ОСТАННІЙ ДЕНЬ ЗАВОНЄ
У 1930 році Завонє стала окремою громадою. Перед Другою світовою війною в ній мешкало 297 римо-католиків і 27 греко-католиків. Це дає підстави припускати, що деякі сім’ї були змішаними, тобто польсько-українськими. Але, як показують дані перепису населення за 1931 рік, усі жителі колонії, окрім одного, назвали своєю рідною мовою польську.
На початку 1944 року в села Прибужжя почали навідуватися нічні злодії. З’ясувалося, що це червоні партизани, котрих прийняли в свої оселі жителі Завонє. Ці пришельці вдень спали і переховувалися, а вночі разом зі своїми польськими помічниками грабували господарства українських селян. Аби не падало підозріння на мешканців колонії – ходили на цей «промисл» у віддалені села.
Більшість завонян ставилася до українського національно-визвольного руху вороже. Зате вважали, що єднання з радянськими партизанами і прихід Червоної армії сприятимуть відновленню польської держави, за якою ностальгували й хотіли бачити її у тих кордонах, які були до вересня 1939 року. Та плани жителів колонії і їхніх «квартирантів» зруйнував німецький поліційний полк СС, який 6 березня 1944 року оточив Завонє. Гітлерівці вимагали, щоб мешканці колонії склали наявну в них зброю і видали більшовицьких диверсантів. Цього не діждалися… Та коли під час обшуку в одному з господарств наткнулися на збройний опір кількох партизанів – узялися палити село. Спалахнули перші хати і клуні. Вогонь швидко розповзався по всій території Завонє і спопеляв оселі. З окутаних полум’ям і димом будівель та сховищ вистрибували під кулі есесівців очманілі від отруйного чаду партизани. Одні падали мертвими, інших, які намагалися оборонятися або втікати, скосили кулеметним вогнем. Загинули 22 червоних партизани і 18 поляків. У пущенній з вітром Завонє німці знайшли великий арсенал зброї, боєприпасів і рацію…
Промине двадцять літ і радянські пропагандисти розтрублять, що полеглі «оборонці» цього села належали до Рава-Руського партизанського загону, і зачислять їх до сонму героїв.
Про останній день Завонє згадується на сторінках ряду видань. Але більшість відомостей, поданих у них, тенденційні й суперечливі. В «Истории городов и сел Украинской ССР, Львовская область.» читаємо:
«Весной 1944 года через Селец проходило партизанское соединение под командуванием М. И. Наумова. В селе Завоне (в то время подчинялось Селецкому сельсовету) Рава-Руский партизанский отряд этого соединения вел жестокий бой с гитлеровскими карателями, во время которого погибли командир отряда Мороз, комисар Муракин и большинство партизан. За связь с партизанами фашисты 6 марта 1944 года полностю сожгли село, расстреляли около 40 жителей, 36 отправили в концлагеря, где большая часть их погибла»
Як бачимо, до розстріляних «жителів» Завонє зарахували 22 партизанів – наумовців. Насправді загиблих місцевих мешканців колонії було не «майже 40», а як уже згадувалося, тільки 18.
Найактивніше доклався до героїзації більшовицьких партизанів і їхніх завонських помічників Аркадій Моцний. У повісті «З попелу повсталі», (протягом 1977-1978 рр. друкувалася в газеті «Шахтар Червонограда», відтак вийшла книжкою) він назвав їх «легендарними месниками». Хоч у його творі вони більше схожі на мародерів і звичайних крадіїв харчів. То пограбують «бункер» з провіантом, що належав українським повстанцям, то поцуплять віз з продовольством… Ось рядки з повісті:
«На підводі, захопленій у бандерівців, партизани привезли кілька мішків муки, зерна, бочку сала, каструлю смальцю, навіть відерний баняк меду».
До речі, про ставлення бандерівців до совєтських і польських партизанів розповідає одна з тодішніх листівок. У ній, зокрема, зазначається:
«…Партизанська боротьба поляків і большевиків могла б нас не цікавити, і вони могли б її проводити згідно з їхніми силами, якби не те, що її вістря спрямоване проти нас. Сталін і Сікорський* хотіли вбити одним пострілом двох зайців: знешкодити німців і з німецькою допомогою знищити українців…
Ми не дивимося на боротьбу партизанів з погляду світової комуністичної революції (радянський імперіалізм), ані з погляду ідеї «нової Європи» (німецький імперіалізм), але тільки з погляду інтересів України. Ми боремося за самостійну Українську державу, а не чужі імперіалізми».
