8 жовтня відчинивши двері історико-краєзнавчого музею «Сокальщина», наче потрапила у минуле. У залі були чоловіки у військових строях УПА, хлопчики та дівчата з «Юнсічі» куреня ім. Сагайдачного з Волицької школи у стрілецькій формі, поважні пані – у вишиванках. Вони уважно роздивлялись експозицію нової виставки, яку приурочили до 75ої річниці створення УПА.
– Тут дуже багато світлин, карт та архівних документів, які свідчать, що створення Української Повстанської Армії було здвигом українців, які свідомо йшли в її лави відстояти незалежну, самостійну державу. Ці події залишили глибовий слід у історії України. На наших теренах існувала мережа УПА, були криївки, свої герої. Майже у кожній родині хтось воював і загинув в УПА. У моєї мами в УПА загинув брат. Ми не можемо про них забувати. Через що й варто проводити такі виставки, щоб молоде покоління знало, якою дорогою ціною дісталася нам Україна. Прикро, що сьогодні тут так мало юних облич, – каже сокальчанка Катерина Панчишин.
А Зеновій Фарина додав, що виставка актуальна і потрібна більше для підростаючого покоління, ніж для людей літнього віку, які мають знати свою історію та відстоювати незалежність держави. Добре було б, щоб класні керівники привели сюди учнів для ознайомлення з історією УПА на Сокальщині.
В центрі – стенди, присвячені жителям Сокальщини, які були в УПА. Серед них Іван Сорока, Петро Хрущ, Марія Грицай, Іван Сич, Євген Христинич, Параскевія Бочик (Масиник), Володимир Сірко, Любомир Вергун, Петро Салогуб, Марія КушпетаПетрощук, Степан Саганський, Ярослава Репко (Боднар), Євгенія Митко (Віра), Іван Петрощук, Петро Балко, Михайло Дяків, Михайло Дацюк та інші…
Мою увагу привернув поважний пан у формі УПА. Це був Максим Савка, який уважно розглядав старі світлини. На них були закарбовані його батько та мама з батьком, також на них впізнав багатьох побратимів, з якими був в УПА. Вважає, дуже добре, що збереглося стільки світлин. Чоловік каже, що варто було б тут ще помістити розповідь про Краська з Сільця, який мав псевдо «Іванко». Літній чоловік поділився спогадами як разом з ним за німців привозив одяг та матеріал.
Директор історикокраєзнавчого музею «Сокальщина» Василь Волошин розповів, що музей працює за гаслом «Знай історію України, то не будеш блукати в її майбутньому». У переддень 75ої річниці створення УПА громадський історикокраєзнавчий музей «Сокальщина» вирішив внести свій скромний вклад у відзначення цієї події і створити виставку. Працівники музею відтворили фотоматеріали і фотодокументи зі Сокальщини, Радехівщини, Кам’янкоБузчини, Жовківщини, Закерзоння… Багато є цікавих архівних документів НКВД і КГБ, які були розсекречені. Виставка складається з п’яти розділів: передумови створення УПА, бойовий шлях Повстанської армії, політичні репресії, дисидентський рух на Сокальщині, боротьба української міграції за визволення України в США, Канаді, Франції, Великобританії.
Далі істориккраєнавець Олег Черешневський прочитав доповідь про передумови створення УПА, її структуру та діяльність на теренах Сокальщини. Цікавою для присутніх була його розповідь про діяльність на наших теренах Мар’яна Лукашевича«Ягоди».
