Ось з таким непохитним кредом крокує по житті Галина Хохонь зі села Забужжя. Вона належить до тих, кому талант дається від Бога. Коли творить, то наче сам Всесвіт не лише допомагає їй, але й через неї несе людям добро, світло і гармонію. В її картинах та віршах відчувається сильна енергетика, тепло і щось таке, що несе у собі справжнє диво. Вони зцілюють душу та дарують відчуття піднесення, благозвучності та затишку. Такими бувають твори лише по-справжньому талановитих людей.
Пані Галина завжди обожнювала малювати, але не мала можливості навчатися цьому ремеслу професійно. Вже у десятому класі записалася у художню студію, яка функціонувала при Сокальській синагозі, де й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром. Він з першого погляду закохався у зеленооке дівчисько, старався привернути її увагу. Писав портрети, а пізніше ділився досвідом, як правильно класти масляні фарби на полотно. Недавно виповнилося 30 років, як свою весільну ікону писали у дві руки. Після неї була серія ікон та картин, які охоче замовляли та купували знайомі в свої домівки та церкви.
Шукаючи можливості навчитись живопису, Галина вступила на факультет архітектури Львівського політехнічного інституту. На той час, а це були 90-ті роки, відбувалося національно-духовне відродження України. Відкривалися церкви, люди не боялися йти на Богослужіння. Темою дипломної роботи п. Галини був проєкт церкви у Львові на перехресті вулиць Любінської – Виговського. Слова керівника про його реалізацію, які тоді здавались нездійсненними мареннями, справдились. Коли син Михайло вступав на навчання разом відвідали «мамин» храм. Жінка каже, що з неймовірним трепетом в душі відчиняла двері, коли заходила у середину. Сьогодні син успішно займається проектуванням та викладає в НУ «Львівська політехніка».
Коли Галина шукала матеріали з проєктування церков у бібліотеках, знайшла старовинну молитву монахів, з якою вони приступали до написання ікон. Відтоді, це стало для неї правилом: спершу просити благословення у Господа на створення образу, а тоді приступати до роботи. Нині багато ікон художниці прикрашають храми, зокрема, у м. Василькові, що на Київщині, у рідному с. Поториця та в с. Забужжя. Чимало їх перебуває у приватних колекціях в Україні, Польщі, Німеччині та Італії.
Вона давно мріяла про свою персональну виставку. Та за роботою, якої завжди вдосталь, все було ніколи. Однак доля подарувала їй такий шанс. Неподалік Сокаля, у Тартаківському палаці, проходила виставка митців, до якої запрошували як досвідчених художників, так і початківців з Прибузького краю. Галина відважилася і за деякий час представила персональну виставку під назвою «Пензлем і пером від мене до вас», до якої увійшло тридцять творчих робіт. Серед них портрети, пейзажі, натюрморти.
Художниця найбільше любить малювати соняхи – квіти, які повертаються за сонцем. За її словами, й людям треба частіше обертати свої голови за небесним світилом, і мати бодай одну таку на своїй садибі. Дуже любить малювати й півонії. Недарма про них в Китаї існує безліч легенд і переказів. Вони є символом багатства, благополуччя і знатності. До речі, на її картинах півонії змальовані з власних кущів, які щороку тішать господиню своїм пишним цвітом.
А ще п. Галина здавна має талант до написання віршів. Ця виставка стала поштовхом надіслати свої поетичні твори на Міжнародний літературний конкурс, приурочений Марії Урбанській.
«Працюючи на архітектурному поприщі, у Сокальському районному відділі Львівського проєктно-виробничого архітектурно-планувального бюро, перейнялась долею палацу. Тож коли підійшли небайдужі люди з проханням написати про Тартаків, який є близьким для мене (тут народився мій тато, а дідусь записаний на пам’ятнику загиблим воїнам, і в це приміщення ходили до школи мої батьки), не змогла відмовити», – зізналася співрозмовниця.
Наче на одному диханні написала вірш «Що пам’ятають стіни, і що від нас чекають», який надіслала на конкурс. Невдовзі дізналася, що стала однією з переможців. Згодом надійшла пропозиція опублікувати свої твори в збірнику поезії «Філософія життя», яка нещодавно вийшла у світ. В останньому випуску альманаху «Соколиний край» вона теж представила вірші під назвою «Вдома». Ось так життя закрутило її в поетичному вихорі.
Галина ще змалку мала хист до римування.
