«Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство.
О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами.
У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.
У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під’їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об’єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.
Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових cтрільців, якими командував полковник Євген Коновалець», – саме так про перебіг тих подій в Києві на Софійській площі залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Саме 22 січня у далекому 1919 році відбулася одна з найвизначніших подій в житті української нації – Акт об’єднання Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Тому, українці кожного року, 22го січня відзначають День Соборності, приурочений до Акту об’єднання українських земель.
Століттями розірваний український народ визволився з неволі – Лівобережна Україна вийшла з Російської, а Правобережна – з АвстроУгорської імперій – і возз’єднався на своїй землі в єдиній Українській державі. Але у реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Акт возз’єднання, злуки двох Україн був, швидше, символічним знаком прагнення єдності, бо у керівництві країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, – писала сучасниця тих подій, історик Наталя ПолонськаВасиленко. – Україна, затиснута між двома потужними силами – Антантою з півдня і большевизмом з півночі, – не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР… Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо». Проте Об’єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам’яті українського народу. В українській суспільнополітичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава.
Адже соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону. З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій, як на Заході, так і на Сході України. Так, зокрема, члени таємного Братства Тарасівців в Каневі, біля могили Т. Шевченка, в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були». А Народна Рада у той же час, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу руськоукраїнського висше 20ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державнополітичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу…»
Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національновизвольного руху.
Знову це свято згадали під час чергової хвилі визвольного руху в Україні в кінці 1980х років, коли на волю вийшли колишні політв’язні дисиденти, які спровокували національнодемократичний рух. Цей рух поставив собі за мету боротьбу за загальнодемократичні цінності в країні та за створення незалежної української держави.
Опираючись на такі символічні події як День соборності, 21 січня 1990 року було проведено одну з наймасштабніших акцій національнодемократичного руху – живий ланцюг. Участь в ній за різними підрахунками взяли від 1 до 3 мільйонів людей, які вишикувалися в довгий ряд від Львова до Києва (понад 500 кілометрів). Ця громадськополітична акція засвідчила готовність українців до відстоювання своїх національних ідеалів, які були проголошені ще в 1919 році.
І от всі 25 років Незалежності України – це роки неймовірних випробувань. Українці не дивлячись на антиукраїнську чи холуйську владу, яку їм шляхом махінацій і маніпуляцій на виборах нав’язують темні сили – утверджуються, як нація. Останні роки все це дається великими жертвами. Росія потенційний і віковічний ворог України. Як і в часи попередніх лихоліть триває війна нашої Вітчизни з кацапами. Ця війна надовго. Власне, російськоукраїнська війна ніколи й не припинялася упродовж століть, тільки набирала різних форм. Нині вона перейшла у гарячу фазу збройного конфлікту. Конфлікт може бути заморожений, але війна триватиме ще довго. Звичайно, я вірю, як і всі свідомі українці, у нашу перемогу і водночас глибоко переконаний, що зверхність Москви над Києвом може бути усунена лише перемогою Києва над Москвою. Тобто наша державність, саме наше національне буття залежить від того, чи спроможемось ми приборкати Москву. Запрягти її до нашого державного воза. Або ще краще, і напевно, переконливіше це бачив і розумів Юрій Липа, який вбачав Україну могильником московської імперії і наголошував: «Не можемо уявити собі інше майбутнє. Знищення Росії – це передумова сильної України».
Збереження нашої незалежності, соборності, особливо у час чергової московськоукраїнської війни, залежить виключно від нас українців, від нашого бажання жити у своїй українській Україні, від нашої здатності любити і поважати своє, від нашої наснаги та жаги до перемоги, та й нарешті від нашої самоповаги та зарозумілості як дієздатної та могутньої нації, яка здатна не стояти на колінах і просити, а боротися, вимагати і перемагати. Наша держава потрібна лише нам. Бо це наша земля облита і наскрізь просочена кров’ю наших славних героїв. І в пам’ять про їх героїчну і жертовну смерть заради майбутнього української нації, ми нарешті повинні зродити і привести до влади українців, які будуть наповнені кожною своєю клітиною українським духом, які будуть відчувати нерозривний зв’язок із своїми славними предками часів Київської Русі, Козацької держави, УНР, ОУНУПА і будуть відчувати перед ними духовнокровну відповідальність за збереження та розріст української нації та Української Соборної Держави.
Для всіх тих, хто очікує порятунку від США та Євросоюзу, наводжу цитату Провідника української нації Степана Бандери: «Самостійну державу може здобути український народ тільки власною боротьбою і трудом. Сприятливий розвиток міжнародної ситуації може значною мірою спричинитися до нового розгорнення й успіху нашої визвольної боротьби, але він може відіграти тільки допоміжну, хоч дуже корисну роль. Без власних змагань українського народу найсприятливіші ситуації не дають нам ніколи державної незалежности, хіба тільки заміну одного поневолення на інше… Як визволення, так і оборона самостійної України може в основі опиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самооборони».
І наостанок, як підсумок, красива метафора В’ячеслава Липинського: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути!!!»
Тарас СТАРОДУБ.
