Головна Культура Про книжку Любові Бенедишин

Про книжку Любові Бенедишин

«ЛІТА ПРОМИНАЛЬНА ЛІТУРГІЯ» ЛЮБОВІ БЕНЕДИШИН

Тож поетеса не просто милується природою, вмілим пензлем змальовує пейзажі і вловлює вдалими штрихами найтонші метаморфози в часі і просторі, а й роздумує над сенсом земного буття, торкається надчуттєвого, небуденного, вічного.

Адже «віхи життя людини так схожі на минущість і мінливість пір року…» Образно кажучи, це книжка про життя Природи і природу Життя. Та не лише про це… В рядках і між рядків ненав’язливо прозирають почуття тривожної любові до рідної землі, сутність безмежного кохання Жінки, жертовність Матері, Доньки… «А понад усім цим складним багатогранним світом земного буття хмарками пробігають світлотіні різних настроїв і відчуттів, залишаючи то сум на чолі, то радість у серці…», – сказано в анотації.

Етапи життя людини так схожі на минущість і мінливість пір року… У книжці поезій Любові Бенедишин «Літа проминальна літургія» живутьоживають весна і літо, осінь і зима, дерева і рослини… Природа – як жінка. Жінка – як природа. І вже не так легко віднайти ту невидиму межу, яка їх розділяє… А понад усім цим складним багатогранним світом земного буття хмарками пробігають світлотіні різних настроїв і відчуттів, залишаючи, то сум на чолі, то радість у серці…

До збірки пейзажнометафізичної лірики поряд з новими увійшли вірші з попередніх книжок автора, більшість – у новій редакції. Передмову до книжки написала укрaїнська поетеса Марія Людкевич, її друкуємо нижче.

Шанувальники поетичного слова вкотре матимуть нагоду в цьому переконатися. А нашій землячці Любові Бенедишин, голові літературномистецького об’єднання «Колос», члену Національної спілки письменників України, зичимо нових творчих ужинків.

Василь СОРОЧУК.

НА МЕЖІ, ДЕ БОГ І ТИША ВІЩА…

Чи світ змінився, чи змінилась я? – запитує в себе поетеса Любов Бенедишин у вірші «Люстерко літ». Її роздуми тривожні і печальні, але переплетені з радістю дивовиж відкриття і надій, бо жіноче серце вміє вбирати в себе болі і тривоги світу.

Любов Бенедишин має свій голос в поезії. Він щирий, довірливий і правдивий. Вона виважено і дивовижно вміє розкрити перед читачем свій світ – не лукавить, не прикрашає його. Тож поетичний нерв пульсує як незамулене джерело в горах. І така поезія, якій би вірили люди, нині дуже потрібна у наш дещо сумбурний, складний і прозаїчний час.
Поетеса не зловживає пафосом, а коли думає про сокровенне, то говорить тихо і зворушливо:
Чи ж доросту колись до України,
Щоб мати право втерти їй сльозу?

Багатоплановість, культура письма, вміння в звичному побачити небуденне, святкове, урочисте, сказати посвоєму про бачене і пережите вирізняє її поезії зпоміж інших, дає шанс на успіх і визнання.

Велике повстання річок, квіткове полювання, віконця старих фотографій, дива – смарагдового містечка, безкрайня хата, гойдалка життя, ліхтарики груш, дня жаринка у кадилі часу, з голосінь – образи, які не лише запам’ятовуються, але й зачіпають струни серця.

Хочу процитувати одну мініатюру:
Десь поза часом на межі,
Де Бог і тиша віща,
Леліє гілочка душі
Майбутню бруньку вірша.
Це про народження поезії. Як делікатно і тонко сказано. А іще:
Тече ріка. Й така в ній спрага жити.
Що і вода, здається, ожива.

Поетеса прагне побути якнайдовше з природою вічнавіч, наодинці, щоб потім вихлюпнути на папір рядки одкровення. А мені згадується чудова поезія Максима Рильського:
Часом можна висловить пейзажем
Те, для чого слів нема людських.

Вірші Любові Бенедишин живописні, вона малює словом животрепетні картини природи, які ми впізнаємо, хочемо побути з ними, милуватись цією красою і дихати цілющим повітрям поезії. А це, погодьтесь, ніколи не набридає, бо втягує в середину образів, метафор, порівнянь – і зцілює, зачаровує, дивує.

У творах Любові Бенедишин відчувається глибина почуттів, делікатність і щирість. Їм віриш і хочеться якнайдовше побути у цій природній стихії.

Які різні поетичні пори року поетеси. Нині у неї – пора зрілості. Тож нехай вона приносить їй щедрі плоди творчості і дає наснагу для нових творів.

Марія ЛЮДКЕВИЧ, лауреат літературних премій ім. Лесі Українки, ім. Павла Тичини.