Головна Військо 13 липня Белзька громада провела в останню путь Воїна-Героя Ігоря Остапа

13 липня Белзька громада провела в останню путь Воїна-Героя Ігоря Остапа

“ВОНИ ЖИВУТЬ НА НЕБЕСАХ…”

 У с. Муроване ще не встигли огов­татись від втрати зовсім ще юного воїна Юрія Огородника, як з фронту прийшла ще одна нев­тішно звістка. У смт. Березнегувате Баштанського району Миколаївсь­кої області 8 липня 2022 року при виконанні бойового завдання заги­нув 41-річний житель Мурованого Ігор ОСТАП.

 

Попри вкрай важку втрату, дружина воїна п. Мирослава погодилась особисто поспіл­ку­ватись і розказати про життя Ігоря.

– Розкажіть, як ви з Ігорем зус­трілись? Як складалось ваше подруж­нє життя?

– Ми ходили в одну школу. Я була в сьо­мому класі, коли переїхала до Мурованого. Просто знали один одного, вчилась разом з рідним братом Ігоря. Розговорились одного разу на дискотеці, ніби нічого особ­ливого, але якась іскра між нами промай­нула. А за тиждень на весілля спільних знайомих Ігор за­просив мене на танець, і з того моменту почали спілкуватись. Зус­трічались майже два роки. 19 липня, у нас мала б бути річниця весілля – 19 років спільного подружнього жит­тя.

Пані Мирослава героїчно тримаєть­ся і з теплом згадує, коли в день їхнього весілля ішов дрібний дощик, а друзі жартували, що то за Ігорем плачуть дівчата. Новоство­рена сім’я перебралась жити до Червоно­града. У них народилось дві чудові донечки – Софія та Надія. Після закінчення школи Ігор Остап вчився у Львівсь­кому фаховому медичному коледжі «Монада» по спеціаль­ності «Орто­донт», а після – працював на будові.

Немає такої роботи якої б Ігор не вмів виконувати, треба покласти плитку, ламінат, вікна зробити, – все може, робота в нього завжди була зроблена акуратно, «комар носа не підточить», – говорить Мирослава, – Ігор був виважений у всьому і тве­резо оцінював ситуацію. Робив на со­вість, ніколи нікому не відмовив у допо­мозі. Все готовий був віддати, останнє, так і життя віддав за Україну.

– Як Ігор відреагував на введення воєнного стану, чим для нього стало 24 лютого?

– Ігор був справжнім патріотом-націо­налістом. Дуже цікавився історією України і політикою. Він ще у 2019 році пройшов війсь­кові навчання, щоправда тоді його так і не відправили в зону ООС. Але вже було зрозуміло, що в разі необхідності Ігор без вагань піде боронити Україну. На­передодні 24 лютого Ігор отримав повістку, і я, як кожна жінка просила, вмов­ляла, але він був дуже рішуче налашто­ваний, готувався (прим. – до мобілізації), казав: «Хто, як не я? Це мій обов’язок». Вечір 23 лютого Ігор провів з важким сер­цем, таке враження, що його щось гні­тило, був дуже схвильований, як перед ду­же важливою справою. А 24 лютого о 7:20 ми підскочили від першої тривоги. Ігор завіз нас в село до своїх батьків, а сам зібрав сумку і поїхав у військкомат.

З 24 лютого Ігор Остап більше не був вдо­ма. Пройшовши коротке навчання на по­лігоні він відправився на Миколаївщину, де і ніс службу медбратом.

 – Як часто Ігор виходив на зв’язок?

– Один-два рази на день, деколи через день. Але він завжди старався принаймні написати повідомлення, якщо не вдава­лось зателефонувати. Знав, що ми всі хви­люємось, мені або своїй мамі завжди на­магався дати вісточку, що в нього все добре.

– Чим займаються ваші діти, нас­кільки Ігор був близьким з дівча­тами?

– Нашій старшій дочці Софії у вересні бу­де 18 років, вони з татом мали спільний інтерес до історії та політології. Багато часу проводили разом, обговорюючи ті, чи інші події з історії України. Вона сер­йозно налаштована вступити до Львів­ського національного університету імені Івана Франка на факультет «Між­народних відносин», готується цьогоріч стати студенткою. А молодшій в липні буде дев’ять – вона бандуристка. На день міста в Червонограді, у церкві Святого Йо­сафата був благодійний концерт, і наша Надя там грала. Часто грала Іго­реві по телефону, він навіть побратимам вмикав. Навіть зараз вона попросила роздрукувати їй пісню «Батько наш Бан­дера…» і на слух підбирає ноти, бо це для тата. Їм обом важко… Кожній з них він приділяв багато уваги, гуляв разом з ними. Навіть коли була вагітна, то читав їм казки вголос… З молодшою разом виби­рали самокат, Ігор навіть готував їсти дівчатам. Молодша просить татових «дерунчиків», так тільки він вмів готува­ти, хрумкі зі скоринкою, навіть брав її із собою на риболовлю.