Не оминув Завонє й Володимир В’ятрович. У своїй цікавій книжці «Друга польсько-українська війна 1942-1947» він навів фрагмент одного зі звітів українського підпілля, в якому йдеться:
«4.3 (або 6.3) 44 р. українські СС-и винищили польську колонію Завонє, яка була осідком і твердинею польсько-большевицьких банд. В акції вбито около 300 людей, село спалено. Знайдено дуже багато зброї й амуніції».
Очевидно, що підпільник, який готував звіт, помилився. Якщо повірити його уявній цифрі – може скластися враження, начебто загинули майже всі жителі Завонє. Та в цей весняний день, коли пожежа стирала з мапи Сокальщини цю прибузьку колонію, її мешканці, за винятком тих, які допомагали наумовцям, врятувалися. Незабаром вони дісталися на етнічні польські землі. Ті, котрих німці відпустили, знайшли притулок в українських селах, у тому числі й Сільці. Понад 40 завонян нацисти вивезли за співпрацю з більшовицькими партизанами до Німеччини – у концтабір «Грос-Розен», де 38 позбулися життя.
У спаленні Завонє дивізія СС «Галичина» участі не брала. Тоді її в Україні не було. В березні 1944 року вона знаходилася в навчальному таборі в Нойгаммері, що розташовувався в околицях міста Бреслау (тепер Вроцлав, Польща). Звідтам виїхала на Львівщину 28 червня 1944 р. «Галичина «була суто фронтовим формуванням і до каральних операцій не причетна. Це навіть визнає її московський критик Лєонід Млєчін, який пише: «На самом деле дивизия СС «Галичина», сформированная из украинцев, пожелавших служить Гитлеру**, не участвовала в антипольских акциях»***
А якої ж думки про останній день Завонє деякі поляки?
Якщо читати нотатки Є. Білєцкого, вміщені в книжці Мечислава Бузєвіча «Stаd nasz rоd!» («Звідси наш рід!»), то мешканці Завонє зображені у них такими собі невинними і покірними обивателями. «Українські есесівці, – пише він, – зігнали всіх поляків під костел і розстріляли з кулеметів. Хто не втік – загинув…»
Є. Білєцкій чомусь «не побачив» у Завонє ні більшовицьких партизанів, ні німців, і не обмовився про них жодним словом. Це й не дивно. В своєму творі він не тільки не дружить з правдою, а ще й хвалиться тим, що будучи пробощем у костелі села Боратина, змусив українця, котрий брав шлюб з полячкою, присягати польською мовою.
А ось що 7 травня 1975 року сказала у своєму виступі під час відкриття пам’ятника партизанам Рава-Руського загону і жителям Завонє колишня його мешканка й громадянка Польської Народної Республіки Ядвіга Худа:
«Я – живий свідок трагедії що сталася в нашому селі шостого березня 1944 року.
У моїй хаті тривалий час перебував штаб Рава-Руського партизанського загону і була влаштована рація.
Я особисто знала командира загону старшого лейтенанта Мороза, політрука капітана Букіна, їхнього ординарця Кузьму Примака, радиста Радіна (Жигаліна) і багатьох інших партизанів, прізвищ яких я, на жаль, за давністю часу не пам’ятаю.
Я була свідком того, як радянські партизани разом з односельцями героїчно боролись з есесівськими карателями. І ні один з них не здався в полон ворогові. Загін загинув у нерівному бою. Одночасно з радянськими партизанами під час бою загинули вісімнадцять моїх односельчан, в тому числі мій рідний брат Ігнат Кісілевич і шістнадцятирічний син Юзеф Худий… Село наше гітлерівці зрівняли з землею****…»
Коментарі, як кажуть, зайві.
За радянської імперії на трагедії Завонє змайстрували міфічний ореол героїзму, який давав ідеологічну поживу для так званого інтернаціонального та патріотичного виховання молоді, котру вчили любити і шанувати ворогів України і зневажати тих, які боролися за її свободу і незалежність.
Іван ВАШКІВ.
*Сікорський Владислав – польський державний діяч, генерал Війська польського.
**У дивізію українці йшли не задля служби Гітлеру, а зовсім з іншою метою.
***Млєчин Леонид. Степан Бандера и судьба Украины… Москва – 2014. С 194.
****«Шахтар Червонограда».1978. №59.