– Мама розповідала, що в дитинстві я говорила віршами, – продовжує розмову п. Галина, – стоїть, щось лепече, вслухаюсь, а це вірші. Перший вірш склала у п’ятому класі, коли почала брати участь у літературному об’єднанні «Колос», яке функціонувало при районній газеті. На той час ним керував Геннадій Родічев. Один зі своїх віршів – «Моїм учителям», прочитала на випускному вечорі у школі, чим здивувала присутніх. Потім в житті було більше прози, зошит з віршами десь втратила, але стареньке посвідчення від «Колосу» давало надію на «повернення». Коли голова літературно-мистецького об’єднання «Колос» пані Люба Бенедишин запросила до гурту, була дуже втішена. Завжди радо прислухаюся до її мудрих порад і настанов.
Торік, коли через карантин ми усі були змушені сидіти вдома, щось давнє прокинулось, – розповідає п. Галина. – Відтоді ні дня без рядочка.
Першими поціновувачами та критиками як поезії, так і картин є чоловік, син та дві доньки. Усі закінчили художні школи і обрали творчі професії. Донька навчається на факультеті журналістики. Вони підказують, що і де допрацювати, коли потрібно, або ж хвалять за майстерність. Найменша, третьокласниця, теж малює і часто спонукає до написання віршованих відповідей на безліч дитячих «Чому?»
Запитую в пані Галини, звідки берете натхнення до творчості та теми? Говорить, що пише про все, що її оточує довкола. «Колись тато мені говорив: «Йдеш, дивися уважно, все зауважуй під ногами. Прислуховуйся до того, що земля каже».
– Це виходить якось само по собі, – продовжує вона. – Я ніколи не сідаю, щоб писати вірші. Просто куди б не йшла, уважно дивлюся навколо, милуюся… і наче моя душа промовляє римованими рядочками поезії…
Поетеса пише про наболіле. Однією з таких тем є кляштор Бернардинів, руїни якого щодня бачить з вікна свого будинку. Дуже шкодує, що така пам’ятка архітектури може пропасти.
Галина зізнається, що не мислить себе без поезії та мистецтва. Це наче її душа, яка промовляє образами та словами до людей. Натхнення та любов вона старанно вкладає у свої твори. Її поезія окриляє і надихає. А ще виношує ідею зробити персональну виставку живопису, де під кожною картиною будуть її поетичні рядки. Це, на її думку, допоможе ширше розкрити тему написаного на полотні.
Нині в поетеси чималий творчий доробок – понад 400 віршів. Мріє видати поетичну збірку, якій уже придумала назву – «Дерево роду». Її тема – наступність поколінь, розвиток людини, становлення свідомості кожного. «Ми щосекунди робимо вибір, формуючи крону свого родового дерева. Коли дерево скидає листя, а людина із себе суєту суєт, то постає голим під відкритим небом із витонченим малюнком своєї крони, намальованої життям», – говорить співрозмовниця. Впорядковувати збірочку взялася знана на Львівщині майстриня-писанкарка, художниця, ілюстратор і верстальник друкованої продукції Віра Чипурко – рідна сестра Галини.
– Віра – наша гордість, дуже талановита і цілеспрямована особистість, – зазначає Галина Хохонь. – Вона займається оформленням книжок, писанкарством, сокальськими вишиванками та краєзнавством. Крім мистецтва, нас об’єднує любов до вишивки, яку перейняли від мами, яка була дуже доброю майстринею і ми часто робили справжні вечорниці за вишиванкою. У нашій хаті все було ними прибране. Мама оздоблювала нам одяг хрестиками і завжди казала, що найкращий подарунок той, який виготовлений своїми руками. Я змалку дуже люблю вишивати. Перший правдивий рушник вишила в четвертому класі. Нині в гардеробі чоловіка та дітей по декілька вишиванок з різним орнаментом та кольором. У планах ще вишити усім сокальські вишиванки. Тема Сокальської вишивки заслуговує окремого допису, маю про неї вірш-поему. Гадаю, ще повернемось до неї.
Галина Хохонь – неординарна особистість, яка зачаровує своїми багатогранними талантами.
У нинішній важкий час, коли всім не до культури, саме вона може дати сили вистояти і не впасти у депресію.
Звичайно, я розумію, що сьогодення диктує свої умови виживання, розставляє пріоритети, люди загнані фінансовими проблемами і усім не до культури. Але хіба був чи буде такий окремий час, щоб було до культури? Просто раніше і меценатство було в пошанівку, а сьогодні кожен обирає більш «вигідну» галузь для інвестування. Архітектура, живопис, поезія, то, звичайно, не хліб звиклий, але хліб для душі не менш насущний.
Любов ПУЗИЧ.
Фото з сімейного альбому Галини Хохонь.
