В’ячеслав Максимович Чорновіл народився 24 грудня 1937 р. в селі Ярках Звенигородського району Черкаської області в родині сільських вчителів. У 1946 році вступив, а в 1955ому закінчив із золотою медаллю Вільхівську середню школу.
Цього ж року вступив на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка.
«Ще під час навчання в університеті в мене сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання… Під час випускного вечора в університеті я пішов на Володимирівську гору і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну», – писав у своїй біографії В. Чорновіл.
Родина Чорновола зазнавала переслідувань від комуністичного тоталітарного режиму. 1937 року був арештований і загинув в ув’язненні рідний брат батька Чорновола – Петро Чорновіл. Зазнав переслідувань і його батько, сім’ї доводилося переїжджати з села до села, змінюючи місце роботи.
З 1960 до 1963 року В. Чорновіл працював редактором молодіжних програм на львівському телебаченні. А в 1963 р. повернувся до Києва й трудився на будівництві Київської ГЕС, заввідділом газети «Молода гвардія» та в редакції газети «Друг читача».
В’ячеслав Чорновіл був активним учасником руху шістдесятників, займався літературною працею, готував до захисту кандидатську дисертацію, присвячену творчості, забороненого тоді письменника Бориса Грінченка.
«За публічний протест проти політичних арештів, виголошений у київському кінотеатрі «Україна» 4 вересня 1965 року, мене викинули з роботи, виключили з аспірантури, позбавили права публікувати свої праці», – писав В. Чорновіл.
Звільнений з роботи «за участь у правозахисному русі шістдесятників», В. Чорновіл почав друкуватися підпільно в Самвидаві: підготував дві збірки матеріалів про політичні репресії в Україні «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму».
За видання підпільних матеріалів на захист арештованих інакодумців В. Чорноволу присудили міжнародну журналістську премію, а в Радянському Союзі його звинуватили у «наклепі на радянський суспільний і державний лад» і в 1967 р. засудили до ув’язнення в таборах ГУЛАГУ.
Звільнений з ув’язнення в 1969 році, він залишався без роботи, і з 1970 по 1972 рр. нелегально видавав журнал «Український вісник». 12 січня 1972 року, після Різдвяних свят, коли у Львові почалися погромні арешти інтелігенції, В. Чорновола вдруге заарештували і засудили «за антирадянську агітацію і пропаганду» (ст. 62. ч. І КК УРСР) до позбавлення волі на 6 років таборів і 5 років заслання.
Втретє В. Чорновіл засуджений у 1980ому на 5 років «за участь в Українській Гельсінській Спілці з метою повалення радянського державного ладу». Звільнений у 1985 році. Працював кочегаром у школіінтернаті м. Львів.
1987 року В. Чорновіл відновив видання підпільного журналу «Український вісник», став учасником і організатором львівських мітингів, демонстрацій та інших акцій у 19881990 роках.
Найбільшого розголосу в Галичині набула демонстрація 17 вересня 1989 року, коли майже 200 тисяч демонстрантів ішло від Порохової башти до собору св. Юра: тоді всі галичани були об’єднані єдиною ідеєю, ще не ділилися на партії й партійки та релігійні конфесії.
Як голова НРУ, співголова УГС, співголова Львівської організації «Меморіал», член спілки політв’язнів і репресованих, кандидат в народні депутати й Президенти України В. Чорновіл провів десятки й сотні мітингів, зборів і віч…
Сокаль В. Чорновіл відвідав у грудні 1989 року, коли з командою однодумців зі Львова виступив на передвиборному вічі на підтримку від Сокальщини рухівського кандидата в депутати Верховної Ради УРСР Ярослава Кендзьора.
Авторитет В. Чорновола в той час на Сокальщині був настільки високим, що підтриманий ним Я. Кендзьор переміг своїх опонентів з великим відривом вже у першому турі виборів.
Члени Сокальської РО НРУ на честь вшанування пам’яті В. Чорновола встановили на площі Січових стрільців його барельєф.
У 1990 році на виборах депутатів Верховної Ради та місцевих рад виборці обрали В. Чорновола народним депутатом, депутатом Львівської обласної ради й головою обласної ради. На посаді голови облради В. Чорновіл ініціював політичні і економічні перетворення на Львівщині. Вперше в Україні розроблено принципи аграрної реформи – вже у травні 1990 року жителі наших міст і селищ області отримали земельні ділянки для ведення підсобного господарства, розроблено концепції приватизації житла і дрібних підприємств, створено незалежну пресу і введено національну символіку.
