Моя бабуся, Ганна Буковська, з дому Гаєва, народилася в передмісті маленького містечка Угнева (Застав’є) на Львівщині, і всі 46 років її життя, до виселення 1946-го, були пов’язані з цим містом, його самобутньою місцевою культурою.
За освіченість і вміння гарно вдягатися угнівчанок завжди вважали особливими жінками. Мали вони таку тутешню особливість – носили на головах угнівські «чуби» – величезні хустини (два на два метри), які зав’язували особливим способом, «на чубі», а два довгі кінці спадали на плечі до лопаток. Така хустка захищала і в найлютіший мороз. Називали ще таку хустину «турецькою», мабуть, із-за малюнка на ній. До кожного свята жінки вдягали хустки відповідного кольору.
А ще обов’язково міська жінка мала мінімум з десяток разків намиста, посередині яких чіпляли один або два золоті дукачі. До церкви радше вдягали біленькі блузки, а вишиванки, зазвичай – до клубу, народного дому.
Ще угнівчанки носили особливі кожухи, коротші спереду і дуже довгі ззаду, щось на зразок теперішніх весільних суконь.
Коли угнівська жінка йшла до церкви чи так по місту з вив’язаним на голові барвистим «чубом», у кожусі з довгим шлейфом позаду, то в своїй такій прямій, гоноровій поставі була схожа на царівну, а чи королеву. Вбрання доповнювало красу, вроду, жіночність, а головне, підкреслювало інтелігентність жінки – галичанки-угнівчанки.
Бабуня казала, що в їхньому маленькому ремісничому містечку батьки дуже дбали про начитаність, освіту дітей – це завжди було на першому місці, до цього спонукав великий український дух, хоч проживали там, мабуть, в однаковому співвідношенні з українцями поляки, євреї.
Так що моя бабця Ганна колись у такому вбранні, з «чубом» на голові походжала вуличками Угнева.
Та є в хустки чотири кінці: радість і щастя, але, на жаль, горе і сльози. Не оминуло бабусину родину й горе. її з двома дочками (одна з них – моя мама) і старенькою мамою, чоловіка вже не було в живих, «совєти» у березні 1946 року виселили з родинного гнізда на Підгаєччину Тернопільської області. Життя було важке, не до «чубів».
Хустки бабусині пам’ятаю, деякі ще навіть носила в шкільні роки, але такого «чуба» вив’язати, напевно, не вийде. В бабциних коралях-намисті ще виступала, хоча вони вже не в повному комплекті.
Шкода, що не збереглося жодної світлини, де бабуся «з чубом», бо багато речей при переїзді не вціліло, а деякі довелося і знищити, щоб уникнути подальшого виселення на Сибір за українськість, але залишилося фото бабці Ганни, справжньої українки, дуже працьовитої, християнки ревної, мудрої, освіченої жінки, з книжкою в руці, і її розповіді, серед яких і ця про красиві уг нівські «чуби».
ХУСТКА
Чи відає, знає хто день або годину, Як з’явилася на світі жіноча хустина? Може, то Господь творив землю і рослини, Вийшло гарне полотно, схоже на хустину? Чи пахучі із квіток барвисті пелюстки, Вітер звідусіль приніс поєднати в хустку? То люблячий чоловік так кохав дружину, Як оздобу, сотворив для неї хустину! Мають хустки чарівні по чотири кінці, Хай у кожному буде радості по вінця, Тож даруйте шалянові, вибійчані, шиті, Аби були лиш красою голови покриті. Хустки дуже до лиця кожній українці, Бо вмережані у них вірності промінці, Нехай дочки, матері, дружини, кохані Гордо у хустках ідуть – справжні панни й пані!
УГНІВСЬКА ЦАРІВНА
До церкви на службу недільного ранку З вив’язаним «чубом» спішить угнівчанка, У біленькій блузі, чорній камізельці, Святковім кожусі з дуже довгим шлейфом. На шиї красуються коралі-намисто, А посередині – дукач золотистий, Іде гонорово, тримається рівно, Справжня королева, а може, царівна! Неначе на показі високої моди, Що передбачає титул, нагороди, Походжає важно в ошатному вбранні Вулицями міста українська пані – Угнівська міщанка в хустині «турецькій», З вишуканим «чубом» – витвором мистецьким. Він так личить жінці – берегині роду, Додає чарівності, і краси, і вроди! Отак моя бабця в хустках красувалась, До зелених празників – зелені вдягала, На Різдво – сріблясті, а на Йордан – сині, І «чуби» в’язала – два кінці по спині. Чепурилась гарно в неділі і свята, Українка справжня, дружина і мати, Ось-ось зійде з фото з усміхом чарівним До мене бабуся – угнівська царівна…
Угнівчанки (світлина зі сторінки Степана Сокирянського).
Мирослава БОГУЦЬКА (Підгаєцький район Тернопільської області).