– Якщо вже заговорили про рибо­ловлю, які ще хобі мав ваш чоловік?

– Риболовля і гриби. Казав, що там відпочиває душею. Зранку на водоймі коли схо­дить сонце – така краса. В комірці ще є гриби, які Ігор назбирав, як відкриваю, так і згадую його. А ще був над­звичайно творчим, грав з молодшою донькою на дитячому фортепіано «Ніч яка місячна…» підбираючи ме­лодію на слух. І добре танцював. «Поль­ку», «Вальс» – хто б з ним не пішов, Ігор дуже легко вів.

– Ніколи не приходило в голову змі­нити місце проживання, за межами України?

– Ні. Ігор завжди казав, що людині ніде не буде так добре, як на своїй землі. Були різні ситуації в житті, деколи було важко, я навіть пропонувала поїхати десь за кордон, а він завжди казав, що треба пра­цювати на свою економіку, підтримувати Україну. Зі старшою дочкою була розмова, чи не хоче вчитись за кордоном, але вона навідріз відмовилась, мотивуючи тим, що хоче жити, вчитись і працювати тільки в Україні, підтримувати свою державу. А тепер тим більше, я хочу мати можли­вість навідатись до Ігоря, тому тримає­мось за свою землю.

– Чи Ігор ділився своїми поглядами на закінчення війни?

– Ділився, він казав, що перемога не буде скорою, але обов’язково буде за нами. Воля дається кров’ю і жит­тями людей. Але Ігор повторю­вав, щоб я навіть не сумнівалась, що все буде добре. Він бачив Україну вільною. Напо­лягав, щоб я ці­кавилась новинами, не «моя хата з краю», а знати що відбувається в країні.

Пані Мирослава розповідає, як збирали посилки для чоловіка «на фронт»:

– Ігор – людина з золотими руками і зо­лотим серцем. Ніколи не пожалівся мені на здоров’я, хоча знаю що мав проблеми з попереком. Якщо щось збирала, і йому це було не потрібно, то все одно казав: «Ме­ні не треба, але поклади, комусь з хлопців стане в нагоді». Я пошкодила ногу і три тижні була в гіпсі, тиждень як зняли, просила щоб можливо Ігор попро­сився в «звільнення», але він заперечив і сказав «я сам не поїду, тільки разом з хлоп­цями (прим. – побратимами) на ро­тацію». Тепер тільки думаю, а якби я на­по­лягла, можливо сталось би якось по іншому…

Дружина згадує багато душевних та теп­лих моментів їхнього спільно життя, дякує Богові за те, що мала надзвичайного чоло­віка за яким була мов за кам’яною стіною. Ігор для неї був оплотом спокою, вона зна­ла, що щоб не сталось, її Ігор вирішить всі проблеми.

– Я тільки молюся і прошу у Ігоря щоб він дав мені хоч трошки своєї сили, щоб була такою ж сильною як він. Щоб змогла втілити в життя те, що ми задумали, підняти дітей. Я мушу це зробити, мушу, щоб не образити його пам’яті. Я пишаюся Ігорем, його називають Героєм зараз, а для мене він завжди був Героєм, і в цивіль­ному житті. Я дякую, за те, що ці 19 років була щасливою. Говорю своїй молодшій дочці, що є добро і зло, і на небесах теж потрібне добро, тому нашого тата і взяли на небо, тепер він небесний воїн.

Ігор Остап ніколи не був осторонь життя своєї країни, тому надзвичайно важливо пам’ятати ту жертву, яку він приніс для нашої волі та свободи. Він не хотів бути Героєм, але він ним став, закарбував своє ім’я в історії Белзщини і України. Хай пам’ять про Ігоря Остапа, та інших загиблих Воїнів живе в пам’яті нашого народу. На останок нашої розмови пані Мирослава до­дала, що завжди після слів «Герої не вми­рають!», їй хочеться додати «Вони живуть на небесах!». І це дійсно правда, вони живуть в наших серцях, в нашій волі і в непереборному дусі нашої невмирущої нації! Тож, шануймо їх!

Слава Україні! Героям Слава!!!

Слава нації! Смерть ворогам!

Матеріал підготувала Юлія СТАРОДУБ.