75 років відділяють нас від тих подій, які стали випробуванням для українців на мужність та патріотизм, на вірність ідеї та Україні. На жаль, багато учасників тих подій та очевидців уже відійшли у вічність. Серед нас ще живі очевидці подій. Це Максим Савка, Михайло Дацюк, Євгенія Митко та Михайло Куцяба. Присутні ловили кожне слово дев’яностотрилітнього учасника бойових дій Максима Савки, який охоче поділився спогадами: «В той час не було військкомату, ніхто нікого не змушував іти в УПА. Хлопці йшли свідомо, захищати свій край, боротися з ворогом, і показували героїзм та мужність в боротьбі проти німців і енкавеесівців. У них був наказ живими не здаватися. Жили в лісі у криївках, які були сирими та холодними. У селі був станичний, господарник, який заготовляв продукти. Дівчата різали бинти з матерії. Місцеве населення підтримувало нас провіантом, незважаючи на те, що москалі налаштовували його проти УПА. Щоб скомпрометувати українських бійців, переодягалися у форму вояків УПА і чинили звірства у селах, навіть для переконливості вбивали своїх. Вони намагалися знищити УПА і для цього використовували всі методи. Нищили криївки, жорстоко катували тих, хто попадав до них у руки. Переслідували їхніх родичів, виселяли в Сибір. Мене спіймали і привезли у застінки НКВД, катували і допитували, але нічого не домоглися. Невдовзі засудили на 10 років сталінських таборів. Опісля лише дали справу на місце проживання, куди мене доставили під вартою поїздом. Там було сім тисяч колишніх вояків УПА. Однак жодні тортури, поневіряння і приниження не змогли зламати український дух. Ми часто збиралися, співали повстанські пісні… Радянська влада боялася нас і не дозволяла повертатися на рідні терени, щоб ми не підняли голови знову… Але боротьба ще не завершена, і знову відстоюємо українську державу…»
Далі присутніх привітали учасники «ЮнСічі» Волицької школи, які під керівництвом виховника Марії Король заспівали пісню «Гей, від Львова до Мукачева» та прочитали вірші про нескореність духу українських Січових стрільців, які боролися за вільну та незалежну, суверенну українську державу. Марія Король закликала молодь пам’ятати, дотримуватись і виконувати девіз юнацької «ЮнСічі» курення імені Петра Сагайдачного: «Будьмо вірні Богові і Україні».
Михайло Куцяба був зв’язковим УПА, він розповів, що повстанців завжди підтримували свій бойовий дух піснею, з якою йшли у бій. На Сокальщині був хор «Повстанець», в який входили ветеранивояки УПА, які під час виступів розповідали людям правду про УПА. На жаль, багато з цих людей відійшли у вічність, але сьогодні молоде покоління стало його послідовниками і продовжує традиції. «УПА – це була армія народу. І коли після Покрови 21 жовтня 1947 року, за приказом Сталіна всі родини УПА були депортовані, вислані у Сибір, а за один день із Західних областей України вислали 72 тисячі осіб. Отака була репресивна система комуністична. Але ні один з родичів тоді не сказав сину чи дочці, що через тебе я лишився всього, і мене везуть в Сибір. Тому що всі разом боролися за незалежну соборну державу, були єдині. Чого бажаю нам сьогодні – бути єдиними, бо нам знову потрібно боротися за незалежну Україну і кров проливається на сході. Я зараз хвилююся, бо пережив оту правду про соціалістичний комуністичний рай. Тож інакшої думки мати не можу. І від імені тих, кого по дорозі скидали мертвими у мерзлу землю кого де попало. Від імені тих, чиї кості лежать у Сибірі, і від імені тих, кому пощастило вернутися звідти, щиро дякую всім, хто організував цю виставку. Це ж наша історія»…
М. Куцяба запропонував поповнити експонати спогадами тих людей, яких вивезли у Сибір. Поки ще є живі свідки, які хочуть поділитися спогадами.
Далі присутні теплими оплесками підтримали учасників хору «Повстанець», які виконали повстанські пісні під музичний супровід Петра Криштофа.
