НА ПОВСТАНСЬКИХ ДОРОГАХ
У пам’яті сьогоднішніх поколінь повстанські подвиги уже якось пригасли, здаються чимось далеким; уже так болісно не відчувається пульс їхніх звитяжних сердець, їхня самовіддана жертовність, їхні довгі, политі власною кров’ю, визвольні дороги і їхні світлі замріяні погляди у власне майбуття – у вільну Україну.
То ж кожне село, кожна дорога, кожна лісова стежина на нашій галицькій землі таять у собі ті важкі повстанські сліди, ту їхню не зміряну звитяжну ходу, намагаючись якимось чином показати їх кожному прийдешньому поколінню, пробуджувати у них ті найвищі патріотичні почуття і той високий обов’язок, який стоїть перед кожним поколінням – всіма силами і засобами захищати рідну землю.
При дорозі, що веде з Карова в Іваньки, у лісовому масиві стояв високий дубовий хрест, поставлений ще у 1925 році (був датований). Стояв, як і багато придорожніх хрестів у нашому краю, стаючи для перехожих короткочасним духовним пристанищем, нагадуючи їм про ту велику ціну людських життєвих істин, за утвердження яких мусить вічно литися кров, чого не оминув і наш Спаситель.
Таким же духовним пристанищем був цей хрест і для наших повстанців.
Після спалення Іваньків, після бою на «Перехресті», повстанські сотні, залишивши Іваньки, розійшлися по різних місцевостях, змінивши своє місце дислокації. На той час у навколишніх селах, наприклад, у Карові і Домашеві, вже стояли ворожі військові загони, які часто робили облави по наших місцевостях і дуже часто заходили у Іваньки, тому то деякі підрозділи, що залишились тут у лісі, збудували свої підземні житла, дещо дальше від Іваньків, тут на горбках біля цього хреста. Їхнє перебування було ще тривалим. Переважно це були хлопці з близьких місцевостей, і постійно тримали контакти зі своїми рідними, одержуючи від них всякі новини і поживу.
Пам’ятаю, це був, здається, 45-й рік. Їдемо з батьками фірою в Іваньки, (а тоді усі іваньківчани ще утримували там свої городи, обробляли поля), і от саме біля цього хреста бачу стоять, зі знятими шапками, наші хлопці. Мама скоренько витягує з фіри щось зав’язане у великій хустині і передає це їм, очевидно це була вже попередня домовленість, про яку я малий тоді ще знати не міг. Після короткої розмови тато змахнув батогом і ми поїхали.
Пам’ятаю до нині ту картину: сиджу на фіри і дивлюся на тих озброєних дядьків, а вони стоять там біля хреста і у слід махають нам руками. На знаю чи махав я їм чи ні, але дивився на них, аж поки фіра не сховалася за поворотом, біля Мисячого ставка. Були ще і інші події, пов’язані з цією місцевістю з хрестом.
Цей давній хрест уже був трохи похилився, його рамена були зрушені, а розп’яття впало на землю і розбилося в результаті падіння близького дерева. Це було давніше і лісоруби, що зрізували дерево, навіть не спромоглися тоді зібрати побите Розп’яття (ну що ж, такі ми є).
Два роки тому встановлено на тому місці новий дубовий хрест, а цього літа хрест був упорядкований бетонним підмурівком і встановлена меморіальна дошка, яка нагадує нам про нашу кроваву історію. Виконав це бетонне упорядження і меморіальну дошку житель села Діброва Михайло Левочко. Приємно ще до цього згадати, що його бабця по матері, Марія, була зв’язковою УПА і виконувала поважні доручення з далекими рейдами.
Посвячення цього пам’ятного місця було призначено на 6 листопада, але негода зіпсувала дорогу, що веде з Карова до лісу, і на посвячення прибули тільки жителі Діброви з священником о. Степаном, (хоча могло бути по іншому, але це вже інша тема).
І так маленьким гуртком ми виконали ту святу місію, увіковічнили місцевість її посвяченням, закарбувавши для історії ще одну маленьку сторінку з повстанського життя.
А тим часом знову тяжкий жереб упав на долю України. Той же ворог, та ж жорстока дика сила з нелюдською подобою, ті ж звироднілі інстинкти, що проявлялись і у минулу війну, знову полізли на українську землю.
І знову піднявся український народ на священну боротьбу, знову, виганяючи ворога з рідної землі, кращі сини і дочки поливають ту свою святую земленьку власною кров’ю. Таким є закон земного життя людства і усього на землі живого, а таїна цього закону залягає десь у вимірах нам не знаного – трансцендентного.
Тож за цими тайними законами усі герої, що віддали життя за рідну землю, рідний народ – за Україну, вони для нас, для кожного українця – найвища святість і пам’ять про них, вшанування їх є нашим найсвятішим обов’язком і тим ключем, що відкриває для нас, для України земну і небесну вічність.
Слава Україні! Слава Нації!
ЦІНА СВОБОДИ
На білій постелі видніються плями багрові,
Над білу постелю схилилась турбота й жура:
Повстанська дорога в звитягах завзяття і крові
І тайний притулок в оселях для зцілення ран.
Куди ті дороги, у серці озвалися струни
Визвольних пісень і жаданих, жаданих надій:
Перев’язані рани: бувають бої без фортуни,
Та знову підеш ти: чекають дороги і бій.
На білій постелі – повстанець відважний, завзятий.
Вже вістку подали – отець і матуся в журі,
Чи доля всміхнеться, чи вернеться знову до хати,
Чи вийде кохана в вечірній принаді зорі.
Ти вернеш до дому, і зціляться всі твої рани,
І воля воскресне, і пам’ять святої борні…
Герої, Герої, Вам ім’я священне – Повстанець.
У вольних оселях вам ваші співають пісні.
Степан ІВАСЕЙКО.
с. Карів.
