«Не спи, моя рідна земля! Прокинься, моя Україно! Відкрий свої очі, у світлі далеких зірок! Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої – всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє». Ці слова Сергія Фоменка з пісні «Не спи, моя рідна земля», яку виконує гурт «Мандри», актуальні й нині.
На самім початку революційних подій, коли нікому і в голову не могло прийти, чим усе обернеться, слова «Слава Україні! Героям Слава!» видавалися простим вітанням. Звісно, для частини протесту-вальників гасло мало важливий сенс, але для більшості було лише словами, котрими розпочинали свою промову численні оратори зі сцени Майдану.
Для частини ж населення і поготів всі ці гасла й вітання, в їх серйозному варіанті, асоціювалися із націоналізмом та чимось неприємно-ворожим. Вони не розуміли, про яких таких героїв йдеться, якій нації слава? Інші ж на місці героїв бачили Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Степана Бандеру, Романа Шухе-вича та упівців, тих, хто першим вийшов на Майдан, а дехто – волонтерів. У кожного був свій варіант. Із розвитком подій в
центрі столиці з’являлися все нові і нові претенденти на те, щоби стати тими героями, котрим, власне, слава.
Все стало на свої місця. Проте не лише «Слава Україні! Героям Слава!» набуло нового й точнішого змісту. Тепер зрозуміло, що «Слава нації», що «смерті ворогам» хочеться багатьом і досі, коли перед очима зринають кадри з вбитими та пораненими героями. Що «душу й тіло ми положим за нашу свободу» – це не просто абстрактні слова з гімну. Врешті-решт, що Майдан Незалежності – справді те місце, де здобували свою свободу. Це дивне, неймовірне місце, потужна точка енергії нашого народу, де встигли відчути все: і радість, і безвихідь, і горе, і біль, і гордість, і повагу.
Вже всім зрозуміло, що на центральній площі Києва має постати красивий і сильний пам’ятник-меморіал для Небесної Сотні. Це повинно остаточно довершити процес перетворення Майдану в місце нашої сили та певності.
Вже не один рік у Сокалі йде мова про спорудження пам’ятника Героям Небесної Сотні та загиблим українським воякам в зоні АТО, в тому числі й уродженцям Со-кальщини. Але…
Тому мусимо не дати заплямувати світлу пам’ять наших Героїв, вберегти її від привласнення нечесними й підлими людьми, котрі неодмінно захочуть отримати політичні дивіденди від їх смертей.
А ще маємо піклуватися про тих, хто залишився без найближчих людей. Без своїх: чоловіків і жінок, дітей та батьків, сестер та братів, рідних і друзів. Допомагати їм не раз в рік умовного 20 лютого, як у нас згадують про усіх потребуючих, а щоразу, при кожній нагоді. Не залишити їх з горем наодинці. Це найменше, що ми можемо зробити для них.
Ми повинні докласти усіх зусиль, щоби добитися справедливого суду для тих, хто винен у смертях, каліцтвах та інших злочинах проти нашого народу. Але гуртуватися маємо не довкола ненависті, а довкола любові, довкола вищої мети. Такою має стати побудова нової держави, тієї, котру бачили в своїх мріях загиблі герої і за котру вони віддали життя. Ми мусимо зробити все, щоби таке більше ніколи не могло повторитися і ніхто не вмирав через ідіотів при владі. Щоб Герої не відправлялися на небеса передчасно, а трудилися і жили на радість рідним та близьким, мирно й щасливо.
Ці люди – справжні Герої. Вони загинули, як Герої і проводжали їх, як Героїв. У кожному населеному пункті зупинялися процесії, що везли домовини з тілами загиблих, і місцеві люди, навіть серед пізньої ночі, зі свічками в руках, в дощ і холод, зі слізьми на очах віддавали останню шану Героям.
Герої не вмирають! Вони завжди будуть в наших серцях!
Василь СОРОЧУК.
НЕБЕСНІЙ СОТНІ
Чому зірки стулили очі, Чом небеса закрили хмари, Чому проміння сонця згасло, Й земля стогнала від пожару?
Не жаль мені ні зір, ні сонця, Не жаль небесної блакиті, Не жаль землі, що застогнала -Жаль в серці, згинули ж бо діти!
Більше нема у мами сина, І хрест важкий придавить душу Немає мужа, батька, брата, Нема того, хто жаль осушить.
Непрохані спливають сльози, Вмиває й небо дощ сльозами,
І кожен день пітьма покрила, І світ щезає під ногами.
А ти, мій братику, сестрице! Ти жаху мук не сподівався! Не відав, що той кат гірш звіра Над твоїм тілом познущався.
Тепер твій спокій їм покара, До кінця днів їх не покине! А на геройських на могилах І квіти й свічі Вам невинним!
Теодора САВЧИНСЬКА-ЛАТИК.
А НЕБО ПЛАЧЕ…
А небо плаче, і щемить земля. Ллє води небо, і палають ріки горя. Бо в матері десь сина вже нема,
А до вітця у сон прийшла недоля.
І всі слова уголос – недолугі. Бо тільки пошепки щось можна
промовляти. Кричати «Слава!» отим людям, Яких на небі будуть радісно вітати.
Тому мовчи, не руш вуста, не говори, І вирви з горла струмінь звуку. Послали небу ми такі дари, Яких би не віддали і під запоруку.
Божена-Марія БІЛА.
ЧОРНА ХУСТИНА
– Мамо, чому Ви вдягнулись у чорну
хустину?
– То за тобою в жалобі я, сину…
– Мамо, я прагнув вернутись додому…
– Сину, тебе ми зустріли по тому… По тому, як впав ти на землю
холодну, Як світ обірвався твій в чорну
безодню…
Твої побратими несли тебе, сину, І падали сльози мої в домовину… І плакало небо! І я помирала! І руки холодні твої цілувала!.. Та куля летіла крізь серце,
крізь долю,
І світ наш розбила бідою страшною!.. .. .Тепер я, синочку, у чорній хустині, Бо все, чим жила я,
навік в домовині…
Віра ОЛЕШ.
