В одному з інтерв’ю – фронтмен українського гурту «Тартак» та нового музичного проекту «Був’є» Олександр Положинський сказав: «На мою думку, кожна людина повинна по максимуму добре виконувати ту справу, за яку вона береться, і дбати не лише про свої власні інтереси, але й про інтереси соціуму. Творчі люди живуть імпульсами…»
Одним з таких імпульсів для нього стала участь у волонтерському освітньому таборі-резиденції «Тартаків&Тартак», який відбувся за підтримки українського культурного фонду в Тартаківському палаці. У фейсбуці він поділився своїми враження про цей проект: «Тиждень тому, в цей самий час, я приїхав у Тартаків. Приїхав сповнений сил і наснаги працювати, й надихати на працю інших. Спочатку, коли ми врубалися в ті непролазні хащі, якими був оточений напівзруйнований палац, мені здавалося, що справа безнадійна. Нас було занадто мало, мали інструменти, переважно, – сокири, мотики, тачки, лопати, щітки, та й важкою фізичною працею більшість із нас займатися не дуже звикли. Але наприкінці другого дня я озирнувся на зроблене і раптом побачив, що щось трохи прояснилося. Порубані хащі відкрили свої паркові таємниці, з-під шару ґрунту показала себе стародавня бруківка, розчищена від сміття перша кімната палацу проявила ознаки давнього інтер‘єру. Виявилося також, що бензопила не лише ламалася й ремонтувалася, а й добряче пиляла-різала у вмілих руках завзятих хлопців, а косарки не лише гучно шуміли, а помітно розчищали навколишній простір. Потім прийшли нові люди. Активно підключилася місцева громада, доєдналися навіть деякі мешканці сусідніх сіл, почали приїжджати активні гості з Сокаля, все частіше долучалися львів’яни. Активно взялися за роботу школярі. Приїхав трактор, потім ще один… І ви знаєте – на п‘ятий день не соромно було показати гостям результат нашої праці. Можете приїхати – подивитися. Або й попрацювати – бо ми поїхали, а роботи, зусиллями місцевих мешканців, тривають»…
Нас же зацікавило, що спільного між гуртом «Тартак», селом Тартаків і Тартаківським палацом. Пояснити це попросила Олександра Положинського, і ось що він відповів:
– Назва гурту «Тартак» ніяк не пов’язана з Тартаковом. Не впевнений, чи колись чув про Тартаківський палац, а про населений пункт Тартаків дізнався під час першого нашого концерту в Сокалі. Це було доволі давно, десь років п’ятнадцять тому. Тоді ми звернули увагу, що в цьому місті є вулиця Тартаківська. Наше самолюбство це звісно потішило. Ми навіть сфотографувалися на фоні таблички. Згодом дізналися, що вулиця названа так не заради нас, а через те, що веде на Тартаків, яке колись було славним містом.
– Звідки ви дізналися про проект «Тартаків&Тартак»?
– Коли познайомився з Ганною Гаврилів, і вона дізналася, що я лідер колективу «Тартак», згадала, що в Тартакові є прекрасний палац у доволі занедбаному стані, вирішила поєднати ці дві інформації в одну, і таким чином «народився» проект. Це моя версія. Можливо у неї є інша. Ось таким чином я долучився до цієї волонтерської акції. Однак сама думка про щось спільне між Тартаковом і «Тартаком» витала в повітрі та в онлайн комунікаціях ще з травня 2018ого, і врешті визріла в табір-резиденцію, що отримала право на життя завдяки українському культурному фонду.
– Що вас змотивувало приїхати у Тартаків?
– Цікавість і бажання працювати, надихати на працю інших. Адже спільними зусиллями ми повернули замок із забуття, вдихнули у нього нове життя.
– Чи ви задоволені табором, результатом роботи?
– Хотілося зробити багато. На жаль, не встигли зробити те, що планували. Оскільки ще залишилось довести до ладу парк. Коли ми починали, то розуміли, що багато не встигнемо. Однак якщо порівняти що було, коли я приїхав, і те, що є зараз, різницю помітиш одразу.
– Тартаківці та волонтери кажуть, що ви своїм прикладом надихали їх до роботи, як вважаєте?
– Я бачив, що багато місцевих мешканців, які приходили, мене впізнавали, їм було приємно, що я завітав у їхнє село, що працюю разом з ними. І це їх також заохочувало. Всі активно працювали, і якби не підключилася місцева громада, нам було б важкувато.
– Чи сподобався вам Тартаківський замок?
– Я з Луцька, де зберігся Замок Любарта, в якого дуже цікава історія. Тартаківський палац теж має свою історію. Хотілося повернути його до життя, щоб він став привабливим для туристів. І якби я мав достатньо коштів, то можливо б і подумав про це. Однак такої можливості у мене немає, хіба можу, як волонтер, допомогти прибирати палац та територію парку, яка є навколо нього.
– Як можна, на вашу думку, використати палац в майбутньому?
– Варіантів безліч. Вважаю, що громада має використовувати його на власний розсуд. Однак все впирається у фінансування, яке потрібно навіть для того, щоб просто законсервувати і зберегти його. Щоб відновити і дати можливість палацу жити повноцінним життям, потрібні шалені кошти. Якщо ж відокремити саму будівлю від того, де вона знаходиться, перша думка, яка виникає – це готель з рестораном і величезним парком. Але питання в тому, чи поїхали би сюди туристи, чи є ще тут якісь цікаві місця для них?
Інший варіант – щось мистецьке. Волонтери, серед яких є багато добрих фахівців, презентували свої проекти з цього приводу. Кожний з них заслуговує на увагу. Якщо включити фантазію і не обмежувати себе географією й фінансуванням, то це міг би бути якийсь творчий центр, пов’язаний з музикою. Можна багато що вигадувати. Навіть можна зробити тут студію.
– «Тартаків&Тартак» – є першим вашим волонтерським проектом?
– В Україні часто відбуваються різні корисні соціальні проекти, до яких залучають і мене. Охоче беру в них участь. Сюди приїхав, щоб підтримати занедбану пам’ятку архітектури, перед тим брав участь у проекті на підтримку карпатського масиву Свидовця, де хочуть збудувати курорт. Зірки українського шоубізнесу закликали підписати петицію про недопущення його забудови.
– Що вам найбільше запам’яталося в Тартакові?
– Всі дні однаково насичені і подіями, і враженнями, і спілкуванням, і важкою роботою. Дні минали за графіком: багато-багато працюємо, багатобагато спілкуємось і час від часу я намагаюся читати книжку для душі. У день підбиття підсумків фахівці та науковці ділилися своїми баченнями як допомогти місцевим жителям зберегти палац. Я в цей час сховався і дочитав книжку Жоель Діккер «Зникнення Стефані Мейлер».
– Щоб побажали тартаківській громаді та жителям Сокальщини, серед яких є багато шанувальників вашої творчості?
– Я завжди бажаю гарної української музики і побільше уваги до неї. Впевнений, що її шанувальники, навіть якщо їм не вдається почути українські пісні по радіо, телевізору, докладуть всіх зусиль, щоб послухати їх. Що стосується цього волонтерського проекту, хотілося б, щоб місцеві мешканці приділили більше уваги своїй історії та пам’яткам архітектурної спадщини. Якщо у вас є такі пам’ятки, як у Тартакові, і в такому запущеному стані, згадайте, що ви є господарями на своїй землі, і хто, як не ви, маєте подбати про них. Ніхто за вас цього не зробить.
– Дякую за розмову.
Інтерв’ю взяла Любов ПУЗИЧ.