Львівщина у реформуванні радянської тоталітарної системи йшла попереду інших областей.
На ІІІ Всеукраїнських зборах Народного Руху України 26 лютого 1992 року В. Чорновіл обраний співголовою, а в грудні 1992ого – головою НРУ: на цю посаду він переобирався на всіх наступних з’їздах Руху.
В’ячеслав Чорновіл очолював в Україні боротьбу проти підписання нового Союзного договору – ярма для України та проти путчу ГКЧП.
Народний Рух України, очолюваний Чорноволом, привів нашу державу до незалежності. Верховна Рада 24 серпня 1991 року прийняла Акт проголошення незалежності України.
1 грудня 1991 року на виборах Президента України В. Чорновіл здобув 23,27 відсотка голосів, тобто кожний четвертий голос виборців в Україні. Він повністю переміг в Тернопільській, ІваноФранківській, Львівській областях, в тому числі й Сокальському та багатьох районах інших областей.
У В. Чорновола були перспективи на перемогу на президентських виборах 1991 року якби всі демократичні лідери України одностайно працювали на перемогу єдиного кандидата в Президенти України від демократичного блоку. Після проголошення незалежності України демократичні сили мали реальні шанси збудувати українську Україну, проте, як завжди, не уникли помилок, які, на мою думку, вплинули на даний хід історії України.
Перша помилка полягала в тому, що демократи не добилися переобрання депутатів Верховної Ради УРСР та радянських органів місцевих рад.
Другу помилку демократи зробили у 1992 році, коли новообраний Президент України запропонував керівникам Народного Руху йти працювати у владу, але вони заявили, що працювати з комуністами не будуть, а переходять у «конструктивну опозицію» до влади. В результаті у владі залишилися комуносоціалісти, які створили злочинну олігархічну систему правління в державі, що призвело до розкрадання народного багатства та знищення української армії й загрозу безпеці України.
Голова Народного Руху України Василь Куйбіда сказав, що В. Чорновіл «народився політиком і не зрадив своєї клятви» на Володимирівській горі – боротися за незалежність України». В. Чорновіл один з когорти «найяскравіших шістдесятників», де його постать найпомітніша, трагічна, і, водночас щаслива, бо дожив до втілення своєї заповітної ідеї – проголошення незалежності України.
За вагомий внесок в розбудову Української держави В. Чорновола нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня та присвоєно звання Героя України.
Вклад В. Чорновола в побудову незалежної української держави визнавали навіть недруги України, але його зрадили найближчі соратники. 19 лютого 1999 року члени депутатської фракції НРУ у Верховній Раді оголосили про усунення його з посади голови фракції.
Після цього відбулося два паралельні з’їзди НРУ, що зафіксували розкол Руху, як партії – на Український Народний Рух Юрія Костенка і Народний Рух України В’ячеслава Чорновола. Фактично, в Русі розпочалася громадянська війна, яка його ослабила.
До честі рухівців Сокальщини, розкол в РО НРУ не вплинув на моральний стан членів Руху районної організації: переважна більшість осередків РО НРУ залишилися вірною В. Чорноволу.
В’ячеслав Чорновіл у заснованій ним рухівській газеті «Час» писав, що знає замовників і виконавців розколу Руху, але не встиг їх назвати: 25 березня 1999 року, пізно ввечері, коли повертався з поїздки в Кіровоград (тепер Кропивницький), на трасі під Борисполем рухівській іномарці перетнув дорогу КамАЗ з причiпом… В’ячеслав Чорновіл і його водій загинули на місці.
В. Чорновіл до кінця боровся проти розколу, за єдність Руху, але тоді ще не знав, що смертний вирок йому винесено: влада замовила вбивство, тому що боялася, що він міг би реально вплинути на хід виборів Президента України в 1999 році.
В’ячеслав Чорновіл йшов до мети за ідеали української державності витримано, без нарікань, з високо піднятою головою. Український народ збереже пам’ять про свого сина, великого патріота, який, за словами Івана Франка: «Все, що мав у житті, він віддав для одної ідеї, і горів, і яснів, і страждав, і трудився для неї».
Богдан НЕЧАЙ, член Народного Руху України.
