічністю і май­бутнім для нас, Той, який кличе нас до своєї Батьківщини».

Житель Ульвівка Богдан Андрейчук:

– За розповідями старших людей, юнаків (а це були ще діти) послали прикрасити церкву. Енкаведисти перед тим вбили п’ятеро юнаків у Городиловичах. Догнали і тих хлоп­ців, казали, що один втік, не можу сказати чи це так. І він встиг добігти до лісу. На ко­нях наздогнали всіх, і по-звірячому познуща­лися. Ще розповідали, що серед вбивць-москалів була п’яна жінка (про це говорив Михайло Якубовський). Українки не матюка­лися, не говорили таких лайливих слів. А вона казала «Всєх надо на… расстрелять…»

Дійшла звістка до села. Бігли люди, свя­щенник і кричали: «Що ви наробили?». Не давали забирати тіл. Казали мешканцям, щоб підписалися, що юнаки були озброєні. Але ніхто цього не зробив. Тіла пролежали цілу ніч, падав дуже великий дощ, а там пісок, і їх не можливо було впізнати. Оче­видці ще розповідали як хоронили хлоп­ців. Відправа відбулася біля помешкань кожного юнака, процесія зупинялася, і разом їх несли на цвинтар.

З нами стоїть Іван Козак, його тато тут похований. Перед Великоднем він йшов у Городиловичі, щоб кравець пошив йому кашкета. Повертався додому, бачив цю трагедію. Москалюга на коні його наздогнав і шаблею відрубав голову… Отакі звірства творили совєти-«визволителі». Не розумію, чому в наш час ще на постаментах стоять боввани з автоматами. Вже жукова зняли в Харкові, пора це зробити і в нас.

Тут похований Зеновій Криштоф. Він та­кож загинув в 46-ому. Ще з одним хлопцем в льосі вчився стріляти. Десь почули: одного вбили, інший втік. Трохи далі похований Олекса Фарина, котрий воював в УПА, прий­шов похрестити дитину, а в селі було багато зрадників (маю список, хто тим цікавиться, можу дати прочитати). Була облава і його вбили… Ось так знущалися над українцями тоді, й нині знову це продовжується.

Сокалець Юрій Товарянський:

– До цієї землі також маю причетність, бо моя мама звідти родом. Вона очевидець цієї події, мала тринадцять років. Чула з розповідей, що люди боялися про все це говорити, бо знали, що сексоти закладують, і вивезуть у сибір. А у дев’яностих роках очевидці почали розповідати про ті жахливі події. Совєти пам’ятників не дозволяли ста­вити, хотіли стерти з лиця землі оті звірства. Це копія до трагедії, яка сталася в Бучі, Маріуполі та інших українських містах, нині з агресією росії. Це їхні внуки вже роблять звірства. Ще й гірше. 1946-ий для цього те­рену був найстрашнішим. Згадаймо криївку в Гуті, коли рій «Діброви» з Волині прийшов підірвати у Сокалі міст, через який вивозили людей. Але зрадник Юрченко з Красносілля здав їх. Були також всі замордовані. Твори­лися жахливі часи. Москалі хотіли щоб де­кілька поколінь переросло, і ми цього не знали. Але це неможливо приховати… Такі звірства на цей час не могли задокументу­вати, але залишилися розповіді батьків, рід­них. І ми все це повинні передати наступним поколінням. Це наше основне завдання. Щоб ніхто не забув звірств москалів. Адже ті хлопці загинули за нас. Нині, хто чим мо­же, маємо примножувати нашу перемогу, допомагати Захисникам України. Не забу­ваймо, що «хто не знає минулого, той не має майбутнього». Як сказав Степан Банде­ра: «Залізо гартується в борні, а нація в боротьбі!» Мусимо перемогти те зло, і щоб в кожному селі, де тільки можна, стояли па­м’ятники, і люди вшановували наших Героїв!

Сокальський міський голова Сергій Касян:

– Це трагічна історія нашого народу. Істо­рія повторюється: що відбувалося в сорок шостому році, це відбувається в двадцять другому. Зовсім недавно на Херсонщині молоді хлопці бігли, тікаючи від рашистів, і одного розстріляли, іншого поранили. Один в один історія. Вбивства, які цьогоріч агресор скоїв в Бучі, Бородянці, Гостомелі, Ірпіні, подібні до звірств, які чинили тоді. Очевидно, що в тих рашистів інших методів не існує. Вони не вміють цивілізовано розмовляти і вирішувати якісь питання, а все роблять щоб знищити українців. Недавно по телеба­ченню росіянку запитали про її ставлення до війни, на що та відповіла: «ето харашо». Питає корреспондент: «А що ви там будете робити?». Відповіла, що «будут украинцами править». Ось їх завдання. Вони не хочуть, щоб наша держава відбувалася, щоб укра­їнці жили заможно, щоб в нас діти ходили у вишитих сорочках до церкви. Але по їхньо­му не буде. Про цих хлопців, так як і про новітніх героїв Сокальщині, пам’ять назав­жди буде у наших серцях.

Настоятель храмів св. Йосафата с. Коно­топи, Введення в храм Пресвя­тої Богородиці с. Теляж, каплиці Божої Матері с. Ульвівок о. Орест Рубель подякув усім, хто прибув помолитися разом за молодих хлопців. Істо­рія нас вчить і не завжди вчить. Коли диви­мося на цю росій­ську орду, вони нічого не навчилися, а ще більше здичавіли. Це прос­то жах у нинішніх днях наяву. Ми кожен на своєму місці маємо молитися, допомагати тим, кому тяжко. Ми тут спокійно молимося, а там гинуть люди. Тож стараймося, підтри­муймо та молімося за наших воїнів, які від­стоюють незалежність Ук­раїни і навіть життя віддають за нашу свободу.

Виступаючі, проводячи паралель між 1946 і 2022 роками, наголошували, що історія, на жаль, повторилася. І сьогодні Збройні сили України захищають рідну землю від російського агресора. Жахіттям не має бути прощення. Всі маємо згуртуватися задля допомоги війську і нашої Перемоги.

На завершення присутні спільно помоли­лися та виконали духовний гімн «Боже, нам єдність подай» та Славень.