Радянська влада жорстоко переслідувала націоналістів та їхні родини, проте це не лякало українських патріотів, які у 60х роках об’єдналися в дисидентський рух та в Українську Гельсінську спілку. До неї входили й сокальчани Роман Семенюк, Іван Гуменюк, Олесь Воденюк, Степан Хмара… Їм присвячений окремий стенд. Дружина дисидента Івана Гуменюка – Ганна – розповіла про нелегку долю свого чоловіка, який хлопчаком був зв’язковим УПА, згодом навчався у Сокальському педучилищі. «Його заарештували за доносом другазапроданця і забрали в катівню, яка тоді була на•вул. Шашкевича, нині це приміщення газової контори. 7 днів і 7 ночей його катували та тримали у підвалі. Їсти не давали. Він мовчав. Тоді кегебіст придумали нові тортури: пістолетом відбивав шкіру на голові і обценьками виривав волосся. Тоді взяв його за шию і бив головою до кахельної печі. За одну ніч він з молодого вродливого хлопця зробив інваліда. Весь час казав: «Признайся, признайся, що ти був зв’язковим». Привели на очну ставку його «друга», який теж просив признатися. Він не признався і нікого не видав. На восьмий день його перевезли у Львів на Лонського. У той час вбили Галана і у Львові арештовували всіх неблагонадійних до радянської влади. У камері було 16 осіб. Жили у антисанітарних умовах. Сімнадцятирічному юнаку дали 10 років суворого режиму і 5 років позбавлення прав. У мордовських таборах він працював на найважчих роботах. Йому давали сто грам хліба і склянку кип’ятку і гнали на роботу. Обіду не давали. Мама вислала посилку, яку він заніс директору табору, після того, той змилосердився і перевів його на легшу роботу, де він вже отримував триразове харчування. Але після тортур голова не загоювалася й гнила. Його скерували у лікарню, де він познайомився з Василем Макухом, який пізніше зробив акт самоспалення під стінами Верховної Ради України на знак протесту. Коли помер Сталін, Івана як неповнолітнього, амністували, проте він й надалі перебував під наглядом КГБ. У нас часто проводили обшуки і перевірки. Чоловік заочно закінчив технікум, але його не допускали до керівних посад, хоч був високоосвіченою людиною, знав німецьку, польську, англійську, російську мови. Йому дозволили працювати на старому самоскиді. Коли зійшло сонце над Незалежною Україною він сказав: «Життя не жаль, терпіння не жаль, свобода зацвіла, дарма п’янився кров’ю кат, недаремно ми в борні йшли на смерть, на муки. Наш жовтосиній стяг повік нестимуть внуки…»
Наостанку взяв слово голова ТУМ «Просвіта» Ігор Дацюк, який зазначив, що свята Покрова стала покровителькою українських козаків, а 75 років тому Богородиця взяла під свій покров воїнів Української Повстанської Армії, а сьогодні під її Покров стають новітні герої України, створила нова українська армія. Впродовж останніх років ми є свідками справжнього героїзму та сили духу, який демонструють українські військові на Сході України. Вони виборюють майбутнє, про яке мріяли та віддавали життя вояки УПА, Герої Небесної Сотні, тисячі патріотів, імена яких нам і досі невідомі. Мужність, самовідданість та віра цих українців надихають нас, додають сил та наснаги йти вперед та перемагати! Це продовження традиції, ця історична пам’ять, цей дух він переходить з покоління в покоління. І, незважаючи на величезні перешкоди, незважаючи на геополітичні несприятливі ситуації, він дозволяє українській нації вижити, зберегти історичну пам’ять і знову відтворюватися і знову, і знову йти вперед. Я сподіваюся, що тепер у цьому столітті, ми дійсно станемо не тільки незалежними, але й побудуємо суверену українську державу, якою гордитимуться наші діти та внуки».
І. Дацюк подякував членам товариства «Просвіти», зокрема, Василю Волошину, Надії Мельник, Любові Опульській, Дарії Боярській, Марії Борис, Марії Гринюк, Валентині Скибінській, Борису Кусому за те, що жертовно приходять і працюють на благо нашої історичної пам’яті і розвитку нашого терену, та Жанні Журавінській, яка допомагає музею.
Опісля відвідувачі переглянули кінофільм «Жива2016», відзнятий за реальними подіями. Виставка триватиме два місяці.
УПА – це сторінки з нашої історії, які нізащо не можна забувати, приховувати чи замовчувати, виривати з підручників. Нам треба пам’ятати вояків ОУНУПА та Героїв нашого часу, які йшли на муки й смерть в ім’я Бога і України. Вічна Пам’ять героям, які поклали своє життя за кращу долю нашого народу! Вічна слава борцям нескореної України! Слава українській нації!
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.
